Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
<frame>Цим текстом Ольги Гембік ми розпочинаємо цикл матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu <frame>
Нещодавно на одному заході у Варшаві говорили про біженців з України: озвучували статистичні дані, шукали шляхи інтеграції українців до польського суспільства. Мене ж зацікавило інше — оформлення презентації щойно проведеного дослідження. На слайдах — діти, запнуті у пухові хустки, зав’язані вузлом на спині, чоловіки у ватних штанях і шапках-вушанках. Типова тобі радянська повоєнщина.
Я всміхалася, надсилала фотографії знайомим — дивувалися разом. Ну добре, припустімо, штучний інтелект згенерував картинки, надихнувшись старими чорно-білими стрічками. Але чому нічого не муляє організаторам?
«Часом хочеться вийти на Площу Республіки і волати до неба: “Агов, ми такі ж, як і ви! Просто в нашій країні війна”. Але пусте — не зрозуміють». Вікторія — біженка від війни з України. У 2022-му опинилася у Римі в Італії. Мала квартиру під Києвом, власний, хоч і невеликий, туристичний бізнес у центрі столиці. В одну мить усе змінилося — тепер її будинок відновлюють, а сама вона стоїть у черзі за банкою тунця і пачкою пасти в центрі допомоги біженцям.
Синьйора із тонованим у фіолетове волоссям зиркає на її складний манікюр, змірює вбрання з ніг до голови і нарешті видає: «Не така ти уже й бідна біженка!». Вікторія дякує, зважує, чи достатньо вона вдячна, іще раз дякує, розвертається і більше не приходить
Цей діалог стався ще до того, як ми усім тут у Європі трохи набридли. Знайома польська пара помічників біженцям з України якось сказала, що тримати волонтерський стрій здатні далеко не всі.
Так, у часи потрясінь більшість людей із найкращих міркувань і за покликом серця поділяться з нужденними останнім. Але тих, у кого достатньо розвинута емпатія — одна із складових емоційного інтелекту за Деніелем Гоулманом — на жаль, не так уже й багато. Емпат — не обов’язково завзятий допомагатор, бо ж емпатія — не дорівнює дії. Утім, він безпомилково розуміється на емоційному стані іншої людини, легко уявляючи себе на її місці, здатен співпереживати їй, пропускаючи ситуацію крізь себе.
Часом думаю, що саме емпатів, які творять добрі справи, церква канонізує як святих. Звісно, їх значно менше, аніж тих, хто береться допомагати
Діти, запнуті у пухові хустки, зав’язані вузлом на спині, чоловіки у ватних штанях і шапках-вушанках — таким «хрестоматійним» біженцям співчувати легше. Інша справа — якщо в української біженки у руці сумка Birkin Hermès. Той факт, що це єдине, що вона встигла схопити перед останньою «повітряною тривогою» удома, лишається за лаштунками.
Італієць, керівник імпровізованого театру в Римі, де серед акторського складу є й біженки з України, зрозумів це інтуїтивно. Дівчата завчили свої ролі майже без акценту, а ось із одягом вийшла накладка. «Якийсь він аж надто «європейський», — подумав керівник. Тож особисто відвідав найближчий секонд, закупив за кілька євро щось більш схоже до дрантя — бувалі у бувальцях спідниці й блузи. Щось навіть довелося надірвати — все заради мистецтва.
У день прем’єри у партері сиділи радники мера, представники уряду міста, члени адміністративної ради з дружинами. Усі розчулилися, плескали в долоні, кричали «бравіссімо».
А «в шапку» накидали стільки пожертв, що керівник театру загорівся на ще одну прем’єру. Підказати йому, щоб придбав шапки-вушанки, чи не варто?
«Ми теж взяли собі біженку!», — десь так син чудової австрійської пари сповіщав друзів про мою знайому із Facebook. У багатьох зі школи уже знайшли прихисток українці, а в них — іще ні. Утім, біженка дратувала з першого ж дня — ходила з кімнати до ванної і назад, рипіла сходами, щось готувала, гупала дверима. Коротше, жила своє буденне біженське життя. Хоч переважно відсиджувалася у парку, аби не заважати. А за тиждень, повернувшись із прогулянки, виявила, що її речі акуратно виставлені на сходи. Вона пішла, стенувши плечима. «Кожен може переоцінити свої сили. Я маю бути вдячна», — із розумінням пише у Facebook моя мудра знайома.
Катерина теж зачерпнула премудрощів. Історію про свою евакуацію з Гостомеля, про те, як будинок загорівся від ворожих обстрілів, змушена була розповідати в італійській родині, яка її прихистила, разів із десять.
Стара синьйора заварювала каву, кликала своїх подружок на тістечка і вони займали місця у глядацькій залі, розміщуючись із ногами на канапі. Катерина стинала плечима і знову оповідала. Гості ахали і охали
А потім був іще додатковий бліц від них. «Так, ми їмо пасту», «Ні, українська жінка не зобов’язана народжувати п’ятьох дітей», «Ні, борщ готувати не вмію», «Так, за кордоном бувала чимало разів», «Ні, не всі мріємо жити в Італії», — люб’язно й терпляче чеканила.
«Я зрозуміла, що шокує цих жінок найбільше — не обстріли і бомби, а наша схожість. Усвідомити, що ми такі ж — наче визнати, що вони теж можуть бути на нашому місці, в небезпеці, й що війна десь зовсім поруч. А це вже трохи інше, аніж просто займати місця у глядацькій залі», — філософськи каже Катерина і поправляє уявну шапку-вушанку на голові.
Пішов ось уже третій рік, як ми з Європою пильно дивимося у вічі один одному. Знімаймо вушанку, давайте знайомитись.
<frame>Цим текстом Ольги Гембік ми розпочинаємо цикл матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu <frame>
Нещодавно на одному заході у Варшаві говорили про біженців з України: озвучували статистичні дані, шукали шляхи інтеграції українців до польського суспільства. Мене ж зацікавило інше — оформлення презентації щойно проведеного дослідження. На слайдах — діти, запнуті у пухові хустки, зав’язані вузлом на спині, чоловіки у ватних штанях і шапках-вушанках. Типова тобі радянська повоєнщина.
Я всміхалася, надсилала фотографії знайомим — дивувалися разом. Ну добре, припустімо, штучний інтелект згенерував картинки, надихнувшись старими чорно-білими стрічками. Але чому нічого не муляє організаторам?
«Часом хочеться вийти на Площу Республіки і волати до неба: “Агов, ми такі ж, як і ви! Просто в нашій країні війна”. Але пусте — не зрозуміють». Вікторія — біженка від війни з України. У 2022-му опинилася у Римі в Італії. Мала квартиру під Києвом, власний, хоч і невеликий, туристичний бізнес у центрі столиці. В одну мить усе змінилося — тепер її будинок відновлюють, а сама вона стоїть у черзі за банкою тунця і пачкою пасти в центрі допомоги біженцям.
Синьйора із тонованим у фіолетове волоссям зиркає на її складний манікюр, змірює вбрання з ніг до голови і нарешті видає: «Не така ти уже й бідна біженка!». Вікторія дякує, зважує, чи достатньо вона вдячна, іще раз дякує, розвертається і більше не приходить
Цей діалог стався ще до того, як ми усім тут у Європі трохи набридли. Знайома польська пара помічників біженцям з України якось сказала, що тримати волонтерський стрій здатні далеко не всі.
Так, у часи потрясінь більшість людей із найкращих міркувань і за покликом серця поділяться з нужденними останнім. Але тих, у кого достатньо розвинута емпатія — одна із складових емоційного інтелекту за Деніелем Гоулманом — на жаль, не так уже й багато. Емпат — не обов’язково завзятий допомагатор, бо ж емпатія — не дорівнює дії. Утім, він безпомилково розуміється на емоційному стані іншої людини, легко уявляючи себе на її місці, здатен співпереживати їй, пропускаючи ситуацію крізь себе.
Часом думаю, що саме емпатів, які творять добрі справи, церква канонізує як святих. Звісно, їх значно менше, аніж тих, хто береться допомагати
Діти, запнуті у пухові хустки, зав’язані вузлом на спині, чоловіки у ватних штанях і шапках-вушанках — таким «хрестоматійним» біженцям співчувати легше. Інша справа — якщо в української біженки у руці сумка Birkin Hermès. Той факт, що це єдине, що вона встигла схопити перед останньою «повітряною тривогою» удома, лишається за лаштунками.
Італієць, керівник імпровізованого театру в Римі, де серед акторського складу є й біженки з України, зрозумів це інтуїтивно. Дівчата завчили свої ролі майже без акценту, а ось із одягом вийшла накладка. «Якийсь він аж надто «європейський», — подумав керівник. Тож особисто відвідав найближчий секонд, закупив за кілька євро щось більш схоже до дрантя — бувалі у бувальцях спідниці й блузи. Щось навіть довелося надірвати — все заради мистецтва.
У день прем’єри у партері сиділи радники мера, представники уряду міста, члени адміністративної ради з дружинами. Усі розчулилися, плескали в долоні, кричали «бравіссімо».
А «в шапку» накидали стільки пожертв, що керівник театру загорівся на ще одну прем’єру. Підказати йому, щоб придбав шапки-вушанки, чи не варто?
«Ми теж взяли собі біженку!», — десь так син чудової австрійської пари сповіщав друзів про мою знайому із Facebook. У багатьох зі школи уже знайшли прихисток українці, а в них — іще ні. Утім, біженка дратувала з першого ж дня — ходила з кімнати до ванної і назад, рипіла сходами, щось готувала, гупала дверима. Коротше, жила своє буденне біженське життя. Хоч переважно відсиджувалася у парку, аби не заважати. А за тиждень, повернувшись із прогулянки, виявила, що її речі акуратно виставлені на сходи. Вона пішла, стенувши плечима. «Кожен може переоцінити свої сили. Я маю бути вдячна», — із розумінням пише у Facebook моя мудра знайома.
Катерина теж зачерпнула премудрощів. Історію про свою евакуацію з Гостомеля, про те, як будинок загорівся від ворожих обстрілів, змушена була розповідати в італійській родині, яка її прихистила, разів із десять.
Стара синьйора заварювала каву, кликала своїх подружок на тістечка і вони займали місця у глядацькій залі, розміщуючись із ногами на канапі. Катерина стинала плечима і знову оповідала. Гості ахали і охали
А потім був іще додатковий бліц від них. «Так, ми їмо пасту», «Ні, українська жінка не зобов’язана народжувати п’ятьох дітей», «Ні, борщ готувати не вмію», «Так, за кордоном бувала чимало разів», «Ні, не всі мріємо жити в Італії», — люб’язно й терпляче чеканила.
«Я зрозуміла, що шокує цих жінок найбільше — не обстріли і бомби, а наша схожість. Усвідомити, що ми такі ж — наче визнати, що вони теж можуть бути на нашому місці, в небезпеці, й що війна десь зовсім поруч. А це вже трохи інше, аніж просто займати місця у глядацькій залі», — філософськи каже Катерина і поправляє уявну шапку-вушанку на голові.
Пішов ось уже третій рік, як ми з Європою пильно дивимося у вічі один одному. Знімаймо вушанку, давайте знайомитись.
Повернуло на третій рік, відколи Європа наповнилася біженцями з України. Увесь цей час ми з європейцями відкриваємося один для одного. Чиїсь очікування десь не співпадають, хтось трохи шокується. Буває
Анастасія Кузьмінська з позивним «Гайка» — колишня працівниця виконкому, яка з 2022 року на війні. Колишня бойова медикиня взводу, Анастасія зараз вчиться на операторку БПЛА.
«Смерть мого батька не може бути даремною»
— Я війну романтизувала, — розповідає Настя Sestry. — Ще раніше намагалася потрапити в АТО. Але дівчина з освітою юриста тоді не була потрібна. Подивилися на мене, покрутили пальцем біля скроні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що тепер мені вже просто необхідно йти воювати.
Справа в тому, що мій батько загинув на фронті у березні 2022 року. На Миколаївському напрямку. На гвинтокрилах прилетіли росіяни, у них зав’язалася перестрілка. Йому було 60 років, він воював з 2014 року. У мене не було думок про помсту. Але я думала, що якщо все на цьому закінчиться, тоді все це дарма. А смерть батька не може бути даремною.
Я не готувалася до армії, бо не знала до чого готуватися. Не знала, куди мене візьмуть. Спочатку мене брали поваром. Я погодилася. Не вдалося. Потім була інша спроба — стрілком. Теж не вийшло. Вийшло стати бойовим медиком. Коли сказали, що мене беруть, я почала підготовку. Дивилася багато відео, читала літературу. Але до чого конкретно готуватися, ніколи не знаєш.
Виживання — це справа випадку. Але на війні не можна бути ідіотом і «понторізом». Мовляв, «я не буду спускатися в окоп, коли обстріли, бо там вода». Або «не буду падати на землю кожного разу, коли міна летить». Так робити не можна. Має бути баланс комфорту та безпеки.
Хаос війни
— Що найстрашніше на війні? Хаос. З тобою може трапитися усе, що завгодно і коли завгодно. Ніколи не бувало такого, щоб все працювало за попередньо узгодженим планом.
Страшно, коли загинув не при виконанні наказу — як герой, а якщо потрапив під обстріл, коли вийшов до туалету. Або недбалий командир переплутав напрямки. Отакий хаос лякає.
Я потрапляла під обстріли. Була ситуація, коли ми їхали в автівці, і в нас влетів FPV-дрон. Це було не стільки страшно, скільки неочікувано.
Але найстрашніше — коли здається, що це ніколи не закінчиться. Ти сидиш у льосі, вас кожен день обстрілюють, і нічого не змінюється. Вас знову і знову обстрілюють, а ви сидите. В якийсь момент здавалося, що хтось не витримає. Не ти. А хтось, хто поруч з тобою. 17 днів я просиділа на одному місці. Нас довго не міняли. З їжею погано, з водою — ще гірше.
Херсонський, Запорізький, Донецький, Сумський напрямки або 17 днів без миття
— Ідеш — бац, щось поруч прилетіло. Їдеш в авто — бац, знову прилетіло. Лякаєшся, але страх швидко відступає. Вижила і добре.
Не завжди є умови. Вірніше так — майже завжди умов немає. Помитися — це досить велика проблема. Було таке, що місяць милися виключно чайником води, яку розігрівали на пічці. Ховаєшся десь від чоловіків, щоб помитися. Мій рекорд — 17 днів без миття взагалі. У туалет доводилося ходити в пляшечку. Взагалі купання — раз на тиждень. Не мала б совісті, могла б і частіше просити командира. Але тоді хтось інший не поїде.
Більшість поранень — дрібні осколкові. Купа маленьких цяток, з яких тече кров. Дивишся і здається, що в дитячому садочку коліна більше розбивала і крові більше текло. Але такі поранення дуже небезпечні.
Я вивозила людей, які потім помирали в лікарні. Вивозила трупи. Але на руках у мене ніхто не помирав.
Нагорода за врятоване життя
— У мене нагород — цілий іконостас (сміється). Залізний хрест, грамота від Верховної ради, Нагрудний знак за заслуги перед містом III ступеня. Я не знаю, за що саме мені дали ці нагороди.
Якось було так — прийшов наказ, що Кузьмінська завтра виїжджає. Я здивувалася, адже моя черга їхати купатися ще не настала. Вже подумала, що мене вивозять на якусь важливу розмову. А виявилось, це було нагородження. Думаю, це за перший серйозний виїзд. Тоді ми жили в окопах, по нас стріляли з мінометів з касетами, гатили з танків, гвинтокрилів. Був поранений, я йому допомогла. Він вижив. Мабуть, за це і дали.
Фемінітивів на війні немає
— Медикиня, гранатометниця — звучить, звичайно, гарно, але жодних фемінітивів в армії немає. Це велика казка, яка існує тільки для телевізора. В армії на словах всі рівні. Насправді — ні. Зазвичай жінкам дають паперову роботу. Я з цим боролася, намагалася це змінити.
Я прийшла в армію воювати. На рівні з хлопцями. Нічим моє життя не дорожче за життя моїх побратимів-чоловіків. Тому не розумію, чому має бути якесь особливе ставлення. Як бойовий медик я маю виконувати свої обов’язки, зокрема на полі бою. Спочатку мені не давали цього робити. Але після довгих скандалів я все-таки цього досягла.
У своїй службі я мала справу з усім батальйоном. Ставилися до мене там по-різному. Хтось по-доброму, хтось — як до способу відлинювати від служби. Бо бойовий медик може відправити бійця лікуватися, тобто відпочити. Були ті, хто оберігав. Були і джентельмени, які першою в окоп пускали, коли нас обстрілювали.
«Зараз вчуся літати на БПЛА»
— Бойовий медик — важлива та потрібна справа. Але хочеться зайнятися чимось більш складним і корисним. Тому вчуся на оператора БПЛА.
Зараз можливість навчитися управляти дронами обмежена. Завдяки волонтерам маємо певні програми. Але цих програм замало, вимог багато. Завдяки тому, що я служила, мені вдалося туди потрапити. Якщо ж людина «з вулиці» захоче цьому вчитися, це складно.
Навчитися літати на безпілотних апаратах дуже непросто. Багато теорії, практики. Це ніби керувати авто, але в усіх вимірах.
На навчаннях трапляються цікаві ситуації. Там одні чоловіки, але вони не військові, не служили. А я служила. Інструктори взагалі — всі цивільні. Я ж за плечима маю певний військовий досвід. Вони не знають, як їм поводитися зі мною. Бо я ж наче «салага», але кажу їм, що і як відбувається на війні насправді. Ще й дівчина. Але нічого, поки що проблем не було.
Після того, як закінчу навчання, повернуся на фронт.
Я вважаю, що перемога настане тоді, коли Росія зникне. Це здається неймовірним. Кожну годину зараз хтось гине на війні. Спати спокійно з цим я не можу. Насолоджуватися життям не виходить. Тому і йду на війну. Знову.
Анастасія Кузьмінська з позивним «Гайка» — колишня працівниця виконкому, яка з 2022 року на війні. Колишня бойова медикиня взводу, Анастасія зараз вчиться на операторку БПЛА.
«Смерть мого батька не може бути даремною»
— Я війну романтизувала, — розповідає Настя Sestry. — Ще раніше намагалася потрапити в АТО. Але дівчина з освітою юриста тоді не була потрібна. Подивилися на мене, покрутили пальцем біля скроні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що тепер мені вже просто необхідно йти воювати.
Справа в тому, що мій батько загинув на фронті у березні 2022 року. На Миколаївському напрямку. На гвинтокрилах прилетіли росіяни, у них зав’язалася перестрілка. Йому було 60 років, він воював з 2014 року. У мене не було думок про помсту. Але я думала, що якщо все на цьому закінчиться, тоді все це дарма. А смерть батька не може бути даремною.
Я не готувалася до армії, бо не знала до чого готуватися. Не знала, куди мене візьмуть. Спочатку мене брали поваром. Я погодилася. Не вдалося. Потім була інша спроба — стрілком. Теж не вийшло. Вийшло стати бойовим медиком. Коли сказали, що мене беруть, я почала підготовку. Дивилася багато відео, читала літературу. Але до чого конкретно готуватися, ніколи не знаєш.
Виживання — це справа випадку. Але на війні не можна бути ідіотом і «понторізом». Мовляв, «я не буду спускатися в окоп, коли обстріли, бо там вода». Або «не буду падати на землю кожного разу, коли міна летить». Так робити не можна. Має бути баланс комфорту та безпеки.
Хаос війни
— Що найстрашніше на війні? Хаос. З тобою може трапитися усе, що завгодно і коли завгодно. Ніколи не бувало такого, щоб все працювало за попередньо узгодженим планом.
Страшно, коли загинув не при виконанні наказу — як герой, а якщо потрапив під обстріл, коли вийшов до туалету. Або недбалий командир переплутав напрямки. Отакий хаос лякає.
Я потрапляла під обстріли. Була ситуація, коли ми їхали в автівці, і в нас влетів FPV-дрон. Це було не стільки страшно, скільки неочікувано.
Але найстрашніше — коли здається, що це ніколи не закінчиться. Ти сидиш у льосі, вас кожен день обстрілюють, і нічого не змінюється. Вас знову і знову обстрілюють, а ви сидите. В якийсь момент здавалося, що хтось не витримає. Не ти. А хтось, хто поруч з тобою. 17 днів я просиділа на одному місці. Нас довго не міняли. З їжею погано, з водою — ще гірше.
Херсонський, Запорізький, Донецький, Сумський напрямки або 17 днів без миття
— Ідеш — бац, щось поруч прилетіло. Їдеш в авто — бац, знову прилетіло. Лякаєшся, але страх швидко відступає. Вижила і добре.
Не завжди є умови. Вірніше так — майже завжди умов немає. Помитися — це досить велика проблема. Було таке, що місяць милися виключно чайником води, яку розігрівали на пічці. Ховаєшся десь від чоловіків, щоб помитися. Мій рекорд — 17 днів без миття взагалі. У туалет доводилося ходити в пляшечку. Взагалі купання — раз на тиждень. Не мала б совісті, могла б і частіше просити командира. Але тоді хтось інший не поїде.
Більшість поранень — дрібні осколкові. Купа маленьких цяток, з яких тече кров. Дивишся і здається, що в дитячому садочку коліна більше розбивала і крові більше текло. Але такі поранення дуже небезпечні.
Я вивозила людей, які потім помирали в лікарні. Вивозила трупи. Але на руках у мене ніхто не помирав.
Нагорода за врятоване життя
— У мене нагород — цілий іконостас (сміється). Залізний хрест, грамота від Верховної ради, Нагрудний знак за заслуги перед містом III ступеня. Я не знаю, за що саме мені дали ці нагороди.
Якось було так — прийшов наказ, що Кузьмінська завтра виїжджає. Я здивувалася, адже моя черга їхати купатися ще не настала. Вже подумала, що мене вивозять на якусь важливу розмову. А виявилось, це було нагородження. Думаю, це за перший серйозний виїзд. Тоді ми жили в окопах, по нас стріляли з мінометів з касетами, гатили з танків, гвинтокрилів. Був поранений, я йому допомогла. Він вижив. Мабуть, за це і дали.
Фемінітивів на війні немає
— Медикиня, гранатометниця — звучить, звичайно, гарно, але жодних фемінітивів в армії немає. Це велика казка, яка існує тільки для телевізора. В армії на словах всі рівні. Насправді — ні. Зазвичай жінкам дають паперову роботу. Я з цим боролася, намагалася це змінити.
Я прийшла в армію воювати. На рівні з хлопцями. Нічим моє життя не дорожче за життя моїх побратимів-чоловіків. Тому не розумію, чому має бути якесь особливе ставлення. Як бойовий медик я маю виконувати свої обов’язки, зокрема на полі бою. Спочатку мені не давали цього робити. Але після довгих скандалів я все-таки цього досягла.
У своїй службі я мала справу з усім батальйоном. Ставилися до мене там по-різному. Хтось по-доброму, хтось — як до способу відлинювати від служби. Бо бойовий медик може відправити бійця лікуватися, тобто відпочити. Були ті, хто оберігав. Були і джентельмени, які першою в окоп пускали, коли нас обстрілювали.
«Зараз вчуся літати на БПЛА»
— Бойовий медик — важлива та потрібна справа. Але хочеться зайнятися чимось більш складним і корисним. Тому вчуся на оператора БПЛА.
Зараз можливість навчитися управляти дронами обмежена. Завдяки волонтерам маємо певні програми. Але цих програм замало, вимог багато. Завдяки тому, що я служила, мені вдалося туди потрапити. Якщо ж людина «з вулиці» захоче цьому вчитися, це складно.
