Ексклюзив
20
хв

Страхи, які стали нашими «братанами»

Під час найгучнішого вибуху я втискалася в долівку і думала, «курва, загину в старому халаті» — і скидала гроші на дрони

Татуся Бо

Чого ми найбільше боїмось під час війни? Малюнок: Магдалена Данай

No items found.

Перший мій страх після початку повномасштабного вторгнення доволі банальний. Як, власне, у всіх. Що прилетить ракета, а я в душі миюся. І от прям картінками бачила це — розгрібають завали і дістають моє жирненьке голе і мокре тіло. Так, я навчилася митися між тривогами за 3 хвилини. Вискакувала — і така відразу: «Хууууух, пронесло».

Другий мій страх — ракета і туалет. Він почався після ракетного удару по району раннім раночком. Мене, власне, розбудив гучний бабах. Бо тривогу я урочисто проспала. Вибух, відкриваю очі, а я вже стою з малим на руках в загальному коридорі. Далі серія бабахів, все дрижить. І раптом перерва… А я в туалет хочу аж плачу. Ну, думаю, збігаю, шо вже там. Зайшла, тільки всілася — і яаааак бабахне. Мене підкинуло прямо з унітазом. Після того, я боюся, що я отак у туалеті, а тут прилетіла ракета. Красиві і сильні пожежники розгрібають усе це і знаходять мене верхи на білому… коні. І журналісти пишуть: «Знайшли женщіну без трусів на унітазі». І весь Київ збільшує картінку, роздивляється шрами і родінки, аби ж понять, хто там такий тривогу проср…, тобто простяв.

Селфі під час повітряної тривоги. Фото: приватний архів

А от труси… Ми виховувалися здебільшого в пострадянські часи. Підліткам нашого покоління не цікаво було зазирати під спіднички. Бо труси у всіх були однакові. Однаковісінькі. Шо у мами Сергійка, шо у Олі, Сергійкової однокласниці. Уродські аж страшне. Мами того часу завжди тримали у шафі нові труси — на празнік і до лікаря. Що б не сталося з людиною, перше слід було подбати про труси. А тут війна… Як тільки мене трохи попустило після початку, я першим ділом купила красіві і нові труси. Бо раптом оце от все — ракета, руїни, пожежники, ЗМІ… І, може, врешті напишуть: «Під завалами найшли тіло женщіни в красівих трусах». Ну должні ж таке написать — нє?! Якшо не напишуть, то це якісь агенти кремля, а не журналісти. Одна моя подружка, Лєна, повернувшись після деокупації у свій дім, найбільше ображалася на русню, що ті погидували в хаті навіть побутовою технікою, а от бежеві, безшовні, страшенно удобні і через це добре ношені труси — таки спиздили, паскуди.

Мать моя теж мала свій страх. Шо раптом ракета попаде в хату, все рознесло, безпризорні курі бігають, качки негодовані і город, заросший бур'яном. Так і казала мені:  «Полю, доцю, город, бо вдруг ракета, а в мене щириця на картоплі».

Валя боялась за свої, як його,… хуї. Їх у неї, вибачте за тавтологію, було дохуя. Люди з інших країн везли щось корисне, а Валя — хуї. Оточувала себе прекрасним, так би мовити. І от почалося. Спершу Валя прибрала хуї із зони можливого ураження. Потім сховала в шафу. І от якоїсь зі страшних ночей із обстрілами, коли дім буквально підкидало, Валя на ранок побачила сон — красиві і сміливі люди, усе ті ж пожежники, гребуть завали, а потім один найкрасивіший кричить: «Хлопці, тут женщіну хуями привалило». На ранок Валя зібрала свої скарби у велику коробку і винесла до смітника. А на місце найкрасивішого хуя почепила портрет Лесі Українки. Все з тих же міркувань, раптом що… На вечір Валя дивилася зі свого вікна на той же смітник і бачила, як радісні русанівські бомжі несли її коробку, а дорогу підсвічували її найдорожчим — Генріхом Четвертим (фалоімітатор з підсвіткою. — Авт.).

31 грудня росіяни цілий день «тішили» нас «вітаннями» у вигляді то шахедів, то ракет. Біля моїх дверей у спільному коридорі збиралися сусіди з верхніх поверхів. Збиралися і невдоволено бурчали, що кляті росіяни не дають закінчити приготування святкового столу. Хтось виніс шампанське, я винесла стаканчики: «Ну, за ППО». 