Навчитися літати на безпілотних апаратах дуже непросто. Багато теорії, практики. Це ніби керувати авто, але в усіх вимірах.
На навчаннях трапляються цікаві ситуації. Там одні чоловіки, але вони не військові, не служили. А я служила. Інструктори взагалі — всі цивільні. Я ж за плечима маю певний військовий досвід. Вони не знають, як їм поводитися зі мною. Бо я ж наче «салага», але кажу їм, що і як відбувається на війні насправді. Ще й дівчина. Але нічого, поки що проблем не було.
Після того, як закінчу навчання, повернуся на фронт.
Я вважаю, що перемога настане тоді, коли Росія зникне. Це здається неймовірним. Кожну годину зараз хтось гине на війні. Спати спокійно з цим я не можу. Насолоджуватися життям не виходить. Тому і йду на війну. Знову.
«Найстрашніше — коли здається, що це ніколи не закінчиться. Ти сидиш у льосі, вас кожен день обстрілюють, і нічого не змінюється. 17 днів я просиділа на одному місці»...
В останні місяці основними темами дезінформації, поширюваної в Польщі, були парламентські вибори, післявиборчі переговори та вибори до Європейського парламенту. За даними Єврокомісії, ще до парламентських виборів більша частина поляків були переконані, що під час виборчого процесу можливе іноземне втручання і що інформаційна війна неминуча. Одним із популярних дезінформаційних наративів був про те, що ЄС доклав руку до польських виборів і посіяв побоювання, що новий польський уряд перейме практику «тоталітарних держав».
Звіт дослідницької агенції ЄС European Digital Media Observatory (CEDMO) показує, що і поляки, і словаки не мають достатнього соціального імунітету до дезінформації.
Особливо у передвиборчий період це робить їх легкою мішенню для різноманітних іноземних пропагандистських операцій, дезінформаційних кампаній, поширення фейкових новин та підриву довіри до демократичних процесів
Як зазначила віцепрезидентка Єврокомісії Вера Йоурова, активізація російських дезінформаційних кампаній особливо помітна напередодні майбутніх європейських виборів, які відбудуться в ЄС 6-9 червня:
— Росія має спеціальну стратегію для кожної країни-члена. Вона інвестує особливо в ті країни, де знає, що зможе легко впливати на велику аудиторію.
Йоурова наголосила, що особливо небезпечними є так звані діпфейки, тобто контент, наприклад, аудіо- чи відеозаписи, які глибоко маніпульовані штучним інтелектом. Наприклад, напередодні торішніх парламентських виборів у Словаччині соціальною мережею поширився голосовий запис, в якому головний кандидат від опозиції Міхал Сімечка нібито переконував журналістку, що він не хвилюється за результат виборів, оскільки його партія купила голоси виборців. Відео було створено повністю за допомогою штучного інтелекту.
«Ми знаємо, що діпфейки використовувалися на всіх останніх виборах у країнах ЄС», — зазначила Йоурова
У Польщі найпопулярніші дезінформаційні повідомлення стосуються того, як різні політичні групи будуть маніпулювати виборами до Європарламенту. За даними Єврокомісії ефективність таких меседжів, відображається у зниженні підтримки поляками Європейського Союзу, зростанні скептицизму щодо планів і політики ЄС, наприклад, щодо Зеленого курсу, імпорту товарів з України, цін на енергоносії або потенційних реформ договорів ЄС.
Поляків лякають тим, що ЄС заборонить опалення газом і вугіллям і що Польща буде втягнута у війну Росії з Україною. Ще одним поширеним наративом є те, що ЄС хоче стати «тоталітарною наддержавою» і що політики ЄС навмисно поширюють неправдиву інформацію про те, що сільське господарство сприяє глобальному потеплінню.
За даними ЄК, з січня по квітень цього року в польському публічному просторі найчастіше поширювалася така брехня:
Зелений курс заборонить вирощування овочів;
ЄС заборонить туалетний папір (така інформація поширювалася, зокрема, у Facebook та TikTok), а Директива про будівлі призведе до експропріації орендодавців;
Європейськими виборами будуть маніпулювати, якщо не Росія, то Німеччина.
Як і в інших країнах-членах ЄС, у Польщі також поширюється дезінформація про міграцію, особливо про те, що нові закони про міграцію та притулок змусять Польщу приймати мігрантів з Німеччини
З іншого боку, коли йдеться про фейкові новини щодо зміни клімату, поляків лякають зростанням цін на енергоносії, особливо з огляду на той факт, що польська економіка все ще значною мірою залежить від вугілля.
Згідно з доповідною запискою ЄК, за останні місяці Facebook та Instagram видалили понад 650 тисяч фейкових оголошень, Youtube видалив понад 2 тисячі відео, і лише Facebook переглянув або перевірив на достовірність понад 6,6 мільйона одиниць контенту, а Tiktok видалив понад 7 мільйонів фейкових акаунтів.
В останні місяці основними темами дезінформації, поширюваної в Польщі, були парламентські вибори, післявиборчі переговори та вибори до Європейського парламенту. За даними Єврокомісії, ще до парламентських виборів більша частина поляків були переконані, що під час виборчого процесу можливе іноземне втручання і що інформаційна війна неминуча. Одним із популярних дезінформаційних наративів був про те, що ЄС доклав руку до польських виборів і посіяв побоювання, що новий польський уряд перейме практику «тоталітарних держав».
Звіт дослідницької агенції ЄС European Digital Media Observatory (CEDMO) показує, що і поляки, і словаки не мають достатнього соціального імунітету до дезінформації.
Особливо у передвиборчий період це робить їх легкою мішенню для різноманітних іноземних пропагандистських операцій, дезінформаційних кампаній, поширення фейкових новин та підриву довіри до демократичних процесів
Як зазначила віцепрезидентка Єврокомісії Вера Йоурова, активізація російських дезінформаційних кампаній особливо помітна напередодні майбутніх європейських виборів, які відбудуться в ЄС 6-9 червня:
— Росія має спеціальну стратегію для кожної країни-члена. Вона інвестує особливо в ті країни, де знає, що зможе легко впливати на велику аудиторію.
Йоурова наголосила, що особливо небезпечними є так звані діпфейки, тобто контент, наприклад, аудіо- чи відеозаписи, які глибоко маніпульовані штучним інтелектом. Наприклад, напередодні торішніх парламентських виборів у Словаччині соціальною мережею поширився голосовий запис, в якому головний кандидат від опозиції Міхал Сімечка нібито переконував журналістку, що він не хвилюється за результат виборів, оскільки його партія купила голоси виборців. Відео було створено повністю за допомогою штучного інтелекту.
«Ми знаємо, що діпфейки використовувалися на всіх останніх виборах у країнах ЄС», — зазначила Йоурова
У Польщі найпопулярніші дезінформаційні повідомлення стосуються того, як різні політичні групи будуть маніпулювати виборами до Європарламенту. За даними Єврокомісії ефективність таких меседжів, відображається у зниженні підтримки поляками Європейського Союзу, зростанні скептицизму щодо планів і політики ЄС, наприклад, щодо Зеленого курсу, імпорту товарів з України, цін на енергоносії або потенційних реформ договорів ЄС.
Поляків лякають тим, що ЄС заборонить опалення газом і вугіллям і що Польща буде втягнута у війну Росії з Україною. Ще одним поширеним наративом є те, що ЄС хоче стати «тоталітарною наддержавою» і що політики ЄС навмисно поширюють неправдиву інформацію про те, що сільське господарство сприяє глобальному потеплінню.
За даними ЄК, з січня по квітень цього року в польському публічному просторі найчастіше поширювалася така брехня:
Зелений курс заборонить вирощування овочів;
ЄС заборонить туалетний папір (така інформація поширювалася, зокрема, у Facebook та TikTok), а Директива про будівлі призведе до експропріації орендодавців;
Європейськими виборами будуть маніпулювати, якщо не Росія, то Німеччина.
Як і в інших країнах-членах ЄС, у Польщі також поширюється дезінформація про міграцію, особливо про те, що нові закони про міграцію та притулок змусять Польщу приймати мігрантів з Німеччини
З іншого боку, коли йдеться про фейкові новини щодо зміни клімату, поляків лякають зростанням цін на енергоносії, особливо з огляду на той факт, що польська економіка все ще значною мірою залежить від вугілля.
Згідно з доповідною запискою ЄК, за останні місяці Facebook та Instagram видалили понад 650 тисяч фейкових оголошень, Youtube видалив понад 2 тисячі відео, і лише Facebook переглянув або перевірив на достовірність понад 6,6 мільйона одиниць контенту, а Tiktok видалив понад 7 мільйонів фейкових акаунтів.
У Польщі рівень дезінформації про війну в Україні помітно знизився. Водночас про уряд, польські парламентські вибори та європейські вибори зріс. Про це йдеться у доповідній записці Єврокомісї
PAP.PL: Нещодавно Юлія Навальна в інтерв’ю Саймону Шустеру сказала, що «хороші росіяни — це дуже погана фраза» та що український уряд помилково покладає відповідальність за війну на громадян Росії, а не на одного диктатора. Натомість ви у своїх численних інтерв'ю та коментарях кажете, що Путін — це ворог українського теперішнього, а російські ліберали — вороги майбутнього. Що ви маєте на увазі?
Вахтанґ Кебуладзе: Я хотів би відразу зазначити, що не маю морального права коментувати фразу Навальної, яка втратила найближчу людину. Її чоловіка підступно вбили, тож для неї це є особистим великим горем. Вона має право на власну думку, якої я, втім, можу не поділяти. Хочу також уточнити, що коли я кажу про росіян, то маю на увазі не етнічну приналежність, а культурно-політичну ідентичність, яку можуть мати не тільки представники титульної нації. Отже, моя теза полягає в тому, що в сучасному світі росіяни не створили власної політичної неімперської нації. У світі, де найвищими органами колективного прийняття рішень є структури Організації Об’єднаних Націй, досі враховують думку саме політичних націй, для кожної з яких притаманною є специфічна ідентичність.
Росіяни зуміли побудувати імперію (царську, більшовицьку, путінську), але не змогли створити власної політичної нації, головним соціальним благом якої було б щось поза бажанням домінувати над іншими
Щодо моєї фрази, то те, що Путін чи радше вся кремлівська зграя навколо нього — це вороги людства, які зацікавлені в хаосі та дестабілізації, починають розуміти в усьому світі. Тому й США врешті погодили надання нам зброї. Путін не створює позитивного образу Росії. Натомість російські ліберали створюють ілюзорний образ того, що причиною агресивної політики їхньої країни є воля тільки однієї людини, а не колективний запит на це з боку мільйонів. Ліберали, які говорять про те, що хочуть зберегти свою країну в її межах, підтримують імперський образ майбутнього Росії, прирікаючи всіх нас на збереження небезпеки. Вони не пропонують інші неімперські моделі цієї країни, яких катастрофічно бракує як в історичному, так і в суто концептуальному сенсах. Якщо ми подивимося на візії розвитку Росії від Бердяєва до Солженіцина, то ми побачимо лише імперську за змістом ідею. Російська соціальна уява не будує собі інакшої Росії, а соціальна уява –— це дуже сильний інструмент формування реальності. Тут я погоджуюся з Бенедиктом Андерсоном, який казав, що nations are narrations.
Ставати кимось іншим завжди лячно. Для цього ти маєш трансформуватися, ставати сучаснішим
А допоки цього не відбудеться, доки росіяни триматимуться за свою ідентичність, таким, як Путін, легко вдаватиметься акумулювати руйнівну енергію соціальної ентропії та спрямовувати її на війну, до того ж не лише проти України. Не забуваймо, що до цієї війни вже за постсовєтського часу була агресія проти Молдови, Чечні (Ічкерії), Грузії, Сирії.
В одному зі своїх есеїв ви пишете про те, що зрілі культури, суспільства та нації повинні мати не лише власний пантеон, а й власний бестіарій. У чому тут полягає складність, адже, на перший погляд видається, що скласти бестіарій злочинців набагато легше?
На цю метафору мене надихнув Юрій Андрухович. Обговорюючи з ним його твір «Коханці юстиції», я сказав, що вгледів у цьому творі дуже важливий меседж: в кожної зрілої політичної нації має бути не лише пантеон власних героїв, а й бестіарій власних покидьків. Зрозуміло, що з чужими злочинцями, як-от Сталін чи Гітлер, це робити простіше. Хоча Путін у своїх висловлюваннях уже навіть докотився до того, що сказав, що незговірливість поляків спровокувала Гітлера. Проте з цими лиходіями все зрозуміло. А що робити з нашими злочинцями? Якщо ми не поглянемо тверезо на своє минуле, самі собі не скажемо, що ця постать є нашим героєм, а ця — злочинцем, або, хоч би як було часом прикро, що особа мала дуже суперечливу біографію й робила як конструктивне, так і деструктивне, то тоді замість нашого наративу в головах запанує розповідь про нас самих, розказана нашим ворогом. І тому вона буде корисна йому, а не нам.
Є програмна стаття постколоніальних студій «Can the Subaltern speak?» Гаятрі Чакраворті Співак, у якій ця дослідниця пише, що перше, що робить колонізатор із підкореним, — він відбирає в нього мову, можливість до самопрезентації. Наприклад, українське націоналістичне підпілля, яке збройними й ідеологічними методами боролося за створення самостійної соборної держави. Неможливість розповідати конкретні людські історії його учасників впродовж тривалого часу породила чорно-білі інтерпретації діяльності руху. Під час Другої світової війни його частини боролися на два фронти: проти гітлерівців та проти Червоної Армії. Натомість, як і скрізь, були колаборанти й воєнні злочинці.
Проте, якщо ми не розповідатимемо власної історії зараз, не знаходитимемо мужності визнавати помилки, засуджувати злочини й за них каятися, при цьому відстоюючи справжніх героїв, то люди й надалі віритимуть, що, скажімо, представники ОУН розстрілювали людей у Бабиному Яру, а не були серед його жертв
Зверніть увагу на те, що росіяни не пропрацьовують дражливих епізодів свого минулого. Місяць тому я виступав у Дюсельдорфі, і мені ставили питання щодо можливості вибачення росіян у майбутньому. Мовляв, нас, німців, же вибачили. Однак даруйте, я ніколи від жодного росіянина чи росіянки не чув прохань про прощення. Навпаки, у публічному просторі вони воліють переконувати, що у війні винен тільки Путін, та не визнавати за собою жодної провини. Проте це їхня країна. Вони живуть або жили там, коли починалася агресія проти інших суверенних країн. Вони не бачили нічого поганого в тому, щоб там працювати, платити податки та вкладати туди свої кошти. Я запитую, чи був хоча б колись у Росії свій Віллі Брандт? Нагадаю, цей канцлер ФРН, який аж ніяк не асоціювався з нацистами, протистояв їм та зазнавав від них гонінь, 1970 року став на коліна перед пам'ятником жертвам Варшавського гетто. Пізніше він говорив, що «зробив те, що роблять люди, коли їм зазвичай бракує слів». Йому було соромно за німців. Росіянам за себе не соромно. Отже, ми маємо відрізнятися від них і ми маємо вести свій діалог з нашими сусідами щодо взаємних історичних кривд. Насамперед із поляками.
Або ж з угорцями. Ми всі обурені позицією Угорщини. Та згадаймо, чи в 1956 році в Будапешті під час придушення совєтськими військами угорського повстання було чимало українців? Звісно, совєтських за своєю суттю людей, але все ж? Серед цих людей були предки теперішніх українських громадян. Так само було й у Чехословаччині в 1968 році. Так відбувалося, бо ми жили в жахливій совєтській імперії, де були рабами, а в деякому сенсі навіть гірше — ми були рабами рабів, тому що явна більшість росіян завжди раби в себе вдома.
Так, утім Угорщина, а точніше її влада, керується все ж іншими мотивами, аніж історичні образи на українців та Україну, коли діє супроти її суверенітету. Але вона є винятком. Центральноєвропейські країни (та й не тільки вони) насамперед через власні безпекові інтереси та через зміну оптики бачення України їй допомагають. Важливу роль щодо зміни цієї оптики відіграють і самі українці. Наприклад, нині неабияку допомогу надає Фінляндія, а свого часу ціла дивізія поліських українців загинула в кровопролитній битві при Суомуссалмі, про що оповідає книга свідчень її безпосереднього учасника. Вона саме з’являється друком українською в одному з київських видавництв. Усе це наштовхує мене на таке питання: чи має Україна робити ставку на емансипаційні рухи народів усередині Росії?
Якщо такі рухи є. Я не є фахівцем з цього питання, але я побоююся, що жорстка імперська зачистка культурних, інтелектуальних та духовних сил цих народів могла виявитися ефективною. Я в жодному випадку тут не звинувачую жертву. Наша країна до 1991 року теж не мала незалежности, проте українцям пощастило знаходити національний ресурс у власній історичній пам’яті та рідному слові. Ми саме там знаходили частки своєї політичної ідентичности. Крім того, ми мали інший історичний досвід та не були позбавлені контактів із цивілізованими народами.
А крім того, сам час перебування в імперії також має неабияке значення...
Безперечно. Чому балтійські народи зуміли відносно легко вийти з совєтської неволі та ефективно трансформуватися? Тому, що їм пощастило бути там хронологічно менше, ніж ми. Ми були там довше, а деякі нещасні народи перебувають там уже століттями. Можливо, їм у середині Росії потрібно повчитися у киримли. Вони, попри геноциди й депортації, вижили та зберегли власну культурно-історичну ідентичність, а сьогодні стали невіддільною частиною українського політичного та ментального простору.
У цьому полягає сила насправді вільної політичної нації. Можна бути українським євреєм, українським поляком, українським киримли, грузином-патріотом України
Серед західних та українських політиків тривають дебати про те, якою має бути перемога України в політичному та військовому планах, а яким має бути культурний вимір перемоги?
Звісно, в умовах ліберальної демократії не треба думати, що через заборону всього російського ми сформуємо любов до всього українського, й що воно обов’язково буде якісним та новаторським. Проте важливим кроком має стати переведення Росії зі щабля суб'єкта пропаганди та поширення антиукраїнських впливів на щабель об'єкта прискіпливого й критичного дослідження. Маємо долати свої комплекси та віднаходити елементи своєї спорідненості з Європою, з якою ми органічно пов’язані не лише географічно, а й культурно й ціннісно. Потрібно продовжувати деколонізацію, при цьому не відчуваючи осороми щодо того, що певних пластів культури нам дійсно бракувало в минулому. Скажу як фахівець із філософії: майже у всіх наших сусідів не було власної тяглої національної традиції, тобто не окремої школи, а саме традиції філософії. Видатні філософи з Центрально-Східної Європи здебільшого реагували на те, що писали на Заході. Проте це не заважає їм відчувати себе частиною Європи.
Це мають зрозуміти й та частина наших людей, які можуть не відчувати жодного сентименту до сучасної Росії, але водночас вірити, що ми не зможемо увійти до сучасного світу без російської літератури
Гаразд, проте може виникнути питання: чим є такою небезпечною російська література для українців? Або чим поганий цей такий популярний на Заході «Толстоєвський» (як у П’єра Баяра)?
Лейтмотивом Достоєвського є те, що я називаю насолодою від власної деградації. Це нагадує наркотик, яким можна понасолоджуватися, допоки він тебе не знищить. З Толстим ситуація складніша. Його згубний вплив полягає у тому, що він створив ілюзорний образ глибокої та загадкової Росії, якої ніколи не існувало. Цей образ допомагає дуже легко маніпулювати людьми.
Так, без сумніву, і Достоєвський, і Толстой, і народжений у Києві Булгаков були талановитими письменниками. Проте, по-перше, їхня творчість насаджувалася нам й витискала на маргінес усе інше. До речі, не тільки суто українське. Наприклад, такою була доля російськомовної повісті «В рідному місті» киянина Віктора Некрасова, який любив своє місто й не був імперцем. Або творчість єврейських письменників. Я готовий уявити рідний Київ без російського шовініста Булгакова, проте я не уявляю його без єврейського людинолюба Шолома-Алейхема.
По-друге, ми дуже часто не помічаємо вторинности деяких творів. Роман «Майстер і Маргарита», може, і не поганий, проте не оригінальний ані за темою, ані за формою. Ми були занадто висмикнуті зі світового контексту та занадто погано освічені, коли читали його вперше, аби помітити, що до того ті ж мотиви були раніше в «Еліксирах Сатани» Гофмана або «Големі» та «Янголі західного вікна» Майринка. До речі, роман Валер’яна Підмогильного «Місто», який лише зараз був перекладений польською, є значно модерністичнішим та більш новаторським за «Білу гвардію» Булгакова.
І, по-третє, ми дуже мало знаємо своє. Наприклад, Харків та Одеса в класичній російській літературі ХІХ століття – це або глухомань, або заслання. Натомість Одеса Довженка чи Яновського — це модернізм на березі Чорного моря, а Харків Юрія Шевельова та нового українського відродження 20-30-их років XX століття, яке потім, на жаль, стане «розстріляним», — це непересічний культурний феномен. То, може, уже варто познайомитися зі своїм, аби робити власний вибір більш відповідально?
Вахтанґ Кебуладзе — український філософ, публіцист, перекладач. Доктор філософських наук, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Автор книг з феноменології, співголова Українського феноменологічного товариства. Член Українського ПЕН-клубу. Лавреат премії імені Юрія Шевельова (2016). Учасник музичного гурту «Джин».
PAP.PL: Нещодавно Юлія Навальна в інтерв’ю Саймону Шустеру сказала, що «хороші росіяни — це дуже погана фраза» та що український уряд помилково покладає відповідальність за війну на громадян Росії, а не на одного диктатора. Натомість ви у своїх численних інтерв'ю та коментарях кажете, що Путін — це ворог українського теперішнього, а російські ліберали — вороги майбутнього. Що ви маєте на увазі?
Вахтанґ Кебуладзе: Я хотів би відразу зазначити, що не маю морального права коментувати фразу Навальної, яка втратила найближчу людину. Її чоловіка підступно вбили, тож для неї це є особистим великим горем. Вона має право на власну думку, якої я, втім, можу не поділяти. Хочу також уточнити, що коли я кажу про росіян, то маю на увазі не етнічну приналежність, а культурно-політичну ідентичність, яку можуть мати не тільки представники титульної нації. Отже, моя теза полягає в тому, що в сучасному світі росіяни не створили власної політичної неімперської нації. У світі, де найвищими органами колективного прийняття рішень є структури Організації Об’єднаних Націй, досі враховують думку саме політичних націй, для кожної з яких притаманною є специфічна ідентичність.
Росіяни зуміли побудувати імперію (царську, більшовицьку, путінську), але не змогли створити власної політичної нації, головним соціальним благом якої було б щось поза бажанням домінувати над іншими
Щодо моєї фрази, то те, що Путін чи радше вся кремлівська зграя навколо нього — це вороги людства, які зацікавлені в хаосі та дестабілізації, починають розуміти в усьому світі. Тому й США врешті погодили надання нам зброї. Путін не створює позитивного образу Росії. Натомість російські ліберали створюють ілюзорний образ того, що причиною агресивної політики їхньої країни є воля тільки однієї людини, а не колективний запит на це з боку мільйонів. Ліберали, які говорять про те, що хочуть зберегти свою країну в її межах, підтримують імперський образ майбутнього Росії, прирікаючи всіх нас на збереження небезпеки. Вони не пропонують інші неімперські моделі цієї країни, яких катастрофічно бракує як в історичному, так і в суто концептуальному сенсах. Якщо ми подивимося на візії розвитку Росії від Бердяєва до Солженіцина, то ми побачимо лише імперську за змістом ідею. Російська соціальна уява не будує собі інакшої Росії, а соціальна уява –— це дуже сильний інструмент формування реальності. Тут я погоджуюся з Бенедиктом Андерсоном, який казав, що nations are narrations.
Ставати кимось іншим завжди лячно. Для цього ти маєш трансформуватися, ставати сучаснішим
А допоки цього не відбудеться, доки росіяни триматимуться за свою ідентичність, таким, як Путін, легко вдаватиметься акумулювати руйнівну енергію соціальної ентропії та спрямовувати її на війну, до того ж не лише проти України. Не забуваймо, що до цієї війни вже за постсовєтського часу була агресія проти Молдови, Чечні (Ічкерії), Грузії, Сирії.
В одному зі своїх есеїв ви пишете про те, що зрілі культури, суспільства та нації повинні мати не лише власний пантеон, а й власний бестіарій. У чому тут полягає складність, адже, на перший погляд видається, що скласти бестіарій злочинців набагато легше?
На цю метафору мене надихнув Юрій Андрухович. Обговорюючи з ним його твір «Коханці юстиції», я сказав, що вгледів у цьому творі дуже важливий меседж: в кожної зрілої політичної нації має бути не лише пантеон власних героїв, а й бестіарій власних покидьків. Зрозуміло, що з чужими злочинцями, як-от Сталін чи Гітлер, це робити простіше. Хоча Путін у своїх висловлюваннях уже навіть докотився до того, що сказав, що незговірливість поляків спровокувала Гітлера. Проте з цими лиходіями все зрозуміло. А що робити з нашими злочинцями? Якщо ми не поглянемо тверезо на своє минуле, самі собі не скажемо, що ця постать є нашим героєм, а ця — злочинцем, або, хоч би як було часом прикро, що особа мала дуже суперечливу біографію й робила як конструктивне, так і деструктивне, то тоді замість нашого наративу в головах запанує розповідь про нас самих, розказана нашим ворогом. І тому вона буде корисна йому, а не нам.
Є програмна стаття постколоніальних студій «Can the Subaltern speak?» Гаятрі Чакраворті Співак, у якій ця дослідниця пише, що перше, що робить колонізатор із підкореним, — він відбирає в нього мову, можливість до самопрезентації. Наприклад, українське націоналістичне підпілля, яке збройними й ідеологічними методами боролося за створення самостійної соборної держави. Неможливість розповідати конкретні людські історії його учасників впродовж тривалого часу породила чорно-білі інтерпретації діяльності руху. Під час Другої світової війни його частини боролися на два фронти: проти гітлерівців та проти Червоної Армії. Натомість, як і скрізь, були колаборанти й воєнні злочинці.
Проте, якщо ми не розповідатимемо власної історії зараз, не знаходитимемо мужності визнавати помилки, засуджувати злочини й за них каятися, при цьому відстоюючи справжніх героїв, то люди й надалі віритимуть, що, скажімо, представники ОУН розстрілювали людей у Бабиному Яру, а не були серед його жертв
Зверніть увагу на те, що росіяни не пропрацьовують дражливих епізодів свого минулого. Місяць тому я виступав у Дюсельдорфі, і мені ставили питання щодо можливості вибачення росіян у майбутньому. Мовляв, нас, німців, же вибачили. Однак даруйте, я ніколи від жодного росіянина чи росіянки не чув прохань про прощення. Навпаки, у публічному просторі вони воліють переконувати, що у війні винен тільки Путін, та не визнавати за собою жодної провини. Проте це їхня країна. Вони живуть або жили там, коли починалася агресія проти інших суверенних країн. Вони не бачили нічого поганого в тому, щоб там працювати, платити податки та вкладати туди свої кошти. Я запитую, чи був хоча б колись у Росії свій Віллі Брандт? Нагадаю, цей канцлер ФРН, який аж ніяк не асоціювався з нацистами, протистояв їм та зазнавав від них гонінь, 1970 року став на коліна перед пам'ятником жертвам Варшавського гетто. Пізніше він говорив, що «зробив те, що роблять люди, коли їм зазвичай бракує слів». Йому було соромно за німців. Росіянам за себе не соромно. Отже, ми маємо відрізнятися від них і ми маємо вести свій діалог з нашими сусідами щодо взаємних історичних кривд. Насамперед із поляками.
Або ж з угорцями. Ми всі обурені позицією Угорщини. Та згадаймо, чи в 1956 році в Будапешті під час придушення совєтськими військами угорського повстання було чимало українців? Звісно, совєтських за своєю суттю людей, але все ж? Серед цих людей були предки теперішніх українських громадян. Так само було й у Чехословаччині в 1968 році. Так відбувалося, бо ми жили в жахливій совєтській імперії, де були рабами, а в деякому сенсі навіть гірше — ми були рабами рабів, тому що явна більшість росіян завжди раби в себе вдома.
Так, утім Угорщина, а точніше її влада, керується все ж іншими мотивами, аніж історичні образи на українців та Україну, коли діє супроти її суверенітету. Але вона є винятком. Центральноєвропейські країни (та й не тільки вони) насамперед через власні безпекові інтереси та через зміну оптики бачення України їй допомагають. Важливу роль щодо зміни цієї оптики відіграють і самі українці. Наприклад, нині неабияку допомогу надає Фінляндія, а свого часу ціла дивізія поліських українців загинула в кровопролитній битві при Суомуссалмі, про що оповідає книга свідчень її безпосереднього учасника. Вона саме з’являється друком українською в одному з київських видавництв. Усе це наштовхує мене на таке питання: чи має Україна робити ставку на емансипаційні рухи народів усередині Росії?
Якщо такі рухи є. Я не є фахівцем з цього питання, але я побоююся, що жорстка імперська зачистка культурних, інтелектуальних та духовних сил цих народів могла виявитися ефективною. Я в жодному випадку тут не звинувачую жертву. Наша країна до 1991 року теж не мала незалежности, проте українцям пощастило знаходити національний ресурс у власній історичній пам’яті та рідному слові. Ми саме там знаходили частки своєї політичної ідентичности. Крім того, ми мали інший історичний досвід та не були позбавлені контактів із цивілізованими народами.
А крім того, сам час перебування в імперії також має неабияке значення...
Безперечно. Чому балтійські народи зуміли відносно легко вийти з совєтської неволі та ефективно трансформуватися? Тому, що їм пощастило бути там хронологічно менше, ніж ми. Ми були там довше, а деякі нещасні народи перебувають там уже століттями. Можливо, їм у середині Росії потрібно повчитися у киримли. Вони, попри геноциди й депортації, вижили та зберегли власну культурно-історичну ідентичність, а сьогодні стали невіддільною частиною українського політичного та ментального простору.
У цьому полягає сила насправді вільної політичної нації. Можна бути українським євреєм, українським поляком, українським киримли, грузином-патріотом України
Серед західних та українських політиків тривають дебати про те, якою має бути перемога України в політичному та військовому планах, а яким має бути культурний вимір перемоги?
Звісно, в умовах ліберальної демократії не треба думати, що через заборону всього російського ми сформуємо любов до всього українського, й що воно обов’язково буде якісним та новаторським. Проте важливим кроком має стати переведення Росії зі щабля суб'єкта пропаганди та поширення антиукраїнських впливів на щабель об'єкта прискіпливого й критичного дослідження. Маємо долати свої комплекси та віднаходити елементи своєї спорідненості з Європою, з якою ми органічно пов’язані не лише географічно, а й культурно й ціннісно. Потрібно продовжувати деколонізацію, при цьому не відчуваючи осороми щодо того, що певних пластів культури нам дійсно бракувало в минулому. Скажу як фахівець із філософії: майже у всіх наших сусідів не було власної тяглої національної традиції, тобто не окремої школи, а саме традиції філософії. Видатні філософи з Центрально-Східної Європи здебільшого реагували на те, що писали на Заході. Проте це не заважає їм відчувати себе частиною Європи.
Це мають зрозуміти й та частина наших людей, які можуть не відчувати жодного сентименту до сучасної Росії, але водночас вірити, що ми не зможемо увійти до сучасного світу без російської літератури
Гаразд, проте може виникнути питання: чим є такою небезпечною російська література для українців? Або чим поганий цей такий популярний на Заході «Толстоєвський» (як у П’єра Баяра)?
Лейтмотивом Достоєвського є те, що я називаю насолодою від власної деградації. Це нагадує наркотик, яким можна понасолоджуватися, допоки він тебе не знищить. З Толстим ситуація складніша. Його згубний вплив полягає у тому, що він створив ілюзорний образ глибокої та загадкової Росії, якої ніколи не існувало. Цей образ допомагає дуже легко маніпулювати людьми.
Так, без сумніву, і Достоєвський, і Толстой, і народжений у Києві Булгаков були талановитими письменниками. Проте, по-перше, їхня творчість насаджувалася нам й витискала на маргінес усе інше. До речі, не тільки суто українське. Наприклад, такою була доля російськомовної повісті «В рідному місті» киянина Віктора Некрасова, який любив своє місто й не був імперцем. Або творчість єврейських письменників. Я готовий уявити рідний Київ без російського шовініста Булгакова, проте я не уявляю його без єврейського людинолюба Шолома-Алейхема.
По-друге, ми дуже часто не помічаємо вторинности деяких творів. Роман «Майстер і Маргарита», може, і не поганий, проте не оригінальний ані за темою, ані за формою. Ми були занадто висмикнуті зі світового контексту та занадто погано освічені, коли читали його вперше, аби помітити, що до того ті ж мотиви були раніше в «Еліксирах Сатани» Гофмана або «Големі» та «Янголі західного вікна» Майринка. До речі, роман Валер’яна Підмогильного «Місто», який лише зараз був перекладений польською, є значно модерністичнішим та більш новаторським за «Білу гвардію» Булгакова.
І, по-третє, ми дуже мало знаємо своє. Наприклад, Харків та Одеса в класичній російській літературі ХІХ століття – це або глухомань, або заслання. Натомість Одеса Довженка чи Яновського — це модернізм на березі Чорного моря, а Харків Юрія Шевельова та нового українського відродження 20-30-их років XX століття, яке потім, на жаль, стане «розстріляним», — це непересічний культурний феномен. То, може, уже варто познайомитися зі своїм, аби робити власний вибір більш відповідально?
Вахтанґ Кебуладзе — український філософ, публіцист, перекладач. Доктор філософських наук, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Автор книг з феноменології, співголова Українського феноменологічного товариства. Член Українського ПЕН-клубу. Лавреат премії імені Юрія Шевельова (2016). Учасник музичного гурту «Джин».
«Маємо долати свої комплекси та віднаходити елементи своєї спорідненості з Європою, з якою ми органічно пов’язані не лише географічно, а й культурно й ціннісно. Потрібно продовжувати деколонізацію, при цьому не відчуваючи осороми щодо того, що певних пластів культури нам дійсно бракувало в минулому», — український філософ та перекладач Вахтанґ Кебуладзе в інтерв'ю PAP.PL
Я обираю одяг. Штани чи спідницю? Все ж таки весна — краще спідницю. Легку, мов сам вітер.
«У нас штурм. Все складно».
Я дивлюсь на цю спідницю, ці штани, а перед очима обличчя й імена усіх, у кого зараз штурм, у кого все складно.
В якийсь момент я не розумію, якого дідька я дивлюся в цю довбану шафу. Нахріна тут оця дурна зелена спідниця? Як затесались мої цілком цивільні штани між кітелем «піксель» і кітелем «камуфляж»? Що робить тут рожева сукня?
Там штурм, а тут рожева сукня, дурна зелена спідниця. Мені треба обрати одяг на роботу. Мені треба їхати і працювати. Щось робити для людей, які потребують допомоги. Перед очима все ті ж імена й обличчя.
Тільки б живі і цілі. Цьому не можна — у нього маленька дитина. Хлопчик або дівчинка. Це не так і важливо. Маленька дитина, яка бачила тата тільки в екрані смартфону. І цьому не можна — хвора дружина. І цей майже не жив іще. А в цьому мудрості на століття. Нікому не можна. Тільки б живі і цілі. Чуєш, Боже, чи хто там над нами, між нами чи під нами. Їм не можна. Нікому не можна до тебе. Вони мають жити. Будувати, любити, обіймати дітей, садити сади і поля, вбирати у свої очі усі барви світу. ЇМ НЕ МОЖНА. ВОНИ МАЮТЬ ЖИТИ.
Тільки б живі і цілі. Сині штани. Блакитна кофтина. Тільки б живі і цілі.
«Криють. Один — 200. Двоє — 300. Важко».
Я не питаю імен. Бо боляче. Так страшно боляче. Колись я написала іронічний вірш про окопний стендап. В ньому історії саме цих хлопців. Смішні, десь гіперболізовані. У ньому вони говорять про свої мрії в окопному сьогоденні. В кінці там були слова «тільки б кожного мрія була жива».
Я його більше ніколи не прочитаю. Дві з тих мрій загинули. Великих, цінних, неосяжних мрій уже ніколи не збудуться. Їх вбили росіяни
Треба не забутися розчесатися. Я дивлюся на гребінець і не розумію, навіщо в цьому світі зараз розчісуватися. В неділю я була на прощанні з одним із тих, чия мрія загинула разом з ним. Торкнулася до нагрітого сонцем мертвого дерева домовини. Бога нема? Є хтось там над нами, між нами, під нами? Якщо є, хай вони будуть живі. Почорнілі від горя діти не повинні обіймати домовини.
Хай минають їх кулі, уламки, скиди, арта, каби, гранати. Хай їх береже земля, вітер і сонце. Тільки б живі і цілі.
«Не вижили».
Що я іще можу зробити, щоб хоч решта — живі і цілі? Є щось іще у світі, що я можу зробити, аби хоч решта живі і цілі?
«Ти робиш усе можливе».
Не все, боже, ну не все. Напевно є ще щось, що можу зробити, аби вони так і лишалися живі і цілі. А якщо і зробила усе можливе, я маю зробити щось неможливе. Аби тільки живі і цілі. Що іще навіть неможливе я маю зробити?!
Я обираю одяг. Штани чи спідницю? Все ж таки весна — краще спідницю. Легку, мов сам вітер.
«У нас штурм. Все складно».
Я дивлюсь на цю спідницю, ці штани, а перед очима обличчя й імена усіх, у кого зараз штурм, у кого все складно.
В якийсь момент я не розумію, якого дідька я дивлюся в цю довбану шафу. Нахріна тут оця дурна зелена спідниця? Як затесались мої цілком цивільні штани між кітелем «піксель» і кітелем «камуфляж»? Що робить тут рожева сукня?
Там штурм, а тут рожева сукня, дурна зелена спідниця. Мені треба обрати одяг на роботу. Мені треба їхати і працювати. Щось робити для людей, які потребують допомоги. Перед очима все ті ж імена й обличчя.
Тільки б живі і цілі. Цьому не можна — у нього маленька дитина. Хлопчик або дівчинка. Це не так і важливо. Маленька дитина, яка бачила тата тільки в екрані смартфону. І цьому не можна — хвора дружина. І цей майже не жив іще. А в цьому мудрості на століття. Нікому не можна. Тільки б живі і цілі. Чуєш, Боже, чи хто там над нами, між нами чи під нами. Їм не можна. Нікому не можна до тебе. Вони мають жити. Будувати, любити, обіймати дітей, садити сади і поля, вбирати у свої очі усі барви світу. ЇМ НЕ МОЖНА. ВОНИ МАЮТЬ ЖИТИ.
Тільки б живі і цілі. Сині штани. Блакитна кофтина. Тільки б живі і цілі.
«Криють. Один — 200. Двоє — 300. Важко».
Я не питаю імен. Бо боляче. Так страшно боляче. Колись я написала іронічний вірш про окопний стендап. В ньому історії саме цих хлопців. Смішні, десь гіперболізовані. У ньому вони говорять про свої мрії в окопному сьогоденні. В кінці там були слова «тільки б кожного мрія була жива».
Я його більше ніколи не прочитаю. Дві з тих мрій загинули. Великих, цінних, неосяжних мрій уже ніколи не збудуться. Їх вбили росіяни
Треба не забутися розчесатися. Я дивлюся на гребінець і не розумію, навіщо в цьому світі зараз розчісуватися. В неділю я була на прощанні з одним із тих, чия мрія загинула разом з ним. Торкнулася до нагрітого сонцем мертвого дерева домовини. Бога нема? Є хтось там над нами, між нами, під нами? Якщо є, хай вони будуть живі. Почорнілі від горя діти не повинні обіймати домовини.
Хай минають їх кулі, уламки, скиди, арта, каби, гранати. Хай їх береже земля, вітер і сонце. Тільки б живі і цілі.
«Не вижили».
Що я іще можу зробити, щоб хоч решта — живі і цілі? Є щось іще у світі, що я можу зробити, аби хоч решта живі і цілі?
«Ти робиш усе можливе».
Не все, боже, ну не все. Напевно є ще щось, що можу зробити, аби вони так і лишалися живі і цілі. А якщо і зробила усе можливе, я маю зробити щось неможливе. Аби тільки живі і цілі. Що іще навіть неможливе я маю зробити?!
Напевно є ще щось, що можу зробити, аби вони так і лишалися живі і цілі. А якщо і зробила усе можливе, я маю зробити щось неможливе. Аби тільки живі і цілі.
<frame>Цим текстом Ольги Гембік ми розпочинаємо цикл матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu <frame>
Нещодавно на одному заході у Варшаві говорили про біженців з України: озвучували статистичні дані, шукали шляхи інтеграції українців до польського суспільства. Мене ж зацікавило інше — оформлення презентації щойно проведеного дослідження. На слайдах — діти, запнуті у пухові хустки, зав’язані вузлом на спині, чоловіки у ватних штанях і шапках-вушанках. Типова тобі радянська повоєнщина.
Я всміхалася, надсилала фотографії знайомим — дивувалися разом. Ну добре, припустімо, штучний інтелект згенерував картинки, надихнувшись старими чорно-білими стрічками. Але чому нічого не муляє організаторам?
«Часом хочеться вийти на Площу Республіки і волати до неба: “Агов, ми такі ж, як і ви! Просто в нашій країні війна”. Але пусте — не зрозуміють». Вікторія — біженка від війни з України. У 2022-му опинилася у Римі в Італії. Мала квартиру під Києвом, власний, хоч і невеликий, туристичний бізнес у центрі столиці. В одну мить усе змінилося — тепер її будинок відновлюють, а сама вона стоїть у черзі за банкою тунця і пачкою пасти в центрі допомоги біженцям.
Синьйора із тонованим у фіолетове волоссям зиркає на її складний манікюр, змірює вбрання з ніг до голови і нарешті видає: «Не така ти уже й бідна біженка!». Вікторія дякує, зважує, чи достатньо вона вдячна, іще раз дякує, розвертається і більше не приходить
Цей діалог стався ще до того, як ми усім тут у Європі трохи набридли. Знайома польська пара помічників біженцям з України якось сказала, що тримати волонтерський стрій здатні далеко не всі.
Так, у часи потрясінь більшість людей із найкращих міркувань і за покликом серця поділяться з нужденними останнім. Але тих, у кого достатньо розвинута емпатія — одна із складових емоційного інтелекту за Деніелем Гоулманом — на жаль, не так уже й багато. Емпат — не обов’язково завзятий допомагатор, бо ж емпатія — не дорівнює дії. Утім, він безпомилково розуміється на емоційному стані іншої людини, легко уявляючи себе на її місці, здатен співпереживати їй, пропускаючи ситуацію крізь себе.
Часом думаю, що саме емпатів, які творять добрі справи, церква канонізує як святих. Звісно, їх значно менше, аніж тих, хто береться допомагати
Діти, запнуті у пухові хустки, зав’язані вузлом на спині, чоловіки у ватних штанях і шапках-вушанках — таким «хрестоматійним» біженцям співчувати легше. Інша справа — якщо в української біженки у руці сумка Birkin Hermès. Той факт, що це єдине, що вона встигла схопити перед останньою «повітряною тривогою» удома, лишається за лаштунками.
Італієць, керівник імпровізованого театру в Римі, де серед акторського складу є й біженки з України, зрозумів це інтуїтивно. Дівчата завчили свої ролі майже без акценту, а ось із одягом вийшла накладка. «Якийсь він аж надто «європейський», — подумав керівник. Тож особисто відвідав найближчий секонд, закупив за кілька євро щось більш схоже до дрантя — бувалі у бувальцях спідниці й блузи. Щось навіть довелося надірвати — все заради мистецтва.
У день прем’єри у партері сиділи радники мера, представники уряду міста, члени адміністративної ради з дружинами. Усі розчулилися, плескали в долоні, кричали «бравіссімо».
А «в шапку» накидали стільки пожертв, що керівник театру загорівся на ще одну прем’єру. Підказати йому, щоб придбав шапки-вушанки, чи не варто?
«Ми теж взяли собі біженку!», — десь так син чудової австрійської пари сповіщав друзів про мою знайому із Facebook. У багатьох зі школи уже знайшли прихисток українці, а в них — іще ні. Утім, біженка дратувала з першого ж дня — ходила з кімнати до ванної і назад, рипіла сходами, щось готувала, гупала дверима. Коротше, жила своє буденне біженське життя. Хоч переважно відсиджувалася у парку, аби не заважати. А за тиждень, повернувшись із прогулянки, виявила, що її речі акуратно виставлені на сходи. Вона пішла, стенувши плечима. «Кожен може переоцінити свої сили. Я маю бути вдячна», — із розумінням пише у Facebook моя мудра знайома.
Катерина теж зачерпнула премудрощів. Історію про свою евакуацію з Гостомеля, про те, як будинок загорівся від ворожих обстрілів, змушена була розповідати в італійській родині, яка її прихистила, разів із десять.
Стара синьйора заварювала каву, кликала своїх подружок на тістечка і вони займали місця у глядацькій залі, розміщуючись із ногами на канапі. Катерина стинала плечима і знову оповідала. Гості ахали і охали
А потім був іще додатковий бліц від них. «Так, ми їмо пасту», «Ні, українська жінка не зобов’язана народжувати п’ятьох дітей», «Ні, борщ готувати не вмію», «Так, за кордоном бувала чимало разів», «Ні, не всі мріємо жити в Італії», — люб’язно й терпляче чеканила.
«Я зрозуміла, що шокує цих жінок найбільше — не обстріли і бомби, а наша схожість. Усвідомити, що ми такі ж — наче визнати, що вони теж можуть бути на нашому місці, в небезпеці, й що війна десь зовсім поруч. А це вже трохи інше, аніж просто займати місця у глядацькій залі», — філософськи каже Катерина і поправляє уявну шапку-вушанку на голові.
Пішов ось уже третій рік, як ми з Європою пильно дивимося у вічі один одному. Знімаймо вушанку, давайте знайомитись.
Незважаючи на те, що варшавський Щенслівицький парк чималий, знайти локацію з українським святом було неважко. Адже туди прямували найкрасивіші люди в ошатних вишитих сорочках і сукнях.
Директорка Української школи у Варшаві Оксана Колесник вишила свою сорочку сама. Вона каже, що ідея такого свята виникла з моменту заснування школи і відбувається вже втретє.
«Свято спрямовано на збереження нашої культури за кордоном. Бо коли дитина йде до школи в іншій країні, вона інтегрується в це суспільство, переймає його цінності, а своє рідне залишається деінде. Саме тому дуже важливо берегти і шанувати традиції, передавати їх дітям. Програма, сценарій свята, почастунок і благодійний ярмарок — все це зроблено дітьми, вчителями та батьками. Ми готувалися ще з зими», — розповіла Sestry Оксана Колесник.
«Для всіх українців — це особливе свято, особливо зараз, коли наша країна перебуває в стані війни. Вишиванка — це наша історія, традиції, які ми зараз показуємо Європі. Демонструючи, що ми — вільні люди, які прагнуть свободи, демократії і готові боротися за це», — вважає голова правління «Український дім» Мирослава Керик.