— Якщо зараз ввалять у наш дім і в мене згорить та качка, яку я вже третій день готую, я за себе не отвічаю, — каже сусідка з 9 поверху. І я їй чомусь вірю.

За розрахунками Forbes, Росія витратила на масовану ракетну атаку по Україні 2 січня близько 620 млн доларів. Фото: МВС України

Коли вранці 2 січня росіяни влаштували наймасовіший ракетний удар по Україні, коли по Києву летіли тонни вибухівки, моя подруга Катя чемно пішла в метро, там у нас ховаються від ракет. І от люди здригаються від вибухів у підземці, а Катя пише нам у спільний чат:

— Ох і йобнуло щойно, я ледь круасан не випустила з рук.

Ми ошелешені пишемо:

— Катя, який круасан? Ти де?

І Катя так спокійно відповідає:

— Я вийшла по каву, а що таке?! Я українська жінка. Я хочу кави і круасан — і жоден йобаний російський калібр мене не зупинить.

Ніщо не зупинить українську жінку Катю, якщо вона під час повітряної тривоги захотіла кави з круасаном. Фото: приватний архів

Давайте пропустимо той момент, що, попри вибухи по всьому місту, надворі працювала кав'ярня з круасанами, це тема для окремої розмови. Але Катя, виявляється, боїться померти від ракети, не випивши кави з хрустким круасаном.

Ми боїмося. Ох, як же ми боїмося. Я от під час найгучнішого вибуху втискалася в долівку і думала, «курва, загину в старому халаті» — і скидала гроші на дрони. Нам страшно, страшно, коли ракети летять на інше місто, страшно, коли в новинах пишуть про авіаудар на лінії оборони в районі міста М. Ми, здається, боїмося кожної секунди свого життя. Але наші страхи стали нашими братанами — і ми їм кажемо: «оце було капець як страшно, а тепер погнали донатити, чувак, давай зберемо на дрони». Наші страхи стали нашими сильними сторонами, наші страхи стали нашим безстрашшям. 

Той самий старий халат. Фото: приватний архів

І, врешті, якщо колись і знайдуть моє тіло в старому халаті, в старих трусах, на унітазі, якщо вибухом мої сексіграшки розкидає по району, хтось таки напише «ця жінка закінчила готувати борщ, ця жінка зібрала на дрони, ця жінка — українка». 

… Хоча… нас захищають титани. Тому є всі шанси дожити до 90 і померти якось зовсім банально, без згадки в новинах.

Українці дякують Силам протиповітряної оборони. Основою для цієї картинки стало фото врятованого рятувальниками кота під час атаки РФ на Київ 2 січня 2024 року. Фото: МЕМуарій воєнного часу
No items found.
Російська агресія
ЗСУ
Допомога Україні
Психологія

Татуся Бо (Тетяна Комлик) — доросла блогерка, дитяча письменниця, волонтерка, виконавча директорка Благодійного фонду «Українська фундація "Мрія"». Народилася на Полтавщині.  За освітою режисерка видовищно-театралізованих заходів і вчителька української мови та літератури. Працювала кореспонденткою,  редакторкою, сценаристкою. Мама двох смішнючих дітей.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Нещодавно на дитячому майданчику мій Марк випадково штовхнув однорічну дитину. Він дуже незграбний у свої 5 років, а дівчинка тільки почала ходити. Зазвичай я відводжу сина подалі від малюків, бо і його поведінка, і малечі може бути непередбачуваною. Але тут, на жаль, не вгледіла. Тато дівчинки дивився у телефон, а коли вона сіла на попу в памперсі і з переляку голосно розплакалася, відірвався від гаджету, підійшов до мого сина і, схопивши його за шкірки, запитав українською: «Чому ти лізеш до неї? Ти вже дорослий». А далі додав вже мені: «Поясніть йому, чого він лізе до малих дітей. Краще дивитися треба, мама!»

Я неабияк перелякалася, бо раніше мого сина за шкірки ніхто не хапав. Але беру себе в руки і відповідаю: «Вибачте нас, я не додивилася. У дитини аутизм, і він вас не зрозуміє».

Подальша відповідь батька приголомшила:

«Так а чому тоді він ходить на майданчик для нормальних дітей? Ми що, маємо бути в небезпеці через таких, як ви?»

У мене всередині все заклокотало, але я набрала повітря і спокійно поцікавилась: «А чому ви не в Бахмуті? Чому не захищаєте нас, а сваритеся тут зі мною і вказуєте, де мені гуляти з дитиною?»