Святковий концерт, майстер-класи, смачні частування та крафтова біжутерія — гроші, що вдалося зібрати на благодійній акції, передадуть на потреби ЗСУ.
Школярки Саша і Ангеліна на благодійний ярмарок принесли шоколадні пряники, гроші за які віддадуть на дрони. Дівчини продали понад десяток пряників за перші 30 хвилин. Кажуть, що відвідувачі охоче беруть солодощі і залишають навіть більші суми. Серед покупців були як українці, так і поляки.
Фестиваль тривав близько двох годин і залишив дуже тепле враження.
«Я хочу згадати найстрашніші часи для вишиванки, які були не так давно, в часи президентства Януковича. Тоді за наше національне вбрання могла забрати поліція, але саме тоді я відчула силу цього символу для нас усіх. Навіть коли береш до рук прапор, це не обов'язково ідентифікує тебе як українця, адже прапор на знак підтримки може нести будь-хто. А візерунки на вишиванці пов’язані між собою, як ми, українці, пов'язані, де б не були», — каже киянка Галина Тімкіна.
Як зізнаються вчителі, важливим фактом є те, що завдяки таким заходам українські діти почуваються потрібними за кордоном.
«Гуртки, поїздки — це просто враження та приємні емоції. Ви б бачили, якими щасливими були наші діти, коли їм запропонували взяти участь у цьому фестивалі. Вони дуже хочуть бути потрібними, хочуть допомагати Україні», — вважає вчителька української мови та літератури школи «Материнка» Наталія Маланська.
Свято завершилося великим груповим фото, де всі бажаючі довго не могли потрапити до об'єктиву. Сотні дитячих голосів прокричали на весь парк «Я люблю Україну». Люди, що проходили повз, дивилися на дітей і посміхалися. Самі діти теж сяяли посмішками.
PAP.PL: Нещодавно Юлія Навальна в інтерв’ю Саймону Шустеру сказала, що «хороші росіяни — це дуже погана фраза» та що український уряд помилково покладає відповідальність за війну на громадян Росії, а не на одного диктатора. Натомість ви у своїх численних інтерв'ю та коментарях кажете, що Путін — це ворог українського теперішнього, а російські ліберали — вороги майбутнього. Що ви маєте на увазі?
Вахтанґ Кебуладзе: Я хотів би відразу зазначити, що не маю морального права коментувати фразу Навальної, яка втратила найближчу людину. Її чоловіка підступно вбили, тож для неї це є особистим великим горем. Вона має право на власну думку, якої я, втім, можу не поділяти. Хочу також уточнити, що коли я кажу про росіян, то маю на увазі не етнічну приналежність, а культурно-політичну ідентичність, яку можуть мати не тільки представники титульної нації. Отже, моя теза полягає в тому, що в сучасному світі росіяни не створили власної політичної неімперської нації. У світі, де найвищими органами колективного прийняття рішень є структури Організації Об’єднаних Націй, досі враховують думку саме політичних націй, для кожної з яких притаманною є специфічна ідентичність.
Росіяни зуміли побудувати імперію (царську, більшовицьку, путінську), але не змогли створити власної політичної нації, головним соціальним благом якої було б щось поза бажанням домінувати над іншими
Щодо моєї фрази, то те, що Путін чи радше вся кремлівська зграя навколо нього — це вороги людства, які зацікавлені в хаосі та дестабілізації, починають розуміти в усьому світі. Тому й США врешті погодили надання нам зброї. Путін не створює позитивного образу Росії. Натомість російські ліберали створюють ілюзорний образ того, що причиною агресивної політики їхньої країни є воля тільки однієї людини, а не колективний запит на це з боку мільйонів. Ліберали, які говорять про те, що хочуть зберегти свою країну в її межах, підтримують імперський образ майбутнього Росії, прирікаючи всіх нас на збереження небезпеки. Вони не пропонують інші неімперські моделі цієї країни, яких катастрофічно бракує як в історичному, так і в суто концептуальному сенсах. Якщо ми подивимося на візії розвитку Росії від Бердяєва до Солженіцина, то ми побачимо лише імперську за змістом ідею. Російська соціальна уява не будує собі інакшої Росії, а соціальна уява –— це дуже сильний інструмент формування реальності. Тут я погоджуюся з Бенедиктом Андерсоном, який казав, що nations are narrations.
Ставати кимось іншим завжди лячно. Для цього ти маєш трансформуватися, ставати сучаснішим
А допоки цього не відбудеться, доки росіяни триматимуться за свою ідентичність, таким, як Путін, легко вдаватиметься акумулювати руйнівну енергію соціальної ентропії та спрямовувати її на війну, до того ж не лише проти України. Не забуваймо, що до цієї війни вже за постсовєтського часу була агресія проти Молдови, Чечні (Ічкерії), Грузії, Сирії.
В одному зі своїх есеїв ви пишете про те, що зрілі культури, суспільства та нації повинні мати не лише власний пантеон, а й власний бестіарій. У чому тут полягає складність, адже, на перший погляд видається, що скласти бестіарій злочинців набагато легше?
На цю метафору мене надихнув Юрій Андрухович. Обговорюючи з ним його твір «Коханці юстиції», я сказав, що вгледів у цьому творі дуже важливий меседж: в кожної зрілої політичної нації має бути не лише пантеон власних героїв, а й бестіарій власних покидьків. Зрозуміло, що з чужими злочинцями, як-от Сталін чи Гітлер, це робити простіше. Хоча Путін у своїх висловлюваннях уже навіть докотився до того, що сказав, що незговірливість поляків спровокувала Гітлера. Проте з цими лиходіями все зрозуміло. А що робити з нашими злочинцями? Якщо ми не поглянемо тверезо на своє минуле, самі собі не скажемо, що ця постать є нашим героєм, а ця — злочинцем, або, хоч би як було часом прикро, що особа мала дуже суперечливу біографію й робила як конструктивне, так і деструктивне, то тоді замість нашого наративу в головах запанує розповідь про нас самих, розказана нашим ворогом. І тому вона буде корисна йому, а не нам.
Є програмна стаття постколоніальних студій «Can the Subaltern speak?» Гаятрі Чакраворті Співак, у якій ця дослідниця пише, що перше, що робить колонізатор із підкореним, — він відбирає в нього мову, можливість до самопрезентації. Наприклад, українське націоналістичне підпілля, яке збройними й ідеологічними методами боролося за створення самостійної соборної держави. Неможливість розповідати конкретні людські історії його учасників впродовж тривалого часу породила чорно-білі інтерпретації діяльності руху. Під час Другої світової війни його частини боролися на два фронти: проти гітлерівців та проти Червоної Армії. Натомість, як і скрізь, були колаборанти й воєнні злочинці.
Проте, якщо ми не розповідатимемо власної історії зараз, не знаходитимемо мужності визнавати помилки, засуджувати злочини й за них каятися, при цьому відстоюючи справжніх героїв, то люди й надалі віритимуть, що, скажімо, представники ОУН розстрілювали людей у Бабиному Яру, а не були серед його жертв
Зверніть увагу на те, що росіяни не пропрацьовують дражливих епізодів свого минулого. Місяць тому я виступав у Дюсельдорфі, і мені ставили питання щодо можливості вибачення росіян у майбутньому. Мовляв, нас, німців, же вибачили. Однак даруйте, я ніколи від жодного росіянина чи росіянки не чув прохань про прощення. Навпаки, у публічному просторі вони воліють переконувати, що у війні винен тільки Путін, та не визнавати за собою жодної провини. Проте це їхня країна. Вони живуть або жили там, коли починалася агресія проти інших суверенних країн. Вони не бачили нічого поганого в тому, щоб там працювати, платити податки та вкладати туди свої кошти. Я запитую, чи був хоча б колись у Росії свій Віллі Брандт? Нагадаю, цей канцлер ФРН, який аж ніяк не асоціювався з нацистами, протистояв їм та зазнавав від них гонінь, 1970 року став на коліна перед пам'ятником жертвам Варшавського гетто. Пізніше він говорив, що «зробив те, що роблять люди, коли їм зазвичай бракує слів». Йому було соромно за німців. Росіянам за себе не соромно. Отже, ми маємо відрізнятися від них і ми маємо вести свій діалог з нашими сусідами щодо взаємних історичних кривд. Насамперед із поляками.
Або ж з угорцями. Ми всі обурені позицією Угорщини. Та згадаймо, чи в 1956 році в Будапешті під час придушення совєтськими військами угорського повстання було чимало українців? Звісно, совєтських за своєю суттю людей, але все ж? Серед цих людей були предки теперішніх українських громадян. Так само було й у Чехословаччині в 1968 році. Так відбувалося, бо ми жили в жахливій совєтській імперії, де були рабами, а в деякому сенсі навіть гірше — ми були рабами рабів, тому що явна більшість росіян завжди раби в себе вдома.
Так, утім Угорщина, а точніше її влада, керується все ж іншими мотивами, аніж історичні образи на українців та Україну, коли діє супроти її суверенітету. Але вона є винятком. Центральноєвропейські країни (та й не тільки вони) насамперед через власні безпекові інтереси та через зміну оптики бачення України їй допомагають. Важливу роль щодо зміни цієї оптики відіграють і самі українці. Наприклад, нині неабияку допомогу надає Фінляндія, а свого часу ціла дивізія поліських українців загинула в кровопролитній битві при Суомуссалмі, про що оповідає книга свідчень її безпосереднього учасника. Вона саме з’являється друком українською в одному з київських видавництв. Усе це наштовхує мене на таке питання: чи має Україна робити ставку на емансипаційні рухи народів усередині Росії?
Якщо такі рухи є. Я не є фахівцем з цього питання, але я побоююся, що жорстка імперська зачистка культурних, інтелектуальних та духовних сил цих народів могла виявитися ефективною. Я в жодному випадку тут не звинувачую жертву. Наша країна до 1991 року теж не мала незалежности, проте українцям пощастило знаходити національний ресурс у власній історичній пам’яті та рідному слові. Ми саме там знаходили частки своєї політичної ідентичности. Крім того, ми мали інший історичний досвід та не були позбавлені контактів із цивілізованими народами.
А крім того, сам час перебування в імперії також має неабияке значення...
Безперечно. Чому балтійські народи зуміли відносно легко вийти з совєтської неволі та ефективно трансформуватися? Тому, що їм пощастило бути там хронологічно менше, ніж ми. Ми були там довше, а деякі нещасні народи перебувають там уже століттями. Можливо, їм у середині Росії потрібно повчитися у киримли. Вони, попри геноциди й депортації, вижили та зберегли власну культурно-історичну ідентичність, а сьогодні стали невіддільною частиною українського політичного та ментального простору.
У цьому полягає сила насправді вільної політичної нації. Можна бути українським євреєм, українським поляком, українським киримли, грузином-патріотом України
Серед західних та українських політиків тривають дебати про те, якою має бути перемога України в політичному та військовому планах, а яким має бути культурний вимір перемоги?
Звісно, в умовах ліберальної демократії не треба думати, що через заборону всього російського ми сформуємо любов до всього українського, й що воно обов’язково буде якісним та новаторським. Проте важливим кроком має стати переведення Росії зі щабля суб'єкта пропаганди та поширення антиукраїнських впливів на щабель об'єкта прискіпливого й критичного дослідження. Маємо долати свої комплекси та віднаходити елементи своєї спорідненості з Європою, з якою ми органічно пов’язані не лише географічно, а й культурно й ціннісно. Потрібно продовжувати деколонізацію, при цьому не відчуваючи осороми щодо того, що певних пластів культури нам дійсно бракувало в минулому. Скажу як фахівець із філософії: майже у всіх наших сусідів не було власної тяглої національної традиції, тобто не окремої школи, а саме традиції філософії. Видатні філософи з Центрально-Східної Європи здебільшого реагували на те, що писали на Заході. Проте це не заважає їм відчувати себе частиною Європи.
Це мають зрозуміти й та частина наших людей, які можуть не відчувати жодного сентименту до сучасної Росії, але водночас вірити, що ми не зможемо увійти до сучасного світу без російської літератури
Гаразд, проте може виникнути питання: чим є такою небезпечною російська література для українців? Або чим поганий цей такий популярний на Заході «Толстоєвський» (як у П’єра Баяра)?
Лейтмотивом Достоєвського є те, що я називаю насолодою від власної деградації. Це нагадує наркотик, яким можна понасолоджуватися, допоки він тебе не знищить. З Толстим ситуація складніша. Його згубний вплив полягає у тому, що він створив ілюзорний образ глибокої та загадкової Росії, якої ніколи не існувало. Цей образ допомагає дуже легко маніпулювати людьми.
Так, без сумніву, і Достоєвський, і Толстой, і народжений у Києві Булгаков були талановитими письменниками. Проте, по-перше, їхня творчість насаджувалася нам й витискала на маргінес усе інше. До речі, не тільки суто українське. Наприклад, такою була доля російськомовної повісті «В рідному місті» киянина Віктора Некрасова, який любив своє місто й не був імперцем. Або творчість єврейських письменників. Я готовий уявити рідний Київ без російського шовініста Булгакова, проте я не уявляю його без єврейського людинолюба Шолома-Алейхема.
По-друге, ми дуже часто не помічаємо вторинности деяких творів. Роман «Майстер і Маргарита», може, і не поганий, проте не оригінальний ані за темою, ані за формою. Ми були занадто висмикнуті зі світового контексту та занадто погано освічені, коли читали його вперше, аби помітити, що до того ті ж мотиви були раніше в «Еліксирах Сатани» Гофмана або «Големі» та «Янголі західного вікна» Майринка. До речі, роман Валер’яна Підмогильного «Місто», який лише зараз був перекладений польською, є значно модерністичнішим та більш новаторським за «Білу гвардію» Булгакова.
І, по-третє, ми дуже мало знаємо своє. Наприклад, Харків та Одеса в класичній російській літературі ХІХ століття – це або глухомань, або заслання. Натомість Одеса Довженка чи Яновського — це модернізм на березі Чорного моря, а Харків Юрія Шевельова та нового українського відродження 20-30-их років XX століття, яке потім, на жаль, стане «розстріляним», — це непересічний культурний феномен. То, може, уже варто познайомитися зі своїм, аби робити власний вибір більш відповідально?
Вахтанґ Кебуладзе — український філософ, публіцист, перекладач. Доктор філософських наук, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Автор книг з феноменології, співголова Українського феноменологічного товариства. Член Українського ПЕН-клубу. Лавреат премії імені Юрія Шевельова (2016). Учасник музичного гурту «Джин».
Малюють море, бо там вони познайомилися з чоловіком і були щасливі. Малюють кеди, бо чоловік любив, коли вона їх взуває. Малюють кота, бо чоловік був на нього схожий. А ще — янгола, а ще — спільну мрію, яка так і не здійснилась…
— Спочатку жінки, які приходили на майстер-клас, хотіли малювати війну, чорний біль, голі дерева, — розповідає Олег Юров, художник благодійного проєкту допомоги дружинам загиблих героїв. — Але я запропонував жінкам написати те світле, що асоціюється у них з їхнім чоловіком. Світлу пам’ять, спільну мрію, радісні спогади, щоб коли дивишся на картину, настрій піднімався, а не навпаки. І це спрацювало.
У кінці 2022 року художник Олег Юров провів перший майстер-клас для жінок, які втратили чоловіків на війні. Після цього заняття стали регулярними. Вони відрізняються від уроків малювання і класичної арт-терапії: тривають два дні з ранку до вечора, жінки малюють виключно олійними та акриловими фарбами на великих полотнах, у майстер-класі беруть участь дружини і наречені загиблих, створюється максимально безпечний творчий простір.
— Буває всяке. Перші пів дня жінки можуть плакати.
Але живопис — ефективний засіб виходу з горя. Коли ти в горі — ти в собі. А коли починаєш малювати, то виносиш те, що всередині, назовні, віддаєш це полотну і — відповідно — потроху звільняєшся від тяжких емоцій. Живопис витягує.
Коли зібралося вже 50-60 полотен, народилася ідея писати до картин супроводжуючі тексти — історії кохання. І робити виставки картин разом з цими історіями. Зараз жінки намалювали вже понад 200 картин, пройшло дві виставки — у Києві та в Кривому Розі. Незабаром буде третя — у місті Сарни.
— Історія кохання відкриває другий пласт — прихований. Кожна картина — це загибла людина. І це свого роду експозиція історій людей, які стоять за цими картинами. Чоловіки, які загинули, — це пам’ять, а жінки і їхні діти — це майбутнє. Тому для мене важливо це продовжувати, — каже художник.
— Жінки кажуть, що цей метод допомагає їм краще за психотерапевтів. Це більше, ніж просто відволіктися від важких думок. Я бачу, як жінки приходять до нас з одним настроєм, а йдуть за два дні зовсім з іншим, — розповідає Олена Сокальська, керівниця благодійного проєкту «Жива. Справжні історії кохання».
Олена Сокальська і Олег Юров починали разом у проєкті «Жива», але з часом художник розпочав власний проєкт «Тисяча історій кохання. Картини дружин справжніх героїв». Ініціативу «Жива» Олена Сокальська заснувала разом з Аліною Карнауховою, яка очолює обєднання жінок загиблих героїв. Їх підтримали українські митці і благодійний фонд «Сучасна Україна». Зараз заняття проводяться в усіх областях України. Участь у них вже взяли понад 250 жінок. Картини учасниць разом з історіями їхнього кохання регулярно виставляються у різних просторах. Нещодавно проєктом зацікавилась одна з найбільших інформагенцій США — у американців немає досвіду роботи з утратою в таких масштабах, і їм цікаво, як це працює.
— Я стала робити це, бо інші не хотіли займатися вдовами, — каже Олена Сокальська.
Для держави це складна і непопулярна тема, пов'язана з втратами країни у війні. Щодо самого суспільства, то у нього до вдів здебільшого суперечливе ставлення. Ніхто не знає, як розмовляти з жінкою в горі. І що робити з такою кількістю жінок, які раптом овдовіли.
Я сама вдова і розумію, що відчувають ці жінки. Зазвичай жінка в сім'ї знаходиться поруч при своєму чоловіку. І коли вона його втрачає, то відчуває себе розбитим на друзки глечиком. Вона не розуміє, як жити далі і ким вона є без нього.
Найважчий — перший рік. Раніше ти всі свята проживала з чоловіком, а тепер свята настають, а того, з ким ти хочеш їх розділити, — немає.
Разом з чоловіком жінка втрачає і своє звичне коло спілкування. Вона має почати життя з нуля і знайти нових людей, яким буде подобатись. Жінка має від чогось відштовхнутись, аби зробити перехід до нового стану. І ми даємо жінці маленький радісний привід для цього поштовху.
Картина і історія до картини стають відправною точкою в нове життя. Бо жінки вкладають у картину ті емоції, які ні з ким не можуть розділити. Те, що накопичилось всередині, вдови не можуть розповісти ані дітям, ані подругам. Бо зрозуміти їхні почуття можуть тільки ті, у кого так само загинули чоловіки.
Жінка, яка втратила коханого, разом з ним теж в певному сенсі гине. Неважливо, скільки вони прожили разом — три місяці чи 30 років. До нас приходили різні жінки, але у всіх подібна ситуація: спочатку вони довго чекають на звістку, потім її отримують і все — більше нічого не можуть… І жодні психологи не можуть їм допомогти. У нас були ті, хто встиг попрацювати вже з 20 психологами, пив антидепресанти. І все це їх не витягнуло. Фахових спеціалістів мало, а жінок, які потребують допомоги, вже дуже багато.
6-8 дівчат збираються у студії, де є тільки професійні художники і такі ж жінки. Вони ніколи не тримали в руці пензля, але під керівництвом митців неочікувано для себе створюють справжній живописний твір. І коли жінка сама малює картину, вона бачить результат і відчуває власну цінність як творчої особистості.
А інші навколо ще й кажуть: «Ти талановита, ти маєш продовжувати, ми за тебе дуже раді». Жінка чує не слова співчуття, а захват її талантом, і це надихає її на щось нове.
Ефект від майстер-класів з малювання можна назвати довготривалим. Так, діти однієї з учасниць наших занять розповідали, що мама після загибелі тата не хотіла нічого — ні працювати, ні спілкуватись. А після того як намалювала власну картину — повернулась до школи, в якій колись працювала. Вона ожила.
Місце, де вдови зазвичай зустрічаються і спілкуються — це кладовище. Або стіна пам'яті на цвинтарі, або якісь заходи місцевої влади, де їм вручають посмертні нагороди. Все це не привід для радісних емоцій.
А тут вони працюють з яскравими фарбами, малюють щось світле і спілкуються у приємній атмосфері. А потім коли приходять на виставки, читають історії одна одної, діляться емоціями. Були випадки, коли дівчата читали історії інших і дізнавались, що їхні чоловіки разом воювали. Все це наповнює і дає силу.
— Коли до мене звертається спільнота жінок, яка хоче у себе в громаді провести таке заняття, я шукаю через Спілку художників на місцях митців, які можуть такий майстер-клас провести. А також зручний простір, дотичний до мистецтва. Адже атмосфера має надихати, — пояснює Олена.
Матеріали (фарби, полотна, пензлі, мастихіни тощо) для однієї жінки коштують від 1000 гривень. Художники працюють безкоштовно як волонтери.
— Мені запропонували малювання, коли з моменту загибелі коханого не минуло й року, — розповідає Sestry Катерина Борисенко, учасниця проєкту «Жива. Справжні історії кохання». — Мені було дуже тяжко. А малювання наче відключило потік важких думок, я зосередилась виключно на картині. Намагалася зобразити на полотні свої переживання. Зобразила — і наче віддала.
Я малювала дівчинку з білими кульбабами — вона беззахисна, її мрії і плани розлетілись, як пушинки кульбаб. Ця картина потім висіла у мене у спальні. І я прокидалась і засинала, дивлячись на неї. А потім відчула, що нібито переросла цю картину. Захотілося намалювати нову. І я зобразила вже дорослу дівчину, яка тримає в руках енергію. Цю енергію дав мені мій чоловік. І вона тепер — моя мотивація жити далі...
Анастасія Кузьмінська з позивним «Гайка» — колишня працівниця виконкому, яка з 2022 року на війні. Колишня бойова медикиня взводу, Анастасія зараз вчиться на операторку БПЛА.
«Смерть мого батька не може бути даремною»
— Я війну романтизувала, — розповідає Настя Sestry. — Ще раніше намагалася потрапити в АТО. Але дівчина з освітою юриста тоді не була потрібна. Подивилися на мене, покрутили пальцем біля скроні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що тепер мені вже просто необхідно йти воювати.
Справа в тому, що мій батько загинув на фронті у березні 2022 року. На Миколаївському напрямку. На гвинтокрилах прилетіли росіяни, у них зав’язалася перестрілка. Йому було 60 років, він воював з 2014 року. У мене не було думок про помсту. Але я думала, що якщо все на цьому закінчиться, тоді все це дарма. А смерть батька не може бути даремною.
Я не готувалася до армії, бо не знала до чого готуватися. Не знала, куди мене візьмуть. Спочатку мене брали поваром. Я погодилася. Не вдалося. Потім була інша спроба — стрілком. Теж не вийшло. Вийшло стати бойовим медиком. Коли сказали, що мене беруть, я почала підготовку. Дивилася багато відео, читала літературу. Але до чого конкретно готуватися, ніколи не знаєш.
Виживання — це справа випадку. Але на війні не можна бути ідіотом і «понторізом». Мовляв, «я не буду спускатися в окоп, коли обстріли, бо там вода». Або «не буду падати на землю кожного разу, коли міна летить». Так робити не можна. Має бути баланс комфорту та безпеки.
Хаос війни
— Що найстрашніше на війні? Хаос. З тобою може трапитися усе, що завгодно і коли завгодно. Ніколи не бувало такого, щоб все працювало за попередньо узгодженим планом.
Страшно, коли загинув не при виконанні наказу — як герой, а якщо потрапив під обстріл, коли вийшов до туалету. Або недбалий командир переплутав напрямки. Отакий хаос лякає.
Я потрапляла під обстріли. Була ситуація, коли ми їхали в автівці, і в нас влетів FPV-дрон. Це було не стільки страшно, скільки неочікувано.
Але найстрашніше — коли здається, що це ніколи не закінчиться. Ти сидиш у льосі, вас кожен день обстрілюють, і нічого не змінюється. Вас знову і знову обстрілюють, а ви сидите. В якийсь момент здавалося, що хтось не витримає. Не ти. А хтось, хто поруч з тобою. 17 днів я просиділа на одному місці. Нас довго не міняли. З їжею погано, з водою — ще гірше.
Херсонський, Запорізький, Донецький, Сумський напрямки або 17 днів без миття
— Ідеш — бац, щось поруч прилетіло. Їдеш в авто — бац, знову прилетіло. Лякаєшся, але страх швидко відступає. Вижила і добре.
Не завжди є умови. Вірніше так — майже завжди умов немає. Помитися — це досить велика проблема. Було таке, що місяць милися виключно чайником води, яку розігрівали на пічці. Ховаєшся десь від чоловіків, щоб помитися. Мій рекорд — 17 днів без миття взагалі. У туалет доводилося ходити в пляшечку. Взагалі купання — раз на тиждень. Не мала б совісті, могла б і частіше просити командира. Але тоді хтось інший не поїде.
Більшість поранень — дрібні осколкові. Купа маленьких цяток, з яких тече кров. Дивишся і здається, що в дитячому садочку коліна більше розбивала і крові більше текло. Але такі поранення дуже небезпечні.
Я вивозила людей, які потім помирали в лікарні. Вивозила трупи. Але на руках у мене ніхто не помирав.
Нагорода за врятоване життя
— У мене нагород — цілий іконостас (сміється). Залізний хрест, грамота від Верховної ради, Нагрудний знак за заслуги перед містом III ступеня. Я не знаю, за що саме мені дали ці нагороди.
Якось було так — прийшов наказ, що Кузьмінська завтра виїжджає. Я здивувалася, адже моя черга їхати купатися ще не настала. Вже подумала, що мене вивозять на якусь важливу розмову. А виявилось, це було нагородження. Думаю, це за перший серйозний виїзд. Тоді ми жили в окопах, по нас стріляли з мінометів з касетами, гатили з танків, гвинтокрилів. Був поранений, я йому допомогла. Він вижив. Мабуть, за це і дали.
Фемінітивів на війні немає
— Медикиня, гранатометниця — звучить, звичайно, гарно, але жодних фемінітивів в армії немає. Це велика казка, яка існує тільки для телевізора. В армії на словах всі рівні. Насправді — ні. Зазвичай жінкам дають паперову роботу. Я з цим боролася, намагалася це змінити.
Я прийшла в армію воювати. На рівні з хлопцями. Нічим моє життя не дорожче за життя моїх побратимів-чоловіків. Тому не розумію, чому має бути якесь особливе ставлення. Як бойовий медик я маю виконувати свої обов’язки, зокрема на полі бою. Спочатку мені не давали цього робити. Але після довгих скандалів я все-таки цього досягла.
У своїй службі я мала справу з усім батальйоном. Ставилися до мене там по-різному. Хтось по-доброму, хтось — як до способу відлинювати від служби. Бо бойовий медик може відправити бійця лікуватися, тобто відпочити. Були ті, хто оберігав. Були і джентельмени, які першою в окоп пускали, коли нас обстрілювали.
«Зараз вчуся літати на БПЛА»
— Бойовий медик — важлива та потрібна справа. Але хочеться зайнятися чимось більш складним і корисним. Тому вчуся на оператора БПЛА.
Зараз можливість навчитися управляти дронами обмежена. Завдяки волонтерам маємо певні програми. Але цих програм замало, вимог багато. Завдяки тому, що я служила, мені вдалося туди потрапити. Якщо ж людина «з вулиці» захоче цьому вчитися, це складно.
Навчитися літати на безпілотних апаратах дуже непросто. Багато теорії, практики. Це ніби керувати авто, але в усіх вимірах.
На навчаннях трапляються цікаві ситуації. Там одні чоловіки, але вони не військові, не служили. А я служила. Інструктори взагалі — всі цивільні. Я ж за плечима маю певний військовий досвід. Вони не знають, як їм поводитися зі мною. Бо я ж наче «салага», але кажу їм, що і як відбувається на війні насправді. Ще й дівчина. Але нічого, поки що проблем не було.
Після того, як закінчу навчання, повернуся на фронт.
Я вважаю, що перемога настане тоді, коли Росія зникне. Це здається неймовірним. Кожну годину зараз хтось гине на війні. Спати спокійно з цим я не можу. Насолоджуватися життям не виходить. Тому і йду на війну. Знову.
«Найстрашніше — коли здається, що це ніколи не закінчиться. Ти сидиш у льосі, вас кожен день обстрілюють, і нічого не змінюється. 17 днів я просиділа на одному місці»...
Анастасія Кузьмінська з позивним «Гайка» — колишня працівниця виконкому, яка з 2022 року на війні. Колишня бойова медикиня взводу, Анастасія зараз вчиться на операторку БПЛА.
«Смерть мого батька не може бути даремною»
— Я війну романтизувала, — розповідає Настя Sestry. — Ще раніше намагалася потрапити в АТО. Але дівчина з освітою юриста тоді не була потрібна. Подивилися на мене, покрутили пальцем біля скроні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що тепер мені вже просто необхідно йти воювати.
Справа в тому, що мій батько загинув на фронті у березні 2022 року. На Миколаївському напрямку. На гвинтокрилах прилетіли росіяни, у них зав’язалася перестрілка. Йому було 60 років, він воював з 2014 року. У мене не було думок про помсту. Але я думала, що якщо все на цьому закінчиться, тоді все це дарма. А смерть батька не може бути даремною.
Я не готувалася до армії, бо не знала до чого готуватися. Не знала, куди мене візьмуть. Спочатку мене брали поваром. Я погодилася. Не вдалося. Потім була інша спроба — стрілком. Теж не вийшло. Вийшло стати бойовим медиком. Коли сказали, що мене беруть, я почала підготовку. Дивилася багато відео, читала літературу. Але до чого конкретно готуватися, ніколи не знаєш.
Виживання — це справа випадку. Але на війні не можна бути ідіотом і «понторізом». Мовляв, «я не буду спускатися в окоп, коли обстріли, бо там вода». Або «не буду падати на землю кожного разу, коли міна летить». Так робити не можна. Має бути баланс комфорту та безпеки.
Хаос війни
— Що найстрашніше на війні? Хаос. З тобою може трапитися усе, що завгодно і коли завгодно. Ніколи не бувало такого, щоб все працювало за попередньо узгодженим планом.
Страшно, коли загинув не при виконанні наказу — як герой, а якщо потрапив під обстріл, коли вийшов до туалету. Або недбалий командир переплутав напрямки. Отакий хаос лякає.
Я потрапляла під обстріли. Була ситуація, коли ми їхали в автівці, і в нас влетів FPV-дрон. Це було не стільки страшно, скільки неочікувано.
Але найстрашніше — коли здається, що це ніколи не закінчиться. Ти сидиш у льосі, вас кожен день обстрілюють, і нічого не змінюється. Вас знову і знову обстрілюють, а ви сидите. В якийсь момент здавалося, що хтось не витримає. Не ти. А хтось, хто поруч з тобою. 17 днів я просиділа на одному місці. Нас довго не міняли. З їжею погано, з водою — ще гірше.
Херсонський, Запорізький, Донецький, Сумський напрямки або 17 днів без миття
— Ідеш — бац, щось поруч прилетіло. Їдеш в авто — бац, знову прилетіло. Лякаєшся, але страх швидко відступає. Вижила і добре.
Не завжди є умови. Вірніше так — майже завжди умов немає. Помитися — це досить велика проблема. Було таке, що місяць милися виключно чайником води, яку розігрівали на пічці. Ховаєшся десь від чоловіків, щоб помитися. Мій рекорд — 17 днів без миття взагалі. У туалет доводилося ходити в пляшечку. Взагалі купання — раз на тиждень. Не мала б совісті, могла б і частіше просити командира. Але тоді хтось інший не поїде.
Більшість поранень — дрібні осколкові. Купа маленьких цяток, з яких тече кров. Дивишся і здається, що в дитячому садочку коліна більше розбивала і крові більше текло. Але такі поранення дуже небезпечні.
Я вивозила людей, які потім помирали в лікарні. Вивозила трупи. Але на руках у мене ніхто не помирав.
Нагорода за врятоване життя
— У мене нагород — цілий іконостас (сміється). Залізний хрест, грамота від Верховної ради, Нагрудний знак за заслуги перед містом III ступеня. Я не знаю, за що саме мені дали ці нагороди.
Якось було так — прийшов наказ, що Кузьмінська завтра виїжджає. Я здивувалася, адже моя черга їхати купатися ще не настала. Вже подумала, що мене вивозять на якусь важливу розмову. А виявилось, це було нагородження. Думаю, це за перший серйозний виїзд. Тоді ми жили в окопах, по нас стріляли з мінометів з касетами, гатили з танків, гвинтокрилів. Був поранений, я йому допомогла. Він вижив. Мабуть, за це і дали.
Фемінітивів на війні немає
— Медикиня, гранатометниця — звучить, звичайно, гарно, але жодних фемінітивів в армії немає. Це велика казка, яка існує тільки для телевізора. В армії на словах всі рівні. Насправді — ні. Зазвичай жінкам дають паперову роботу. Я з цим боролася, намагалася це змінити.
Я прийшла в армію воювати. На рівні з хлопцями. Нічим моє життя не дорожче за життя моїх побратимів-чоловіків. Тому не розумію, чому має бути якесь особливе ставлення. Як бойовий медик я маю виконувати свої обов’язки, зокрема на полі бою. Спочатку мені не давали цього робити. Але після довгих скандалів я все-таки цього досягла.
У своїй службі я мала справу з усім батальйоном. Ставилися до мене там по-різному. Хтось по-доброму, хтось — як до способу відлинювати від служби. Бо бойовий медик може відправити бійця лікуватися, тобто відпочити. Були ті, хто оберігав. Були і джентельмени, які першою в окоп пускали, коли нас обстрілювали.
«Зараз вчуся літати на БПЛА»
— Бойовий медик — важлива та потрібна справа. Але хочеться зайнятися чимось більш складним і корисним. Тому вчуся на оператора БПЛА.
Зараз можливість навчитися управляти дронами обмежена. Завдяки волонтерам маємо певні програми. Але цих програм замало, вимог багато. Завдяки тому, що я служила, мені вдалося туди потрапити. Якщо ж людина «з вулиці» захоче цьому вчитися, це складно.
Навчитися літати на безпілотних апаратах дуже непросто. Багато теорії, практики. Це ніби керувати авто, але в усіх вимірах.
На навчаннях трапляються цікаві ситуації. Там одні чоловіки, але вони не військові, не служили. А я служила. Інструктори взагалі — всі цивільні. Я ж за плечима маю певний військовий досвід. Вони не знають, як їм поводитися зі мною. Бо я ж наче «салага», але кажу їм, що і як відбувається на війні насправді. Ще й дівчина. Але нічого, поки що проблем не було.
Після того, як закінчу навчання, повернуся на фронт.
Я вважаю, що перемога настане тоді, коли Росія зникне. Це здається неймовірним. Кожну годину зараз хтось гине на війні. Спати спокійно з цим я не можу. Насолоджуватися життям не виходить. Тому і йду на війну. Знову.
Їй лише 28 років, але сім із них вона бореться за Україну.Юлія Микитенко — старша лейтенантка ЗСУ та командирка взводу БПЛА. Філолог за фахом, дівчина долучилась до лав військових у 2016 році разом із чоловіком. Після його загибелі перейшла на роботу до Київського військового ліцею. Однак у перший день повномасштабного вторгнення Росії була у військкоматі.
Я не прагнула бути військовою
У моїй родині військових не було. Лише дід служив на підводному човні, батько проходив строкову службу у радянській армії, а з 2014 як доброволець служив у батальйоні оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького. Моя мама — психотерапевтка, зараз допомагає як військовослужбовцям, так і цивільним. Я не прагнула бути військовою. Як громадянка своєї країни просто захотіла стати на її захист, коли в цьому з’явилася потреба. За освітою я — філолог, закінчила Києва-Могилянську академію. Коли почалася війна у 2014-му, я закінчувала 2-й курс. Дуже хотіла бути синхронним перекладачем або літературознавцем. Утім бойові дії на сході дещо змінили мої плани. У 2015-му році я познайомилась зі своїм чоловіком, який вже на той момент служив у розвідувальному батальйоні. Ми одружилися, він демобілізувався. Та я бачила, як йому важко було повертатися до цивільного життя, допоки в країні триває війна. Ми вирішили, щойно я закінчу бакалаврат — разом підпишемо контракт.
Мої рідні мене не відмовляли, бо батько, який на той момент вже майже два роки воював, повністю довіряв моєму чоловікові, який посилено готував мене до війни
Переважно це була фізична підготовка і поводження зі зброєю. Без його підтримки і допомоги мені було б значно важче інтегруватися у військову систему. У 2016-му ми пішли до військкомату як добровольці. Служили у 54-й окремій механізованій бригаді. На той момент вони дислокувалися у Бахмуті. Чоловіка одразу визначили у бойовий підрозділ, а мені дали посаду діловода. Це була робота у штабі на другій лінії фронту. Згодом мене призначили бухгалтером. На цих штабних посадах я прослужила рік. Згодом пройшла тримісячні офіцерські курси і після повернення мене одразу призначили командиркою мотопіхотного взводу. А з часом запропонували стати командиркою окремого розвідувального взводу. І саме тоді я відчула на собі, що таке сексизм в армії.
Не хотіли бути під командуванням «баби»
Це був, напевно, один із найскладніших періодів моєї служби. Я зустріла шалений спротив з боку чоловіків. І це при тому, що ці люди знали мене, ми з ними служили в одному батальйоні. Але єдиний нюанс — на той момент я була бухгалтером. А от щойно мене призначили командиром взводу був навіть скандал. Мене не сприймали, бо я була доволі молодою. Мені був лише 21 рік. Бойового досвіду не мала.
Мені казали: «Ти — жінка, ти не можеш обіймати керівну посаду у війську»
Постійно вказували на неправильність моїх дій, намагались підірвати мій авторитет. Казали, що не хочуть бути під командуванням «баби». Перша фраза, яку я почула, коли ми вийшли з полігону на бойові: «А ти не боїшся? Там же стріляють». Це насправді було дуже образливо. Окрім всього, часом на мою адресу були непристойні жарти, недоречні коментарі. Через такий спротив у моєму підрозділі з 10 чоловік лишилося 4. Інші — пішли. Ті, хто лишилися, були друзями мого коханого. Мене дуже сильно підтримав мій чоловік. Він захищав мене навіть невидимо. Але, на жаль, так сталося що мій чоловік загинув. Під час обстрілу отримав осколкове поранення. Цей день назавжди у моїй пам’яті. Я повністю усе чула по радіостанції — весь процес евакуації, який через постійні обстріли тривав дуже довго. Його намагались реанімувати, прооперувати, але, на жаль, він помер на операційному столі. Після загибелі чоловіка мені було емоційно важко перебувати у підрозділі. У червні 2018-го я перевелась у Київський військовий ліцей імені І. Богуна. Там теж працювала командиром взводу.
Коли звільнялася зі служби, я дала собі обіцянку, що повернусь у військо лише у випадку повномасштабної війни. Так і сталося
Хаос у військкоматі
Свій військовий наплічник я зібрала ще 23 лютого. Власне, всі ветерани АТО (антитерористична операція — Авт.) розуміли, що буде російський наступ. Тільки ми не уявляли його масштаби. Я думала, що все відбуватиметься на Донеччині та Луганщині. Було неочікувано, що ворогу вдалося дійти аж до Житомирської траси і так близько підійти до столиці. Я живу у Вишневому під Києвом. Перші вибухи я проспала. І лише коли почали трястися вікна у будинку, то стало дуже незвично. У голові було питання: «Як це може бути у Київській області? Можливо, це якісь промислові вибухи?». І лише коли подивилася новини, все зрозуміла.Попри те, що я була у другій черзі резерву, яодразу поїхала у військкомат. Це була 10-та ранку. Там був страшенний хаос. Дуже багато людей чекали своєї черги.
За ці два роки повномасштабної війни ставлення до жінок в армії дуже змінилося. Навіть тоді у військкоматі були здивовані погляди у мій бік, але без жодної зневаги
Я потрапила у роту охорони при військкоматі.Згодом подала рапорт на переведення у бойову частину. І вже у червні повернулася до своїх, у 54 -ту бригаду. Наразі я в аеророзвідці, командирка взводу БПЛА. У моєму підрозділі «Пекельні шершні» у підпорядкуванні понад два десятка чоловіків.
Дрони — очі війни
Ще у 2017-му я говорила, що ми маємо воювати технологіями, а не людьми. Моя задача як командира взводу — організовувати постійне відеоспостереження з дронів за лінією фронту, коригувати вогонь артилерії, проводити детальну розвідку, виявляти противника і передавати дані у штаб. Найтяжче спостерігати за тим, як гинуть побратими. Часто ми це бачимо з дронів.
Найгірше бачити, як противник в окопах розстрілює людей, які готові здатися в полон або не встигли відступити
Нам бракує дронів. У тому числі і FPV. Якщо порівняти: у противника за добу може бути понад 50 вильотів, у нас — до 10. Основна маса безпілотників втрачається під час штурмів. Тому що тоді ми літаємо за будь-якої погоди. Сніг, дощ, туман — це все немає значення. Оскільки дрони цивільні, вони не дуже пристосовані до таких екстремальних погодних умов. Ще одна проблема — бюрократія у вигляді списання та доведення доцільності використання дронів. Ми маємо надати сертифікати операторів, погодні умови, довести, що ми літали без порушень. Ми рахували — орієнтовно 15 документів потрібно надати для того, щоб списати один безпілотник. Паперова робота нікуди не ділася. Хоча Міністерство оборони нещодавно анонсувало перехід на електронний документообіг, але проблема в тому, що кількість документів не зменшилася. А ще, прикро, що ми досі залежимо від китайських дронів. Усі ці мавіки — це все їхнього виробництва. І якщо Китай введе ембарго на експорт безпілотників, то буде дуже не весело. Так само ми зараз дуже залежні від західної зброї. Треба самим будувати заводи з виробництва зброї і снарядів.
Історії з війни
Ніколи не забуду, як ми евакуйовували «200-х» із сірої зони. Я переконана, що кожен захисник України має бути повернутий додому. І часто через постійні обстріли забирати тіла дуже важко. Іноді до противника може бути 100 метрів. Однак, попри небезпеку, разом зі своїм підрозділом ми ходили і забирали тіла. Потрібно провести розвідку. Виявити, де лежать тіла, вибрати час і погоду. Зокрема, й коли не будуть літати ворожі дрони, які можуть нас помітити. Тобто це має бути дощ, сніг чи туман. Евакуаційна група складається з шести людей. Щонайменше четверо для евакуації, двоє — для прикриття. Часто доводилося йти пішки 5-6 кілометрів. Та й свої дії потрібно скоординувати з іншими підрозділами, поблизу яких ми будемо проходити під час евакуації. Це також забирає багато часу, сил і ресурсів, але воно однозначно того вартує.
А ще, пам’ятаю, як торік, у лютому, на нашому напрямку було дуже багато «вагнерівців». Вони штурмували Соледар і забирали тіла загиблих — і наших і своїх. Лише згодом полонений «вагнерівець» нам розповів, чому вони так роблять. Виявляється, їм видають нових бійців відповідно до кількості зданих тіл. Якщо у наших військових є проукраїнські татуювання або видно, що це український боєць, то «вагнерівці» тіла обпалювали і видавали за своїх.
Воювати будуть всі
Йти воювати мене мотивувало прагнення захистити свою сім'ю. У мене є молодший брат та мама. Не хочу, щоб на Київщині було те, що я зараз спостерігаю на Донбасі. Не хочу, щоб моїй мамі довелося залишати свій дім і кудись емігрувати. Ну, і мені було б соромно зганьбити пам'ять батька і чоловіка, які однозначно вчинили б точно так само, як і я, — боронили свою державу. І так мають зробити усі свідомі здорові чоловіки.
Сховатися не вийде. Воюватимуть усі. У нас немає ресурсу гратися у демократію
Зізнаюся, що у перший рік повномасштабки я була проти примусової мобілізації. А зараз мої думки дещо змінилися. Військові на фронті закінчуються, до того ж вони виснажені. Всім страшно. Найбільший мій страх був під час повномасштабного наступу — це бути без зброї, коли у мене по вулиці їздитимуть російські танки.
І зараз, коли я тут, на фронті, мій страх — потрапити у полон. Краще вмерти, ніж бути у неволі у росіян
Люди мають розуміти, що ця війна швидко не закінчиться. І потрібно було починати готуватися ще з перших її днів. У нас є своя країна, із свободою слова, демократією, цінностями — і ми маємо за неї боротися. Мені дуже подобається вислів американського президента Джона Кеннеді, який сказав: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни!».
Росія не зупиниться
Що для нас є перемогою? Якщо ми вийдемо на кордони 91-го року, але страшною ціною життів наших людей, то я не вважаю це перемогою. Для мене перемога — виторгувати якомога вигідніші для нас умови перемир'я і готуватися далі до війни. На жаль, готувати до цього своїх дітей. Росіяни не зупиняться. Історія дуже циклічна. Путін постійно говорить, що Росія не може існувати без України. Як Русь може бути без Києва? Та ніяк. Але всі ми знаємо, що Київ за три дні їм не вдалося взяти. Чи можуть вони знову це повторити? Звичайно. Але ми вже набагато сильніші. Мене дивує позиція світу. Європейці дуже розслаблені. Вони поняття жодного не мають, з чим зіштовхнуться, коли Путін вторгнеться до Європи. Я не розраховую на допомогу Заходу, бо у світової спільноти свої інтереси. Я розраховую лише на себе та своїх побратимів. Українці стільки всього українці пережили за останні навіть 100 років — Радянський союз, революції, голодомори, Друга світова війна.
І, попри все, ми вистояли. Тому Україна в любому випадку виживе
Мені 28 років, з них майже 7 — я на війні. Про своє рішення зовсім не шкодую. До того ж я вважаю, що у військових значно більші шанси на виживання у цій кривавій війні. Після її закінчення бачу Україну справедливою і чесною з собою. З війська точно піду і, мабуть, працюватиму в структурах, пов'язаних з реформою армії. Вже сьогодні потрібно робити соціальні проєкти з інтеграції та підтримки ветеранів. А ще я мрію стати міністром оборони, бо це цивільна посада. Найперше я б створила потужну команду з людей, яких я особисто знаю, які 100% будуть ефективні на своїх посадах і які точно робитимуть все для війська, а не для себе. Та поки що це лише мрії. Ми маємо прогнати ворога з нашої землі. І тут я бачу лише два сценарії — або ми переможемо, або нас. Третього не дано.