Здавалося, від цих слів чоловік лусне від гніву. На нашу сварку стали звертати увагу інші, тож він забрав свою доньку та пішов, навздогін побажавши мені «самій йти на фронт замість народжувати інвалідів».

Найбільше мене засмучує, що таке кажуть свої ж, українці. Навіть деякі мої знайомі можуть нарікнути за моєю спиною: «Старший син такий розумний, а тут народила ТАКУ дитину, тепер тягар на все життя». До слова, від поляків, як і взагалі від європейців, чути подібних слів мені не доводилось жодного разу.

Навпаки, вони звертають увагу на сильні сторони Марка, завжди знаходять, за що похвалити. Намагаються адаптувати діток з особливостями до життя в соціумі. Так, у терапевтичному садку, куди ходить мій син, дітей періодично водять до перукарні, магазину, на екскурсії, показують світ, щоб наші особливі діти його не боялися.

Продавчиня на варшавському ринку, де ми купуємо фрукти, кожного разу чимось пригощає Марка, намагаючись зазирнути йому в очі і встановити контакт (в аутистів з цим складнощі), а консьєржка в під’їзді завжди знаходить привід хоча б хвилинку з ним поспілкуватися.

На початку життя в Польщі для мене це було незвично, адже вдома у кращому випадку на нас просто не звертали уваги, а в гіршому називали дитину «клубком проблем» і питали, чи є інтернати, де можна залишити сина та забирати на вихідні, бо з ним так незручно жити.

Коли ти мама особливої дитини, ти ніби за замовчуванням маєш бути вдячна, що твоєму сину дозволяють ходити до школи або що хтось грається з ним, як зі звичайним, не звертаючи уваги на його відмінності. Кожна наша прогулянка на дитячому майданчику — це стрес і виправдовування за те, в чому ніхто не винний.

Моя історія не унікальна, і будь-яка мама особливої дитини може написати книгу подібних ситуацій. Ця прірва між нормотиповим і рас-прекрасним світом іноді лякає до панічних атак. Але в основі цього несприйняття — брак знань і нерозуміння ситуації. Тому я хочу дати кілька порад, як поводитися з дітьми з аутизмом — не універсальних, адже такі діти теж різні, але максимально дієвих.

Як поводитися з чужою дитиною з аутизмом?

1. Якщо ви перебуваєте поряд з аутистом, просто будьте доброзичливим. Спробуйте налагодити зоровий контакт і тільки потім говорити з дитиною або щось їй пояснювати. Коли дитина з РАС не дивиться вам в очі — вона вас не чує.  

2. Спробуйте похвалити дитину, не акцентуючи уваги на її діагнозі. Як мама хлопчика з РАС я дуже хотіла б жити так, аби нас не жаліли і не вважали хворими. Аутизм — це не хвороба, а стан психіки. Діти з аутизмом не агресивні. Можливо, незграбні, з незвичними реакціями на інших. Але вони дуже радіють, коли їх хвалять.

Що в поведінці аутистів шокує звичайних людей і чи є це небезпечним?

1. Через нервову перевтому, перезбудження або стрес у дитини з аутизмом може статися мелтдаун. Для оточуючих це виглядає як дика істерика та повна втрата самоконтролю. А у мозку аутиста все це нагадує ядерний вибух. Начебто вся нервова система перегрілася і відповідає на цей стан виплеском енергії. Мелтдаун триває кілька хвилин, потім дитина приходить до тями і не пам’ятає, що сталося. Це приблизно як напад епілепсії. Мелтдаун передбачити неможливо. Проте оточуючі мають знати, що їм це нічим не загрожує. Дитина може нашкодити лише собі.

2. Аутисти дуже часто люблять повторювати свої дії. Це називається стимінг. Він допомагає дитині впоратися з емоційною напругою. Стрибати без перерви, ходити кругами, обертатися навколо себе, чіпати предмети, плескати в долоні, махати руками. Це працює десь так само, як бажання лопати бульбашки на упаковці або перебирати чотки — заспокоює. Боятися стимів не треба. Шкоди вони завдати не можуть.

3. Вокалізації та ехолалія. Безумовно, людей «не в темі» дивує, лякає або навіть дратує набір звуків різними інтонаціями або нескінченне повторення фраз з улюблених мультфільмів. Навіть мама не завжди може змусити дитину перестати пищати або наспівувати різні звуки. Нерідко це викликає глузування з боку інших дітей. Важливо пояснювати дітям, що люди є різними, часто несхожими на них.