Якщо ми програємо цю війну, на нас очікує окупація на століття. Тож вихід один — перемагати
«Я не розраховую на допомогу світової спільноти, бо у неї свої інтереси. Я розраховую лише на себе та своїх побратимів», — військовослужбовиця підрозділу «Пекельні шершні» Юлія Микитенко
Їй лише 28 років, але сім із них вона бореться за Україну.Юлія Микитенко — старша лейтенантка ЗСУ та командирка взводу БПЛА. Філолог за фахом, дівчина долучилась до лав військових у 2016 році разом із чоловіком. Після його загибелі перейшла на роботу до Київського військового ліцею. Однак у перший день повномасштабного вторгнення Росії була у військкоматі.
Я не прагнула бути військовою
У моїй родині військових не було. Лише дід служив на підводному човні, батько проходив строкову службу у радянській армії, а з 2014 як доброволець служив у батальйоні оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького. Моя мама — психотерапевтка, зараз допомагає як військовослужбовцям, так і цивільним. Я не прагнула бути військовою. Як громадянка своєї країни просто захотіла стати на її захист, коли в цьому з’явилася потреба. За освітою я — філолог, закінчила Києва-Могилянську академію. Коли почалася війна у 2014-му, я закінчувала 2-й курс. Дуже хотіла бути синхронним перекладачем або літературознавцем. Утім бойові дії на сході дещо змінили мої плани. У 2015-му році я познайомилась зі своїм чоловіком, який вже на той момент служив у розвідувальному батальйоні. Ми одружилися, він демобілізувався. Та я бачила, як йому важко було повертатися до цивільного життя, допоки в країні триває війна. Ми вирішили, щойно я закінчу бакалаврат — разом підпишемо контракт.
Мої рідні мене не відмовляли, бо батько, який на той момент вже майже два роки воював, повністю довіряв моєму чоловікові, який посилено готував мене до війни
Переважно це була фізична підготовка і поводження зі зброєю. Без його підтримки і допомоги мені було б значно важче інтегруватися у військову систему. У 2016-му ми пішли до військкомату як добровольці. Служили у 54-й окремій механізованій бригаді. На той момент вони дислокувалися у Бахмуті. Чоловіка одразу визначили у бойовий підрозділ, а мені дали посаду діловода. Це була робота у штабі на другій лінії фронту. Згодом мене призначили бухгалтером. На цих штабних посадах я прослужила рік. Згодом пройшла тримісячні офіцерські курси і після повернення мене одразу призначили командиркою мотопіхотного взводу. А з часом запропонували стати командиркою окремого розвідувального взводу. І саме тоді я відчула на собі, що таке сексизм в армії.
Не хотіли бути під командуванням «баби»
Це був, напевно, один із найскладніших періодів моєї служби. Я зустріла шалений спротив з боку чоловіків. І це при тому, що ці люди знали мене, ми з ними служили в одному батальйоні. Але єдиний нюанс — на той момент я була бухгалтером. А от щойно мене призначили командиром взводу був навіть скандал. Мене не сприймали, бо я була доволі молодою. Мені був лише 21 рік. Бойового досвіду не мала.
Мені казали: «Ти — жінка, ти не можеш обіймати керівну посаду у війську»
Постійно вказували на неправильність моїх дій, намагались підірвати мій авторитет. Казали, що не хочуть бути під командуванням «баби». Перша фраза, яку я почула, коли ми вийшли з полігону на бойові: «А ти не боїшся? Там же стріляють». Це насправді було дуже образливо. Окрім всього, часом на мою адресу були непристойні жарти, недоречні коментарі. Через такий спротив у моєму підрозділі з 10 чоловік лишилося 4. Інші — пішли. Ті, хто лишилися, були друзями мого коханого. Мене дуже сильно підтримав мій чоловік. Він захищав мене навіть невидимо. Але, на жаль, так сталося що мій чоловік загинув. Під час обстрілу отримав осколкове поранення. Цей день назавжди у моїй пам’яті. Я повністю усе чула по радіостанції — весь процес евакуації, який через постійні обстріли тривав дуже довго. Його намагались реанімувати, прооперувати, але, на жаль, він помер на операційному столі. Після загибелі чоловіка мені було емоційно важко перебувати у підрозділі. У червні 2018-го я перевелась у Київський військовий ліцей імені І. Богуна. Там теж працювала командиром взводу.
Коли звільнялася зі служби, я дала собі обіцянку, що повернусь у військо лише у випадку повномасштабної війни. Так і сталося
Хаос у військкоматі
Свій військовий наплічник я зібрала ще 23 лютого. Власне, всі ветерани АТО (антитерористична операція — Авт.) розуміли, що буде російський наступ. Тільки ми не уявляли його масштаби. Я думала, що все відбуватиметься на Донеччині та Луганщині. Було неочікувано, що ворогу вдалося дійти аж до Житомирської траси і так близько підійти до столиці. Я живу у Вишневому під Києвом. Перші вибухи я проспала. І лише коли почали трястися вікна у будинку, то стало дуже незвично. У голові було питання: «Як це може бути у Київській області? Можливо, це якісь промислові вибухи?». І лише коли подивилася новини, все зрозуміла.Попри те, що я була у другій черзі резерву, яодразу поїхала у військкомат. Це була 10-та ранку. Там був страшенний хаос. Дуже багато людей чекали своєї черги.
За ці два роки повномасштабної війни ставлення до жінок в армії дуже змінилося. Навіть тоді у військкоматі були здивовані погляди у мій бік, але без жодної зневаги
Я потрапила у роту охорони при військкоматі.Згодом подала рапорт на переведення у бойову частину. І вже у червні повернулася до своїх, у 54 -ту бригаду. Наразі я в аеророзвідці, командирка взводу БПЛА. У моєму підрозділі «Пекельні шершні» у підпорядкуванні понад два десятка чоловіків.
Дрони — очі війни
Ще у 2017-му я говорила, що ми маємо воювати технологіями, а не людьми. Моя задача як командира взводу — організовувати постійне відеоспостереження з дронів за лінією фронту, коригувати вогонь артилерії, проводити детальну розвідку, виявляти противника і передавати дані у штаб. Найтяжче спостерігати за тим, як гинуть побратими. Часто ми це бачимо з дронів.
Найгірше бачити, як противник в окопах розстрілює людей, які готові здатися в полон або не встигли відступити
Нам бракує дронів. У тому числі і FPV. Якщо порівняти: у противника за добу може бути понад 50 вильотів, у нас — до 10. Основна маса безпілотників втрачається під час штурмів. Тому що тоді ми літаємо за будь-якої погоди. Сніг, дощ, туман — це все немає значення. Оскільки дрони цивільні, вони не дуже пристосовані до таких екстремальних погодних умов. Ще одна проблема — бюрократія у вигляді списання та доведення доцільності використання дронів. Ми маємо надати сертифікати операторів, погодні умови, довести, що ми літали без порушень. Ми рахували — орієнтовно 15 документів потрібно надати для того, щоб списати один безпілотник. Паперова робота нікуди не ділася. Хоча Міністерство оборони нещодавно анонсувало перехід на електронний документообіг, але проблема в тому, що кількість документів не зменшилася. А ще, прикро, що ми досі залежимо від китайських дронів. Усі ці мавіки — це все їхнього виробництва. І якщо Китай введе ембарго на експорт безпілотників, то буде дуже не весело. Так само ми зараз дуже залежні від західної зброї. Треба самим будувати заводи з виробництва зброї і снарядів.
Історії з війни
Ніколи не забуду, як ми евакуйовували «200-х» із сірої зони. Я переконана, що кожен захисник України має бути повернутий додому. І часто через постійні обстріли забирати тіла дуже важко. Іноді до противника може бути 100 метрів. Однак, попри небезпеку, разом зі своїм підрозділом ми ходили і забирали тіла. Потрібно провести розвідку. Виявити, де лежать тіла, вибрати час і погоду. Зокрема, й коли не будуть літати ворожі дрони, які можуть нас помітити. Тобто це має бути дощ, сніг чи туман. Евакуаційна група складається з шести людей. Щонайменше четверо для евакуації, двоє — для прикриття. Часто доводилося йти пішки 5-6 кілометрів. Та й свої дії потрібно скоординувати з іншими підрозділами, поблизу яких ми будемо проходити під час евакуації. Це також забирає багато часу, сил і ресурсів, але воно однозначно того вартує.
А ще, пам’ятаю, як торік, у лютому, на нашому напрямку було дуже багато «вагнерівців». Вони штурмували Соледар і забирали тіла загиблих — і наших і своїх. Лише згодом полонений «вагнерівець» нам розповів, чому вони так роблять. Виявляється, їм видають нових бійців відповідно до кількості зданих тіл. Якщо у наших військових є проукраїнські татуювання або видно, що це український боєць, то «вагнерівці» тіла обпалювали і видавали за своїх.
Воювати будуть всі
Йти воювати мене мотивувало прагнення захистити свою сім'ю. У мене є молодший брат та мама. Не хочу, щоб на Київщині було те, що я зараз спостерігаю на Донбасі. Не хочу, щоб моїй мамі довелося залишати свій дім і кудись емігрувати. Ну, і мені було б соромно зганьбити пам'ять батька і чоловіка, які однозначно вчинили б точно так само, як і я, — боронили свою державу. І так мають зробити усі свідомі здорові чоловіки.
Сховатися не вийде. Воюватимуть усі. У нас немає ресурсу гратися у демократію
Зізнаюся, що у перший рік повномасштабки я була проти примусової мобілізації. А зараз мої думки дещо змінилися. Військові на фронті закінчуються, до того ж вони виснажені. Всім страшно. Найбільший мій страх був під час повномасштабного наступу — це бути без зброї, коли у мене по вулиці їздитимуть російські танки.
І зараз, коли я тут, на фронті, мій страх — потрапити у полон. Краще вмерти, ніж бути у неволі у росіян
Люди мають розуміти, що ця війна швидко не закінчиться. І потрібно було починати готуватися ще з перших її днів. У нас є своя країна, із свободою слова, демократією, цінностями — і ми маємо за неї боротися. Мені дуже подобається вислів американського президента Джона Кеннеді, який сказав: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни!».
Росія не зупиниться
Що для нас є перемогою? Якщо ми вийдемо на кордони 91-го року, але страшною ціною життів наших людей, то я не вважаю це перемогою. Для мене перемога — виторгувати якомога вигідніші для нас умови перемир'я і готуватися далі до війни. На жаль, готувати до цього своїх дітей. Росіяни не зупиняться. Історія дуже циклічна. Путін постійно говорить, що Росія не може існувати без України. Як Русь може бути без Києва? Та ніяк. Але всі ми знаємо, що Київ за три дні їм не вдалося взяти. Чи можуть вони знову це повторити? Звичайно. Але ми вже набагато сильніші. Мене дивує позиція світу. Європейці дуже розслаблені. Вони поняття жодного не мають, з чим зіштовхнуться, коли Путін вторгнеться до Європи. Я не розраховую на допомогу Заходу, бо у світової спільноти свої інтереси. Я розраховую лише на себе та своїх побратимів. Українці стільки всього українці пережили за останні навіть 100 років — Радянський союз, революції, голодомори, Друга світова війна.
І, попри все, ми вистояли. Тому Україна в любому випадку виживе
Мені 28 років, з них майже 7 — я на війні. Про своє рішення зовсім не шкодую. До того ж я вважаю, що у військових значно більші шанси на виживання у цій кривавій війні. Після її закінчення бачу Україну справедливою і чесною з собою. З війська точно піду і, мабуть, працюватиму в структурах, пов'язаних з реформою армії. Вже сьогодні потрібно робити соціальні проєкти з інтеграції та підтримки ветеранів. А ще я мрію стати міністром оборони, бо це цивільна посада. Найперше я б створила потужну команду з людей, яких я особисто знаю, які 100% будуть ефективні на своїх посадах і які точно робитимуть все для війська, а не для себе. Та поки що це лише мрії. Ми маємо прогнати ворога з нашої землі. І тут я бачу лише два сценарії — або ми переможемо, або нас. Третього не дано.
Якщо ми програємо цю війну, на нас очікує окупація на століття. Тож вихід один — перемагати
«Питання виїзду зі своєї країни для мене в принципі не стояло. Тимчасово до іншого регіону? Одного разу таке вже було, з мене досить. Я розуміла, що єдиний вихід — йти і виганяти окупантів зі своєї землі. Вісім років я чекала на можливість дати їм по руках».
Так 32-річна Ольга Бігар описує свої відчуття у перші дні повномасштабного російського вторгнення, коли вона разом з мамою та двома молодшими братами вирушила до військкомату. Ольга — артилеристка, офіцер ЗСУ, заступниця командира батальйону, начальниця групи об’єднаної вогневої підтримки. Позивний — «Відьма», бо, як каже сама Ольга, вона «вміє запалювати небо».
Як правильно запалити небо
— Якось ви сказали, що початок повномасштабної війни з Росією у певному сенсі став для вас полегшенням. Що ви мали на увазі?
— Я розуміла неминучість цієї війни. А очікування смерті, як відомо, гірше за саму смерть. Коли все почалося, це стало своєрідним полегшенням ще й тому, що цього разу Росія вторглася відкрито, і ми могли дати ворогові належну відповідь. До лютого 2022 року російські військові, які захопили території Донбасу, були без шевронів — формально «их там не было». В очах міжнародної спільноти це був, швидше, внутрішній конфлікт, і ми не мали можливості гідно дати відсіч.
Все, що відбувалося на Донбасі у 2014 році, я бачила на власні очі, бо сама родом з Краматорська. Я брала участь у спротиві окупантам. Вивезла рідних до Києва, вступила на юрфак, тому що зрозуміла, що треба знати, як захищати свої права. На той момент вже мала вищу освіту в галузі нейробіології. Здобуваючи другу вищу, працювала в юридичних фірмах, а потім відкрила власну компанію. У 2016-му році ще й народила сина.
Мені подобалася моя робота, але я також знала, що коли почнеться велика війна, я піду служити.
— Ваші брати та мама теж мобілізувалися?
— 25 лютого ми всією родиною пішли у військкомат. Зараз служимо у різних підрозділах сил оборони. Один брат — бойовий медик, другий — розвідник. Мама теж служить у ЗСУ.
Щодо мене, то я не обирала рід військ — на початку великої війни більшість з тих, хто приходив у військкомат, потрапляли до територіальної оборони. Я стала заступником командира піхотної роти. Пізніше керувала взводом, і після київської кампанії ми мали першу серйозну військову операцію на околицях Бахмута.
Я багато вчилася — і на практиці, і в теорії. Стала мінометницею. До мого взводу було відряджено 4 мінометники — і я побачила, як ситуацію на полі бою може змінити грамотно побудована система управління вогнем. Тому зосередила свої зусилля на вогневій підтримці. Комусь це може здатися складним, але мені було відносно легко і дуже цікаво.
— Робота артилериста пов'язана з цифрами і розрахунками?
— Необхідні знання математики (дякувати біофаку), топографії, топогеодезії. Тут немає вищої математики, але є тригонометрія: ти прораховуєш балістику, дистанції.
Це ті самі синуси, косинуси та котангенси, які вивчаєш у школі і думаєш, що в житті це ніколи не знадобиться. Але артилеристу ці знання життєво необхідні.
Відбувається розрив снаряда — і тобі треба цей снаряд скоригувати, порахувати, на який кут він відхилився, перевести це в міру тисячних, перенести на карту та вирахувати, як змінити установки стрільби. Ми вже маємо унікальні автоматизовані системи, але первинні розрахунки все одно робимо самі. Одночасно коригуємо не один вогневий засіб, а декілька.
Одного разу у мене було одразу десять вогневих позицій. Іде штурм з боку ворога. Я планую вогонь, коригую його, розподіляю цілі, даю команди стріляти, фіксую розриви установок і веду всю статистику. Картинка з дрона часто залишає бажати кращого, але ти маєш визначити координати вибуху, запам'ятати, хто стріляв, дати швидко коректури і оперативно зафіксувати все це в журналі. Переді мною кілька моніторів, рація, навушник — і я паралельно веду розрахунки, записую координати, відповідаю по рації…
Навички відточуються поступово. Спочатку у мене було три міномети, потім шість, потім з'явилися гармати. Оскільки ми не маємо ані вихідних, ані свят, процес навчання та роботи фактично безперервний. Мій відпочинок — це поїхати на перевірку позицій. Постріляти самій, перевірити стан озброєння, облаштування бліндажів. Це теж входить до моїх обов'язків.
— Мінометні установки дуже важкі. Доводиться самій їх піднімати?
— Звичайно. Але тут треба розуміти, що сама я мінометну установку не пересуваю. Її зазвичай підвозять до місця, куди можна доїхати, після чого тягнуть квадроциклом або ми з побратимами дружно тягнемо її ременями.
У цій роботі багато нюансів, але в мене виходить. Восени 2023 року стала тимчасово виконуючим обов'язків офіцера вогневої підтримки, а в грудні — заступником командира батальйону з артилерії.
— Ви говорили, що іноді мінометнику доводиться виконувати ювелірну роботу, щоб не потрапити у своїх же. Про які ситуації йдеться?
— Зараз війна змінилася: вона не маневрена, а позиційна. Ми знаходимося в обороні, і відстань між нашими окопами та окопами противника може бути до 25 метрів. Згідно з доктриною, артилерії заборонено працювати великим калібром на відстані менше 400 метрів. Але якщо противник займає позицію максимально близько до нашої, я під свою відповідальність проводжу заходи щодо укриття нашої піхоти, а далі ми працюємо як хірурги. Прораховуємо 10 тисяч разів, робимо кілька влучних пострілів, і зберігаємо позицію за нами. З боку бій може здаватися некерованим, але насправді це складний і ретельно спланований процес.
— Що для вас найскладніше на війні?
— Коли немає зв'язку з позицією, і ти усвідомлюєш, що можеш втратити людей. Як командир розумієш, що якщо це сталося, значить, робота була проведена неправильно, і це твоя помилка. А навіть якщо не твоя, все одно важко сказати собі, що це нормально — втрачати особовий склад.
Найважче, коли йдеться про хлопців 20-25 років — вони у мене асоціюються з молодшими братами. Нещодавно один із наших найкращих командирів-гранатометників потрапив під обстріл, і я відреагувала надто емоційно, у мене тремтіли руки. Підлеглі не повинні бачити мене у такому стані.
Від настрою та поведінки командира залежить дуже багато. Особливо якщо для когось із підлеглих це перший бій.
Десь у 70 відсотків людей стрес від першого бою проявляється однаково: людина наче йде в мушлю. Вона не здатна сприймати інформацію, виконувати накази. Інстинкт підказує, що треба бігти — і байдуже куди.
У такій ситуації вирішальну роль може відіграти спокійний командир, який усміхнеться, заспокоїть, навіть пожартує. Ось стоїть у мене на позиції боєць, ми вивіряємо міномет. І тут починаються «прильоти». Я розумію, що якщо перший снаряд впав за сто метрів від нас, другий ще теж пройде повз. А ось третій вже може влучити. Тож маємо три хвилини, щоб відійти в позиції.
Кажу бійцю знімати трубу, а він не може цього зробити — руки ходуном, паніка. Я, спокійно сидячи на землі і всім своїм виглядом показуючи, що не відбувається нічого надзвичайного, починаю його заспокоювати. Хай навіть противник влупив по нашій позиції або дах горить, ми не панікуємо: одягли маски, на обличчя ганчірочки і чекаємо, коли закінчиться обстріл, щоб спокійно вийти.
— А вам взагалі буває страшно?
— Так. Пам'ятаю, коли одна позиція доповіла, що на іншу летять три ворожі КАБи (коригована авіаційна бомба. – Авт.), у мене всередині все замерзло, перехопило подих… Я швидко підняла евакуаційні групи і сказала їм брати з собою ломи та кирки. Щоб якщо завалить, ми змогли когось відкопати.
«Ставлення до жінки у війську змінилося»
— Вам як жінці-командиру доводилося стикатися з упередженнями, сексизмом?
— До 2016 року в українській армії в принципі не було бойових посад для жінок. З початком повномасштабної війни з'явилося чимало молодих НАТО-орієнтованих командирів, і ставлення до жінки у війську змінилося.
Але, безперечно, іноді можу почути щось із серії: «Жінка-командир? Ну-ну». Але я не сприймаю це як особисту образу. Не всі люди освічені і виховані. А якщо ти занадто чутлива і не здатна перетворити ситуацію на жарт, значить, армія не для тебе.
— У соцмережах є відео, як ви, перебуваючи у зоні бойових дій, робите собі манікюр під лампою для гель-лаку.
— Насправді я ненавиджу це робити. Але потрібно. Манікюр на війні — це питання не краси, а насамперед зручності. Покриття гель-лаком краще захищає нігтьову пластину від холоду та травм, від агресивних речовин, якими чистиш зброю. На адреналіні ти можеш і не помітити, як отримав травму. Можеш вдаритися рукою, впасти, вибачте за деталі, на труп. Потім звідти вишкребаєшся, руки в землі, помити їх ніде… Коли нігті захищені гель-лаком, вища ймовірність того, що шкіра під ними вціліє.
Довгі нігті виконують чимало практичних функцій. Наприклад, з ними легко розрізати упаковку з порохом. Нещодавно я за допомогою довгого нігтя дістала зі своєї ноги уламок… А гель-лак і лампа необхідні ще й для того, щоб заклеювати пластик чи паяти деякі деталі.
— Кажете, адреналін блокує відчуття болю. Як це відбувається?
— На адреналіні підвищене серцебиття, тобі здається, що ти можеш усе. Сам по собі стан кайфовий, ейфорія. Але згодом настає те, що ми називаємо відкатом.
Коли крайній раз я потрапила під «гради» у Часовому Ярі, на адреналіні змогла після цього пробігти 10 кілометрів. Натомість потім мене повністю вирубило — я проспала три години і не чула, як по нам били КАБами. Це і є відкат — організм забирає своє.
Після цього у тебе тижні два жахливий настрій, не можеш їсти, спати, відчуваєш нудоту і головний біль. У такі моменти краще залишатися у розташуванні роти й завантажити себе рутинною роботою. А якщо дають відпустку, то їхати до родини вже згодом — коли відновишся психологічно.
— У вас є семирічний син. Ви говорили, що іноді відчуваєте необхідність відмежуватись від найближчих і навіть від дитини. Що це означає?
— Можливо, це звучить дико, але я розумію, що можу загинути. Моє життя зараз присвячене державі, а не сім'ї. І мої зусилля спрямовані на те, щоб зробити сина максимально самостійним. Щоб якщо зі мною щось станеться, він зміг відносно нормально це пережити.
Ще один момент у тому, що не завжди свій настрій та стан правильно ділити з поки що психологічно незрілою дитиною. Перед тим, як їхати до сина, я намагаюся максимально вивітрити з голови мілітарну тематику.
— З початком повномасштабної війни ви поставили інтереси держави вище за власні. Чому? Що для вас Україна?
— Для мене Україна — це не лише певні межі на топографічних та географічних картах. Це культурний код. Це традиції, мова, винаходи. Нам є чим пишатися.
Разом з тим коли українці приїжджають до Польщі, Німеччини чи Британії, вони приємно дивуються ідеальним дорогам, рівню життя. Коли ми приїжджаємо на навчання на бази НАТО, захоплюємося тим, як у них побудовані всі процеси. Так от я зараз воюю за те, щоб ми змогли побудувати такий самий комфорт, мир і демократію у своїй країні.
Але для цього спочатку треба подолати ворога. Ми зможемо нормально жити і розвиватися лише якщо відгородимося від Росії та Білорусі колючим дротом та 10-кілометровою замінованою зоною. Потрібно вигнати окупантів з нашої землі. І ми з побратимами активно над цим працюємо.
«Хай навіть противник влупив по нашій позиції або дах горить, ми не панікуємо: одягли маски, на обличчя ганчірочки і чекаємо, коли закінчиться обстріл, щоб спокійно вийти»
«Питання виїзду зі своєї країни для мене в принципі не стояло. Тимчасово до іншого регіону? Одного разу таке вже було, з мене досить. Я розуміла, що єдиний вихід — йти і виганяти окупантів зі своєї землі. Вісім років я чекала на можливість дати їм по руках».
Так 32-річна Ольга Бігар описує свої відчуття у перші дні повномасштабного російського вторгнення, коли вона разом з мамою та двома молодшими братами вирушила до військкомату. Ольга — артилеристка, офіцер ЗСУ, заступниця командира батальйону, начальниця групи об’єднаної вогневої підтримки. Позивний — «Відьма», бо, як каже сама Ольга, вона «вміє запалювати небо».
Як правильно запалити небо
— Якось ви сказали, що початок повномасштабної війни з Росією у певному сенсі став для вас полегшенням. Що ви мали на увазі?
— Я розуміла неминучість цієї війни. А очікування смерті, як відомо, гірше за саму смерть. Коли все почалося, це стало своєрідним полегшенням ще й тому, що цього разу Росія вторглася відкрито, і ми могли дати ворогові належну відповідь. До лютого 2022 року російські військові, які захопили території Донбасу, були без шевронів — формально «их там не было». В очах міжнародної спільноти це був, швидше, внутрішній конфлікт, і ми не мали можливості гідно дати відсіч.
Все, що відбувалося на Донбасі у 2014 році, я бачила на власні очі, бо сама родом з Краматорська. Я брала участь у спротиві окупантам. Вивезла рідних до Києва, вступила на юрфак, тому що зрозуміла, що треба знати, як захищати свої права. На той момент вже мала вищу освіту в галузі нейробіології. Здобуваючи другу вищу, працювала в юридичних фірмах, а потім відкрила власну компанію. У 2016-му році ще й народила сина.
Мені подобалася моя робота, але я також знала, що коли почнеться велика війна, я піду служити.
— Ваші брати та мама теж мобілізувалися?
— 25 лютого ми всією родиною пішли у військкомат. Зараз служимо у різних підрозділах сил оборони. Один брат — бойовий медик, другий — розвідник. Мама теж служить у ЗСУ.
Щодо мене, то я не обирала рід військ — на початку великої війни більшість з тих, хто приходив у військкомат, потрапляли до територіальної оборони. Я стала заступником командира піхотної роти. Пізніше керувала взводом, і після київської кампанії ми мали першу серйозну військову операцію на околицях Бахмута.
Я багато вчилася — і на практиці, і в теорії. Стала мінометницею. До мого взводу було відряджено 4 мінометники — і я побачила, як ситуацію на полі бою може змінити грамотно побудована система управління вогнем. Тому зосередила свої зусилля на вогневій підтримці. Комусь це може здатися складним, але мені було відносно легко і дуже цікаво.
— Робота артилериста пов'язана з цифрами і розрахунками?
— Необхідні знання математики (дякувати біофаку), топографії, топогеодезії. Тут немає вищої математики, але є тригонометрія: ти прораховуєш балістику, дистанції.
Це ті самі синуси, косинуси та котангенси, які вивчаєш у школі і думаєш, що в житті це ніколи не знадобиться. Але артилеристу ці знання життєво необхідні.
Відбувається розрив снаряда — і тобі треба цей снаряд скоригувати, порахувати, на який кут він відхилився, перевести це в міру тисячних, перенести на карту та вирахувати, як змінити установки стрільби. Ми вже маємо унікальні автоматизовані системи, але первинні розрахунки все одно робимо самі. Одночасно коригуємо не один вогневий засіб, а декілька.
Одного разу у мене було одразу десять вогневих позицій. Іде штурм з боку ворога. Я планую вогонь, коригую його, розподіляю цілі, даю команди стріляти, фіксую розриви установок і веду всю статистику. Картинка з дрона часто залишає бажати кращого, але ти маєш визначити координати вибуху, запам'ятати, хто стріляв, дати швидко коректури і оперативно зафіксувати все це в журналі. Переді мною кілька моніторів, рація, навушник — і я паралельно веду розрахунки, записую координати, відповідаю по рації…
Навички відточуються поступово. Спочатку у мене було три міномети, потім шість, потім з'явилися гармати. Оскільки ми не маємо ані вихідних, ані свят, процес навчання та роботи фактично безперервний. Мій відпочинок — це поїхати на перевірку позицій. Постріляти самій, перевірити стан озброєння, облаштування бліндажів. Це теж входить до моїх обов'язків.
— Мінометні установки дуже важкі. Доводиться самій їх піднімати?
— Звичайно. Але тут треба розуміти, що сама я мінометну установку не пересуваю. Її зазвичай підвозять до місця, куди можна доїхати, після чого тягнуть квадроциклом або ми з побратимами дружно тягнемо її ременями.
У цій роботі багато нюансів, але в мене виходить. Восени 2023 року стала тимчасово виконуючим обов'язків офіцера вогневої підтримки, а в грудні — заступником командира батальйону з артилерії.
— Ви говорили, що іноді мінометнику доводиться виконувати ювелірну роботу, щоб не потрапити у своїх же. Про які ситуації йдеться?
— Зараз війна змінилася: вона не маневрена, а позиційна. Ми знаходимося в обороні, і відстань між нашими окопами та окопами противника може бути до 25 метрів. Згідно з доктриною, артилерії заборонено працювати великим калібром на відстані менше 400 метрів. Але якщо противник займає позицію максимально близько до нашої, я під свою відповідальність проводжу заходи щодо укриття нашої піхоти, а далі ми працюємо як хірурги. Прораховуємо 10 тисяч разів, робимо кілька влучних пострілів, і зберігаємо позицію за нами. З боку бій може здаватися некерованим, але насправді це складний і ретельно спланований процес.
— Що для вас найскладніше на війні?
— Коли немає зв'язку з позицією, і ти усвідомлюєш, що можеш втратити людей. Як командир розумієш, що якщо це сталося, значить, робота була проведена неправильно, і це твоя помилка. А навіть якщо не твоя, все одно важко сказати собі, що це нормально — втрачати особовий склад.
Найважче, коли йдеться про хлопців 20-25 років — вони у мене асоціюються з молодшими братами. Нещодавно один із наших найкращих командирів-гранатометників потрапив під обстріл, і я відреагувала надто емоційно, у мене тремтіли руки. Підлеглі не повинні бачити мене у такому стані.
Від настрою та поведінки командира залежить дуже багато. Особливо якщо для когось із підлеглих це перший бій.
Десь у 70 відсотків людей стрес від першого бою проявляється однаково: людина наче йде в мушлю. Вона не здатна сприймати інформацію, виконувати накази. Інстинкт підказує, що треба бігти — і байдуже куди.
У такій ситуації вирішальну роль може відіграти спокійний командир, який усміхнеться, заспокоїть, навіть пожартує. Ось стоїть у мене на позиції боєць, ми вивіряємо міномет. І тут починаються «прильоти». Я розумію, що якщо перший снаряд впав за сто метрів від нас, другий ще теж пройде повз. А ось третій вже може влучити. Тож маємо три хвилини, щоб відійти в позиції.
Кажу бійцю знімати трубу, а він не може цього зробити — руки ходуном, паніка. Я, спокійно сидячи на землі і всім своїм виглядом показуючи, що не відбувається нічого надзвичайного, починаю його заспокоювати. Хай навіть противник влупив по нашій позиції або дах горить, ми не панікуємо: одягли маски, на обличчя ганчірочки і чекаємо, коли закінчиться обстріл, щоб спокійно вийти.
— А вам взагалі буває страшно?
— Так. Пам'ятаю, коли одна позиція доповіла, що на іншу летять три ворожі КАБи (коригована авіаційна бомба. – Авт.), у мене всередині все замерзло, перехопило подих… Я швидко підняла евакуаційні групи і сказала їм брати з собою ломи та кирки. Щоб якщо завалить, ми змогли когось відкопати.
«Ставлення до жінки у війську змінилося»
— Вам як жінці-командиру доводилося стикатися з упередженнями, сексизмом?
— До 2016 року в українській армії в принципі не було бойових посад для жінок. З початком повномасштабної війни з'явилося чимало молодих НАТО-орієнтованих командирів, і ставлення до жінки у війську змінилося.
Але, безперечно, іноді можу почути щось із серії: «Жінка-командир? Ну-ну». Але я не сприймаю це як особисту образу. Не всі люди освічені і виховані. А якщо ти занадто чутлива і не здатна перетворити ситуацію на жарт, значить, армія не для тебе.
— У соцмережах є відео, як ви, перебуваючи у зоні бойових дій, робите собі манікюр під лампою для гель-лаку.
— Насправді я ненавиджу це робити. Але потрібно. Манікюр на війні — це питання не краси, а насамперед зручності. Покриття гель-лаком краще захищає нігтьову пластину від холоду та травм, від агресивних речовин, якими чистиш зброю. На адреналіні ти можеш і не помітити, як отримав травму. Можеш вдаритися рукою, впасти, вибачте за деталі, на труп. Потім звідти вишкребаєшся, руки в землі, помити їх ніде… Коли нігті захищені гель-лаком, вища ймовірність того, що шкіра під ними вціліє.
Довгі нігті виконують чимало практичних функцій. Наприклад, з ними легко розрізати упаковку з порохом. Нещодавно я за допомогою довгого нігтя дістала зі своєї ноги уламок… А гель-лак і лампа необхідні ще й для того, щоб заклеювати пластик чи паяти деякі деталі.
— Кажете, адреналін блокує відчуття болю. Як це відбувається?
— На адреналіні підвищене серцебиття, тобі здається, що ти можеш усе. Сам по собі стан кайфовий, ейфорія. Але згодом настає те, що ми називаємо відкатом.
Коли крайній раз я потрапила під «гради» у Часовому Ярі, на адреналіні змогла після цього пробігти 10 кілометрів. Натомість потім мене повністю вирубило — я проспала три години і не чула, як по нам били КАБами. Це і є відкат — організм забирає своє.
Після цього у тебе тижні два жахливий настрій, не можеш їсти, спати, відчуваєш нудоту і головний біль. У такі моменти краще залишатися у розташуванні роти й завантажити себе рутинною роботою. А якщо дають відпустку, то їхати до родини вже згодом — коли відновишся психологічно.
— У вас є семирічний син. Ви говорили, що іноді відчуваєте необхідність відмежуватись від найближчих і навіть від дитини. Що це означає?
— Можливо, це звучить дико, але я розумію, що можу загинути. Моє життя зараз присвячене державі, а не сім'ї. І мої зусилля спрямовані на те, щоб зробити сина максимально самостійним. Щоб якщо зі мною щось станеться, він зміг відносно нормально це пережити.
Ще один момент у тому, що не завжди свій настрій та стан правильно ділити з поки що психологічно незрілою дитиною. Перед тим, як їхати до сина, я намагаюся максимально вивітрити з голови мілітарну тематику.
— З початком повномасштабної війни ви поставили інтереси держави вище за власні. Чому? Що для вас Україна?
— Для мене Україна — це не лише певні межі на топографічних та географічних картах. Це культурний код. Це традиції, мова, винаходи. Нам є чим пишатися.
Разом з тим коли українці приїжджають до Польщі, Німеччини чи Британії, вони приємно дивуються ідеальним дорогам, рівню життя. Коли ми приїжджаємо на навчання на бази НАТО, захоплюємося тим, як у них побудовані всі процеси. Так от я зараз воюю за те, щоб ми змогли побудувати такий самий комфорт, мир і демократію у своїй країні.
Але для цього спочатку треба подолати ворога. Ми зможемо нормально жити і розвиватися лише якщо відгородимося від Росії та Білорусі колючим дротом та 10-кілометровою замінованою зоною. Потрібно вигнати окупантів з нашої землі. І ми з побратимами активно над цим працюємо.
Олександр героїчно боронив Маріуполь 86 днів. Софія ж тоді була з двома дітьми у Запорізькій області, у рідній Василівці. Село швидко окупували росіяни і найбільшим страхом жінки було потрапити на допит. Тому ризикуючи життям, під обстріли вона з маленькими дітьми cіла в авто і вирвалася з рук ворога. Олександр у травні залишив Азовсталь і вийшов у полон з надією на обмін, який і досі не відбувся. Чоловік пережив теракт в Оленівці, коли росіяни замінували барак, а потім його підірвали разом з нашими полоненими. Тоді боєць отримав серйозні поранення та в якому він стані до сьогодні дружині не відомо.
Зараз вона одна з двома дітьми, в чужій країні, де знайшла друзів та підтримку. Софія не опустила руки і відкрила бізнес в Польщі. Жінка досить успішно робить та просуває дитячі розвиваючі ігри на європейський ринок. Вона щодня чекає на чоловіка і не втрачає віру в його повернення.
“Зі свого вікна я почула жахливі людські крики, — пише на своїй фейсбук-сторінці харківська письменниця Анна Гін. — Вулицею, виючи, помчали швидкі... Це найкращий стадіон у нашому мікрорайоні, діти стікаються сюди з усіх дворів, Самокати, ролики, велосипеди. Доріжки там рівні, розкреслений баскетбольний майданчик, обгороджене футбольне поле, тренажери… Нема там нічого — ані “центрів прийняття рішень”, ані навіть “об'єктів критичної інфраструктури”. Житлові будинки, дитсадок, стадіон, школа. Все”.
Харків’яни стверджують, що у місті не було повітряної тривоги й попереджаючих про можливу атаку сирен. У прокуратурі припустили, що ракета рухалася настільки низько, що її не було видно на радарах. Що саме прилетіло на стадіон, встановлюють вибухотехніки. Але вже ясно одне: цілили росіяни саме по дітях.
27 березня 2024 року в московському храмі Христа Спасителя так званий Всесвітній російський народний собор на чолі з патріархом Кирилом, главою Російської православної церкви, оголосив «священною війною» те, що Росія робить проти України протягом останніх двох років. У рамках цього хрестового походу російський народ з 2014 року «захищає своє життя, свободу, державність, цивілізаційну, релігійну, національну та культурну ідентичність, а також право жити на власній землі в межах єдиної російської держави».
Характерно, що, на думку Московської православної церкви, росіяни захищають все це не тільки від «злочинного київського режиму», а й від Заходу, який «впав у сатанізм».
Російський світ проти Божого світу
В очах московських попів Путін є захисником православ'я і божественним посланцем, місією якого стало возз'єднання «російських народів» — окрім «старшого брата росіянина», також і його «молодших браті»: білорусів та українців — у спільному географічному, культурному та релігійному просторі «русского мира».
Православна ієрархія в Україні швидко відреагувала на маніфест Москви. «Українська Православна Церква не підтримує і відмежовується від ідеології «русского мира». Більше того, ставлення нашої Православної Церкви до цієї ідеї вже давно публічно висловив Святіший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій: «Ми не будуємо жодного «російського світу», ми будуємо Божий світ».
Казарми в молитовних будинках
Насправді промова московських священнослужителів є одним з елементів тотальної війни, розрахованої на фізичне і духовне знищення, яку Путін веде проти українців. Війни, в якій боротьба з українськими військовими є лише частиною ширшої кампанії знищення, яка також включає в себе руйнування української економіки, культури, демографічного капіталу (депортацію українських дітей) — і релігійної ідентичності.
Численні докази цього наводить опублікований у лютому звіт Інституту релігійної свободи в Україні, який, окрім сухих фактів і цифр, містить розповіді українських священнослужителів — свідків і жертв російського варварства.
Олександр Бабійчук, єпископ Української Церкви Християн віри євангельської у Херсонській області, генеральний секретар Українського біблійного товариства [витяг зі звіту]:
Російські солдати дивилися майже на кожну церковну будівлю в Херсоні і питали, з чого зроблені стіни, дивні речі. Вони захопили деякі культові споруди: будівлю п'ятидесятницької церкви Різдва Христового в Новій Каховці, церковні приміщення в селах Роздольне і Горностаївка, а також в інших населених пунктах Херсонської області. Культові споруди були перетворені на казарми для російської армії. Звісно, вони використовували все церковне майно і забороняли проводити там богослужіння.
«Гумовий» карцер
Зі звіту ми дізнаємося, що за перші 24 місяці війни росіяни зруйнували, розграбували або пошкодили щонайменше 630 культових споруд в Україні, спричинивши такий хаос у релігійному ландшафті країни, який важко собі уявити. Солдати, котрі воюють під командуванням кремлівського «захисника православ'я», зруйнували найбільше православних храмів — щонайменше 246, а серед них, як йдеться у звіті, «найбільше постраждали церкви Української Православної Церкви (приналежної до... Московського Патріархату) — щонайменше 187».
Василь Вирозуб, настоятель Свято-Троїцького кафедрального собору в Одесі та капелан Української Православної Церкви:
«Карцер називається «гумовим»: 2,5 метра на 4 метри. Це підвальне приміщення. Холодно, близько 6-8 градусів за Цельсієм. Мене роздягли догола і кинули всередину. Приміщення не провітрюється, немає туалету і води, просто кімната, оббита гумою. Я був на холоді майже чотири дні без їжі, води і сну. (...) Через день я почав кашляти гноєм.
Під час допитів двоє російських солдатів розтягували мене головою до стіни, кожен тягнув за одну з моїх ніг, змушуючи ставати навпочіпки і викручуючи одну з рук. Третій стояв позаду них, бив мене по нирках, голові та бив електричним струмом.»
Армія православної країни
Росіяни також пошкодили або зруйнували 59 храмів незалежної Православної Церкви України та понад 200 євангельських і п'ятидесятницьких церков. Під час дебатів під назвою «Віра під вогнем російської війни в Україні», що відбулася 30 жовтня 2023 року у вашингтонській штаб-квартирі Інституту миру США, пастор Іван Русин, заступник старшого єпископа Української Євангельської Церкви, висловився так:
«Ця війна не за нашу землю. Це війна за саме існування нашої свободи, ідентичності, цінностей і культури.(...) Наш вибір зрозумілий: боротися або померти»
Михайло Брицин, пресвітер євангельської християнської церкви «Благодать» у Мелітополі (Запорізька область):
«Російські військові захопили кілька церков у Мелітополі. Першою була захоплена будівля Мелітопольської християнської церкви. Це великий комплекс. Вони зайняли його за допомогою бронетранспортера, тому що думали, що там знаходяться озброєні «екстремісти» і «терористи». Це була нісенітниця.
Там була лише одна дівчина. (...) Зрізали хрести з церков, в тому числі і з нашої. Це робили тільки сатаністи. Як можна говорити про росіян, що «це армія православної країни», коли вони спилюють хрести?»
Ліга порушників свобод
Те, що ідея співіснування різних релігійних спільнот і церков в одній країні знаходиться за межами сприйняття росіян, не дивно, оскільки її не визнає сам їхній верховний лідер.
У квітні 2021 року незалежна Комісія США з міжнародної релігійної свободи (USCIRF), створена Конгресом для підготовки рекомендацій Державному департаменту з глобальних питань релігійної свободи, у своєму щорічному звіті закликала внести Росію до чорного списку країн — «найгірших порушників» релігійної свободи у світі. До цього списку увійшли, зокрема, Іран, Пакистан, Північна Корея, Китай, Таджикистан і Туркменістан.
Дмитро Бодю, пастор євангельської церкви «Слово життя» в Мелітополі (Запорізька область):
«Коли в нашому місті почалася війна, ми відкрили двері нашої церкви для людей, які рятувалися від обстрілів: вони могли отримати їжу, зігрітися, отримати медичну та практичну допомогу. Церква служила притулком для мешканців нашого міста до 19 березня, коли мене заарештували. Російські солдати прийшли до мене додому о 6:30 ранку, схопили і потягли до в'язниці. Мене наполегливо допитували кожен день. Я не міг навіть уявити, скільки часу мені доведеться провести у в'язниці і що зі мною буде далі, оскільки мені погрожували смертю.Через вісім днів російські військові звільнили мене, оскільки багато людей молилися за мене, і моя ситуація набула міжнародного розголосу.»
Тебе повинні поховати живцем
Формально російське законодавство визнає християнство, іслам, іудаїзм і буддизм чотирма «традиційними» релігіями країни, невід'ємною частиною її історичної спадщини. На практиці російський режим бореться з тими релігійними меншинами, які він вважає небажаними в той чи інший момент часу, використовуючи закон про протидію екстремізму. На його підставі у 2017 р. Верховний суд заборонив діяльність Свідків Єгови в Росії.
Тим часом, саме Україну російська пропаганда зображує як країну релігійної нетерпимості та переслідувань
«Спираючись на свій 20-річний дипломатичний досвід, я повинен визнати, що Україна виділяється як маяк релігійної свободи серед колишніх радянських республік, перевершуючи в цьому відношенні Росію», — пише Нокс Темз, колишній спеціальний посланець у справах релігійних меншин Державного департаменту США, в статті про російські релігійні злочини в Україні.
Валентин Синій, ректор Таврійського християнського інституту (Херсонська область):
«Вони (росіяни — ред.) називали віруючих євангельських християн фашистами, бандитами і американськими шпигунами. (...) Один російський офіцер сказав співробітнику нашого інституту: «Таких євангелістів, як ви, треба повністю знищити, тому що ви сектанти і американські шпигуни. Але просто розстріляти вас буде занадто легко. Вас треба закопати живцем».
«Тришаровий» план дестабілізації країни включає в себе перевагу на полі бою, дезінформаційну кампанію в Україні та ізоляцію на міжнародній арені. Про це Вадим Скібіцький, заступник начальника Головного управління розвідки Міноборони України, заявив в інтерв'ю The Economist. Sestry наводять ключові його тези.
План дестабілізації
Головний фактор плану дестабілізації, за словами Скібіцького, — військовий. Пройдуть тижні, доки американська допомога дійде до лінії фронту. Навряд чи вона зможе зрівнятися з російськими запасами снарядів або забезпечити ефективний захист від низькотехнологічних, руйнівних керованих авіабомб.
Другий фактор — це російська дезінформаційна кампанія в Україні. Вона спрямована на підрив української мобілізації та політичної легітимності Зеленського. Його президентський термін умовно закінчується 20 травня. Попри те, що Конституція дозволяє його продовження на невизначений термін у воєнний час, опоненти глави держави вже наголошують на вразливості президента.
Третій фактор — невпинна кампанія Росії з міжнародної ізоляції України: «Вони будуть розхитувати ситуацію у будь-який спосіб».
Наступ на Харківщину та Сумщину
Росія готується до наступу в районі Харківської та Сумської областей на північному сході. За словами Скібіцького, Росія розпочне наступ наприкінці травня або на початку червня. Російське угруповання «Північ», розташоване на кордоні з Харківщиною, налічує 35 тисяч, але його, за словами представника ГУР, збільшать до 50 000-70 000 військовослужбовців. Також РФ формує дивізію резервів у центральній Росії, яку вони можуть додати до основних сил.
Цього недостатньо для операції з захоплення великого міста:
— Швидка операція, щоб увійти і вийти, — можливо. Але операція з захоплення Харкова чи навіть Сум — це зовсім іншого порядку. Росіяни це знають. І ми це знаємо.
Перемога України і переговори з РФ
Україна не має можливості виграти війну проти Росії лише на полі бою, заявив Скібіцький. Якщо б і вдалось відкинути російські сили до кордонів 1991 року, це не припинило б війну. Її можуть закінчити лише перемовини, які можуть розпочатися не раніше, ніж у другій половині 2025 року. Російські військові виробничі потужності розширилися, але досягнуть плато на початку 2026 року через нестачу матеріалів та інженерів.
Обидві сторони можуть врешті-решт зіткнутися з нестачею зброї
Захоплення Балтики
7 днів вистачить Росії, аби захопити країни Балтії. Тим часом час реакції НАТО, стверджує Скібіцький, — десять днів. Якщо сусіди України не знайдуть шляхів подальшого збільшення оборонного виробництва, щоб допомогти Україні, вони опиняться під прицілом Росії. Представник ГУР применшує значення статті 5 Хартії колективної оборони НАТО і навіть присутності військ НАТО в країнах, що межують з Україною, як такі, що можуть виявитися малозначущими на практиці.
Мобілізація в Україні
Складний процес мобілізації населення ускладнюється політичною боротьбою і нерішучістю в Києві. Призов на військову службу значною мірою зупинився взимку після звільнення президентом керівників обласних ТЦК. З грудня ситуація дещо покращилася, але не вирішилась. Є побоювання, що наступна хвиля мобілізованих новобранців призведе до появи невмотивованих солдатів з низьким моральним духом.
В останні місяці основними темами дезінформації, поширюваної в Польщі, були парламентські вибори, післявиборчі переговори та вибори до Європейського парламенту. За даними Єврокомісії, ще до парламентських виборів більша частина поляків були переконані, що під час виборчого процесу можливе іноземне втручання і що інформаційна війна неминуча. Одним із популярних дезінформаційних наративів був про те, що ЄС доклав руку до польських виборів і посіяв побоювання, що новий польський уряд перейме практику «тоталітарних держав».
Звіт дослідницької агенції ЄС European Digital Media Observatory (CEDMO) показує, що і поляки, і словаки не мають достатнього соціального імунітету до дезінформації.
Особливо у передвиборчий період це робить їх легкою мішенню для різноманітних іноземних пропагандистських операцій, дезінформаційних кампаній, поширення фейкових новин та підриву довіри до демократичних процесів
Як зазначила віцепрезидентка Єврокомісії Вера Йоурова, активізація російських дезінформаційних кампаній особливо помітна напередодні майбутніх європейських виборів, які відбудуться в ЄС 6-9 червня:
— Росія має спеціальну стратегію для кожної країни-члена. Вона інвестує особливо в ті країни, де знає, що зможе легко впливати на велику аудиторію.
Йоурова наголосила, що особливо небезпечними є так звані діпфейки, тобто контент, наприклад, аудіо- чи відеозаписи, які глибоко маніпульовані штучним інтелектом. Наприклад, напередодні торішніх парламентських виборів у Словаччині соціальною мережею поширився голосовий запис, в якому головний кандидат від опозиції Міхал Сімечка нібито переконував журналістку, що він не хвилюється за результат виборів, оскільки його партія купила голоси виборців. Відео було створено повністю за допомогою штучного інтелекту.
«Ми знаємо, що діпфейки використовувалися на всіх останніх виборах у країнах ЄС», — зазначила Йоурова
У Польщі найпопулярніші дезінформаційні повідомлення стосуються того, як різні політичні групи будуть маніпулювати виборами до Європарламенту. За даними Єврокомісії ефективність таких меседжів, відображається у зниженні підтримки поляками Європейського Союзу, зростанні скептицизму щодо планів і політики ЄС, наприклад, щодо Зеленого курсу, імпорту товарів з України, цін на енергоносії або потенційних реформ договорів ЄС.
Поляків лякають тим, що ЄС заборонить опалення газом і вугіллям і що Польща буде втягнута у війну Росії з Україною. Ще одним поширеним наративом є те, що ЄС хоче стати «тоталітарною наддержавою» і що політики ЄС навмисно поширюють неправдиву інформацію про те, що сільське господарство сприяє глобальному потеплінню.
За даними ЄК, з січня по квітень цього року в польському публічному просторі найчастіше поширювалася така брехня:
Зелений курс заборонить вирощування овочів;
ЄС заборонить туалетний папір (така інформація поширювалася, зокрема, у Facebook та TikTok), а Директива про будівлі призведе до експропріації орендодавців;
Європейськими виборами будуть маніпулювати, якщо не Росія, то Німеччина.
Як і в інших країнах-членах ЄС, у Польщі також поширюється дезінформація про міграцію, особливо про те, що нові закони про міграцію та притулок змусять Польщу приймати мігрантів з Німеччини
З іншого боку, коли йдеться про фейкові новини щодо зміни клімату, поляків лякають зростанням цін на енергоносії, особливо з огляду на той факт, що польська економіка все ще значною мірою залежить від вугілля.
Згідно з доповідною запискою ЄК, за останні місяці Facebook та Instagram видалили понад 650 тисяч фейкових оголошень, Youtube видалив понад 2 тисячі відео, і лише Facebook переглянув або перевірив на достовірність понад 6,6 мільйона одиниць контенту, а Tiktok видалив понад 7 мільйонів фейкових акаунтів.
Понеділкова відставка Шойгу з посади міністра оборони Росії і заміна його на економіста і першого прем'єр-міністра (з 2020 року) Андрія Бєлоусова розкриває нинішнє ставлення Путіна до війни з Україною. Це пов'язано з тим, що російський диктатор хоче виграти війну за допомогою виснажливої стратегії і тривалої гонки озброєнь, робить висновок Єва Хартог на Politico.eu, посилаючись на думку експертів.
Марафон на знищення
На підтвердження цієї тези колумністка наводить, зокрема, думку Олександри Прокопієнко, колишньої радниці російського центрального банку: «Пріоритетом Путіна є війна; війну на виснаження виграє економіка».
Костянтин Сонін, професор Чиказького університету, в свою чергу зазначає: «Путін думає, що може виграти війну, скоригувавши деякі дрібниці, такі як озброєння, економіка, дисципліна і, можливо, ще одна мобілізаційна кампанія».
Єва Хартог пише, що причин для відставки Шойгу (він очолив Раду національної безпеки Росії, замінивши Миколу Патрушева, який був звільнений в той же час) було кілька. По-перше, фіаско бліцкригу 2022 року. Другою причиною став минулорічний заколот Євгена Пригожина, через який керівник групи Вагнера не лише висміяв Шойгу як командувача армією, а й голосно заявив про корупцію міністра та його відповідальність за безгосподарність у війську. Звинувачення в корупції, крім того, схоже, були підтверджені арештом минулого місяця за хабарництво Тимура Іванова, заступника Шойгу, також відомого як його «гаманець».
Вірна людина, яка розуміється на даних
Вирішальними для долі міністра оборони, однак, стали погляди Бєлоусова.
По-перше, політичні: як і Путін, Бєлоусов вважає, що Росія оточена ворогами і що анексія Криму в 2014 році була правильною
При цьому він безжально відданий Путіну і беззаперечно виконує те, що йому наказує бос.
Друге і більш важливе: його погляди на економіку, які збігаються з новою ідеєю Путіна про ведення війни, є важливими. Адже Бєлоусов був прихильником державного контролю в економіці ще з 1990-х років. Хоча Бєлоусов є прихильником кейнсіанської школи макроекономіки, він компетентний у своїй галузі і «розуміє дані». Принаймні так вважає Костянтин Сонін.
Для країни, яка має намір все більше переводити свою економіку на військові рейки, збільшуючи виробництво танків і ракет за рахунок холодильників і пральних машин, такий підхід до економіки має вирішальне значення.
Лідер один
Водночас Путін не має наміру ставити Бєлоусова на чолі війни. Він відповідає за неї сам, і йому більш-менш успішно допомагає генерал Валерій Герасимов (доля якого на посаді начальника Генштабу також невизначена). Війна ведеться Путіним, і єдина робота Бєлоусова — стежити за тим, щоб економічна машина держави адекватно її живила. Сьогодні Росія витрачає на своє вторгнення 6,7% ВВП. Бєлоусов, швидше за все, забезпечить постійне зростання цієї цифри, що, як очікується, призведе до більшого виробництва військової техніки, ніж на Заході та в Україні. Решту розставить час. Путін «готується до ще багатьох років війни», пише з Києва аналітик з питань безпеки Джиммі Раштон у X.
Чи точні розрахунки кремлівського диктатора? Чи допоможе йому виграти війну економіст, здатний вичавити з економіки все, що можна, для війни?
Ілюзорні розрахунки
У цьому сумнівається не лише Костянтин Сонін, а й Олег Іцхокі, професор економіки Каліфорнійського університету. На його думку, набагато більший вплив на долю війни, ніж економічна акробатика Бєлоусова чи командування тією чи іншою особою російською армією, матиме ціна нафти на світових біржах, адже від неї залежить російський бюджет. А ще є військова допомога Заходу Україні.
Запросити Україну до НАТО та розглянути конкретні умови членства нашої країни в Альянсі рекомендує Міжнародна робоча група з питань безпеки та євроатлантичної інтеграції України.
Звіт робочої групи з аргументами зачитали в межах дискусійної панелі «Безпека та євроатлантична інтеграція України» під час Копенгагенського саміту за демократію керівник Офісу Президента України Андрій Єрмак та колишній генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен.
Насамперед у документі йдеться про те, що на саміті НАТО, який відбудеться в липні у Вашингтоні, Альянс має надати Україні запрошення розпочати переговори про вступ та запросити Раду Україна — НАТО визначити конкретні умови членства, повідомляє пресслужба ОПУ.
«Надійна перспектива членства в НАТО є способом переконати Росію, що вона не виграє від ведення війни. Запрошення України зараз розпочати переговори про вступ — це спосіб дати чіткий сигнал Росії про необхідність припинити війну та дати Україні шанс на справедливий мир», — наголошується у звіті.
Міжнародна група Єрмака-Расмуссена пропонує встановити чіткі часові межі вступу України до Північноатлантичного альянсу — не пізніше липня 2028 року за виконання конкретних умов.
Також запропоновано інтенсифікувати зусилля України та її союзників, спрямовані на перешкоджання оперативному успіхові Росії в повітрі, на морі та на землі, зняти всі застереження щодо типів звичайних озброєнь, які постачаються в Україну, і, що важливо, щодо способів їхнього використання проти військових цілей у РФ.
Міжнародна робоча група наголошує на необхідності об’єднання мережі двосторонніх угод із безпеки між Україною та її партнерами в межах міжнародного договору (компакту). Зокрема, його мета – розбудова Збройних Сил України, щоб вони могли до кінця десятиліття досягти розміру та структури, достатньо міцної для захисту від можливого нападу Росії в майбутньому та посилення колективної оборони НАТО.
Запропоновано, щоб члени Альянсу зобов’язалися витрачати 0,25% свого ВВП на військову допомогу Україні, а також розблокування заморожених російських активів на 300 мільярдів доларів і використання їх для підтримки України.
До складу Міжнародної робочої групи з питань безпеки та євроатлантичної інтеграції України входять: колишні президенти Литви Даля Грибаускайте і Польщі Александр Квасневський, екс-держсекретарка США Гілларі Клінтон, колишні прем’єр-міністри Британії Борис Джонсон, Польщі Марек Белька, Фінляндії Санна Марін, Словаччини Мікулаш Дзурінда, Швеції Карл Більдт тощо. А також колишні міністри закордонних справ Канади, Франції, екс-помічники генсека НАТО Хайнер Браусс і Гідрімас Єглінскас та інші колишні високопосадовці.
Після бійки у парламенті Грузії депутати ухвалили скандальний законопроєкт про «іноземних агентів» у третьому і фінальному читанні. Ініціативу, яка зобов'язує організації з-понад 20% фінансування з-за кордону реєструватися як агенти іноземного впливу, підтримали 84 депутати. Проти скандального документу проголосували 30.
У владній проросійській партії «Грузинська мрія» стверджують, що мета закону — забезпечити максимальну прозорість. В опозиції ж вважають, що насправді влада використає його для придушення критики з боку медіа та неурядових організацій — піде за сценарієм, який реалізувала російська влада за допомогою аналогічного закону. Чи поставить ухвала проєкту під загрозу євроінтеграцію Грузії? На ці та інші питання відповів в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry незалежний журналіст Темур Кігурадзе.
Марина Степаненко: На тлі ухвали законопроєкту про «іноземних агентів» до Грузії прибувають західні політики, зокрема помічник держсекретаря США у справах Європи та Євразії Джеймс О'Браєн. Про що це свідчить?
Темур Кігурадзе: Весь західний світ із напруженням стежить за тими процесами, які зараз відбуваються в Грузії. Усі наші союзники чудово розуміють, куди котиться наша країна — вона безпосередньо скочується до диктатури російського типу. І це, звичайно ж, змушує нервувати наших союзників.
Пан О'Браєн зустрівся з представниками уряду. Дуже довго тривала ця бесіда, понад дві години. Він зустрівся і з опозицією, але нічого з цього не вийшло. Закон ухвалили в третьому читанні і, звісно ж, будуть дуже серйозні наслідки як для уряду Грузії, так і для всієї країни.
Захід погрожує грузинській владі відмовою від євроінтеграції у разі ухвали закону. Які подальші кроки партнерів прогнозуєте?
Відмова від євроінтеграції є палицею з двома кінцями. З одного боку ти, звісно ж, начебто і караєш «Грузинську мрію», нашу владну партію, але водночас ти караєш і всю країну. Якщо подивитися на те, що зараз відбувається в Грузії, коли сотні тисяч людей, молодь і люди різних вікових груп і професій виходять на акції, вони своєю громадянською позицією показують, що Грузія хоче і заслуговує бути частиною Європи.
Тому відмовляти країні в членстві, у просуванні в євроатлантичні структури означає карати і її населення
Те, що експерти зараз чекають насамперед від Сполучених Штатів, Євросоюзу і Великої Британії — це персональні санкції, спрямовані насамперед на олігарха Бідзіна Іванішвілі. У нього смішний титул почесного голови партії «Грузинська мрія», а втім, абсолютно всім зрозуміло, що саме пан Іванішвілі керує всіма процесами, які відбуваються в Грузії з кінця 2012 року.
Персональні санкції можуть запровадити також проти членів уряду, які проштовхували цей закон, і проти депутатів, які за нього проголосували, не рахуючись ані з репутаційними втратами, ані з потенційною втратою Грузії кандидатства до Євросоюзу, і всього того, що сама ця провладна партія намагалася робити, принаймні робила вигляд, що намагається робити впродовж понад 10 років. Тому персональні санкції зараз, найімовірніше, будуть тим кроком, на який підуть західні союзники Грузії.
Були заяви й про те, що європейські політики можуть обговорювати скасування візової лібералізації для Грузії — скасування безвізового в'їзду до Шенгенської зони. Але, знову ж таки, це теж палиця з двома кінцями. Грузія має величезну кількість іммігрантів, які живуть у країнах Євросоюзу, — це Іспанія, Німеччина, Італія та багато інших європейських держав. Це порушить родинні зв'язки, певні економічні зв'язки, тому що наші мігранти переказують звідти гроші на батьківщину.
Тому наші союзники перебувають у дуже непростому становищі, коли їм потрібно якось вплинути на «Грузинську мрію» та водночас не нашкодити, власне, грузинському населенню
Тому, я думаю, почнуть із персональних санкцій. Але наскільки вони ефективні я не знаю, чесно скажу. Я думаю, що пан Іванішвілі прорахував, що такі санкції запровадять. Не випадково разом із російським законом про «іноагентів» просувається і так званий закон про офшори, який дасть змогу перекачувати мільярдні капітали з офшорних зон на грузинські рахунки без перевірки легітимності цих коштів і без сплати податків в грузинську скарбницю. Незалежні експерти-економісти наголошують, що найімовірніше цей закон ухвалять персонально для пана Іванішвілі, щоб він зміг убезпечити свої кошти, свої мільярди. Тож він готується до цих санкцій. Це видно.
Чи існують прецеденти або приклади інших країн-кандидатів на вступ до ЄС, які дають уявлення про те, як подібне законодавство вплинуло на їхні процеси вступу?
Я не знаю про кандидатів, але знаю про приклад Угорщини — це головний і, напевно, єдиний союзник Росії в Євросоюзі. Словаччина, начебто, теж намагається щось робити, але це не так ефективно.
Будапешт ухвалив такий закон, і його скасував Європейський суд. Тож такі намагання в Євросоюзі нікому не потрібні. Крім цього, є приклад Туреччини, яку противники вступу Грузії до Євросоюзу дуже часто ставлять у приклад. Вони кажуть: «подивіться на Туреччину, вона вже 30 років намагається стати членом Євросоюзу, але в них нічого не виходить — європейці не хочуть цього».
Це не зовсім так, точніше, це зовсім не так. Туреччина сама саботувала власний вступ до Євросоюзу якраз ухвалою таких законів, які суперечать європейським нормам поведінки.
Само собою зрозуміло, що в Євросоюзі ніхто не хоче бачити якогось нового члена, який буде потурати побажанням країни-агресорки Росії або буде величезною фінансовою діркою, від якої будуть йти і економічні, і геополітичні загрози
Враховуючи нові закони, які проштовхує «Грузинська мрія», Грузія цілком може стати саме такою країною. Це, звичайно, буде жахливо і для нашої європейської перспективи, і для Євросоюзу, якщо дивитися на нас як на кандидата.
«Наш шлях лежить тільки в Європейський союз і наш головний зовнішньополітичний пріоритет — це членство в Європейському союзі», — заявив прем'єр-міністр Грузії Іраклій Кобахідзе 9 травня, у День Європи. Як такі заяви корелюються з ухвалою законопроєкту, який націлений на придушення критики провладних сил?
Мені навіть сміх стримати важко, коли я чую такі цитати. Можливо, пан Кобахідзе трошки помилився і замість Євросоюзу він мав на увазі Євразійський Союз (Євразійський економічний союз (ЄАЕС), до якого входять Росія, Білорусь, Вірменія, Казахстан та Киргизстан. — Авт.)? Якщо говорити серйозно, то, звісно ж, на папері і владна партія, і афілійовані з нею люди продовжують заявляти, що Грузія перебуває на шляху до Європи. На шляху до Європи в їхньому розумінні — у розумінні «Грузинської мрії», у розумінні Орбана, у розумінні, яке дуже сильно відрізняється від реального. Чому це відбувається, теж доволі очевидно.
За всіма соціологічними опитуваннями, які відбуваються щороку, переважна частина населення Грузії підтримує вступ до Євросоюзу і Північноатлантичного альянсу. «За» стабільно понад 70%, а то й понад 80% громадян.
Крім цього, у Грузії є Конституція. Там є 78-та стаття, в якій прописано, що Грузія прагне стати членом Євросоюзу і Північноатлантичного альянсу. Кожен грузинський високопосадовець, кожен грузинський політик зобов'язаний робити все від нього або від неї залежне для вступу, для руху в ці об'єднання.
Якби провладні політики казали, що ми не хочемо в Євросоюз, вони порушили б і Конституцію, і пішли б проти волі населення. Тому вони обирають такий абсолютно безглуздий пропагандистський штамп, що ми вступимо до Євросоюзу, але нібито з нашим розумінням вступу.
Грузинський законопроєкт про «іноземних агентів» часто порівнюють з аналогічним у Росії. Які головні схожості та відмінності мають ці дві законодавчі ініціативи?
Схожостей там величезна кількість. Дуже цікаво, як проштовхується цей закон про «іноземних агентів». Він виправдовується тими самими штампами, які використовувала російська пропаганда, коли в РФ його тільки ухвалювали.
Тоді вони говорили, що в інших країнах, зокрема, у Сполучених Штатах, є закон FARA (Закон про реєстрацію іноземних агентів, ухвалений в 1938 році, який контролює політичну діяльність іноземців у Сполучених Штатах, — Авт.). Власне, у прямому сенсі закон про іноземних агентів. І що в інших європейських країнах є такі закони, при цьому не вдаючись у подробиці, що ці документи докорінно відрізняються від російського закону в Росії і від російського закону в Грузії.
У США потрібно доводити, що організація справді втілює інтереси іноземної держави. Водночас під цей закон, наприклад, не потрапляють союзницькі держави, маю на увазі країни ЄС, Канаду, членів НАТО. У нашому законі, як і в російському, цього немає. Будь-яка організація, яка отримує понад 20% фінансування з іноземних джерел, автоматично стає «іноагентом».
Але це ж не найгірше. Справа не тільки в тому, що навішуються ярлики агентів і шпигунів на організації.
Річ у тім, що і за російським законом, і за нашим законом організація може потрапити під підозру не тільки завдяки якимось розслідуванням або виявленню певних документів, а анонімним повідомленням, що хтось підозрює цю організацію в тому, що це іноземний агент
Це дає правоохоронцям, силовим структурам Грузії право стежити за такими організаціями, щоб зрозуміти, чи є вони іноземними агентами, чи ні. Це створює величезну кількість проблем, наприклад, тим організаціям, які підтримують журналістські розслідування. Як ти можеш писати про корупцію у владі, як ти можеш писати про зловживання, якщо тебе прослуховують тепер уже легально?
Ми і так розуміємо, що журналістів регулярно прослуховують, але тепер це можна робити без дозволу суду й прокуратури. У цьому наші з Росією закони, на жаль, схожі. При цьому, знову ж таки, не має значення, який закон ухвалено, головне, як цей закон застосовуватимуть.
Наша влада заявляє, що закон ухвалюють для якоїсь міфічної прозорості, хоча всі неурядові організації обов'язково подають декларацію і оприлюднюють інформацію про те, як витрачають кошти. Цей закон ще до офіційної ухвали застосовували для пропаганди, коли будь-яку організацію, будь-яке об'єднання, що критикує вчинки влади, у прямому сенсі оголошували іноземними агентами, шпигунами. Це робиться з метою пропаганди.
Чому це важливо зараз? Тому що в жовтні в Грузії відбудуться парламентські вибори. Це найважливіші вибори у країні. У нас парламентська республіка, тому ці вибори вирішуватимуть усе. «Грузинська мрія» на тлі ухвалення цього закону та через низку інших причин стрімко втрачає свій рейтинг. Єдиним способом взяти більшість у новому парламенті будуть нечесні вибори.
Це означає, що потрібно прибрати ті організації, які спостерігатимуть за виборами, оголосивши їх або «іноагентами», або просто-напросто заблокувавши їм рахунки і роботу в Грузії.
Отже, «Грузинська мрія» зможе втриматися при владі ще 4 роки і ухвалити інші законів, які ще більше ускладнять нам життя. І я хочу обов'язково зазначити, що закон про «іноагентів» — це лише початок
Це тільки початок, тому що за ним буде купа інших законів, які слово в слово повторюватимуть російські. Уже зареєстрований і буде розглядатися так званий закон про ЛГБТ-пропаганду. Обговорюється закон про образу почуттів вірян. Поки ще немає достовірних даних, але, я не сумніваюся, що посилять закон про проведення масових заходів.
Це все російський сценарій, все це проходили росіяни рік за роком, коли Путін закручував гайки доти, доки не перетворив своє населення на абсолютно інертну, інфантильну масу, яка боїться говорити, яка боїться робити щось проти. І з цією масою можна робити все, що хочеш
І Путін вибрав повномасштабне вторгнення в Україну і бійню. Що виберуть грузини, я не знаю. Мені навіть страшно подумати, на що це все може перетворитися.
<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66436db85c9f9878d5051675_GNivi5DWwAA6KvT.jpeg">У Грузії схвалили закон про «іноагентів»</span>
Які потенційні ризики, крім затримки з євроінтеграцією, може становити ухвалення закону про іноагентів, враховуючи акцент ЄС на демократичних цінностях і правах людини?
Потенційні ризики просто величезні. Простим грузинам, які перебувають за кордоном, буде складніше спілкуватися з грузинами, які перебувають на батьківщині. Стане складніше їздити в Європу, здобувати освіту та працювати в Європі, пересилати звідти гроші.