4. Бажання тактильних відчуттів. Не всі діти з РАС не люблять дотиків. Деякі вимагають обіймів, поплескування по спині або погладжування по голові. Просити цього вони можуть і в абсолютно незнайомих людей. Звичайно, можна не погоджуватися, але от грубо відштовхувати дитину не варто. Щоб переключити увагу аутиста в цей момент, можна взяти його за великий палець або поплескати по плечу, а потім відійти убік.

5. Люди з аутизмом можуть повторювати слова співрозмовника десятки разів чи висловлювати емоції несподіваним способом. Наприклад, розплакатися, коли його похвалили чи подарували подарунок.

20
хв

«Іди і воюй замість народжувати інвалідів»

Юлія Ладнова

Ранок.

Я обираю одяг. Штани чи спідницю? Все ж таки весна — краще спідницю. Легку, мов сам вітер.

«У нас штурм. Все складно».

Я дивлюсь на цю спідницю, ці штани, а перед очима обличчя й імена усіх, у кого зараз штурм, у кого все складно.

В якийсь момент я не розумію, якого дідька я дивлюся в цю довбану шафу. Нахріна тут оця дурна зелена спідниця? Як затесались мої цілком цивільні штани між кітелем «піксель» і кітелем «камуфляж»? Що робить тут рожева сукня?

Там штурм, а тут рожева сукня, дурна зелена спідниця. Мені треба обрати одяг на роботу. Мені треба їхати і працювати. Щось робити для людей, які потребують допомоги. Перед очима все ті ж імена й обличчя. 

Тільки б живі і цілі. Цьому не можна — у нього маленька дитина. Хлопчик або дівчинка. Це не так і важливо. Маленька дитина, яка бачила тата тільки в екрані смартфону. І цьому не можна — хвора дружина. І цей майже не жив іще. А в цьому мудрості на століття. Нікому не можна. Тільки б живі і цілі. Чуєш, Боже, чи хто там над нами, між нами чи під нами. Їм не можна. Нікому не можна до тебе. Вони мають жити. Будувати, любити, обіймати дітей, садити сади і поля, вбирати у свої очі усі барви світу. ЇМ НЕ МОЖНА. ВОНИ МАЮТЬ ЖИТИ.

Тільки б живі і цілі. Сині штани. Блакитна кофтина. Тільки б живі і цілі.

«Криють. Один — 200. Двоє — 300. Важко».

Я не питаю імен. Бо боляче. Так страшно боляче. Колись я написала іронічний вірш про окопний стендап. В ньому історії саме цих хлопців. Смішні, десь гіперболізовані. У ньому вони говорять про свої мрії в окопному сьогоденні. В кінці там були слова «тільки б кожного мрія була жива».

Я його більше ніколи не прочитаю. Дві з тих мрій загинули. Великих, цінних, неосяжних мрій уже ніколи не збудуться. Їх вбили росіяни

Треба не забутися розчесатися. Я дивлюся на гребінець і не розумію, навіщо в цьому світі зараз розчісуватися. В неділю я була на прощанні з одним із тих, чия мрія загинула разом з ним. Торкнулася до нагрітого сонцем мертвого дерева домовини. Бога нема? Є хтось там над нами, між нами, під нами? Якщо є, хай вони будуть живі. Почорнілі від горя діти не повинні обіймати домовини.  

Хай минають їх кулі, уламки, скиди, арта, каби, гранати. Хай їх береже земля, вітер і сонце. Тільки б живі і цілі.

«Не вижили».

Що я іще можу зробити, щоб хоч решта — живі і цілі? Є щось іще у світі, що я можу зробити, аби хоч решта живі і цілі?

«Ти робиш усе можливе».

Не все, боже, ну не все. Напевно є ще щось, що можу зробити, аби вони так і лишалися живі і цілі. А якщо і зробила усе можливе, я маю зробити щось неможливе. Аби тільки живі і цілі. Що іще навіть неможливе я маю зробити?!

Тільки б живі і цілі. Живі і цілі.

20
хв

Живі і цілі

Татуся Бо

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Американський історик Тімоті Снайдер: «Якщо Трамп переможе, Америка просто зникне»

Ексклюзив
20
хв

Фільми про втрати на війні і способи їх пережити

Ексклюзив
Портрети сестринства
20
хв

«Ми теж взяли собі біженку». Трохи про невиправдані очікування — європейські й наші

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress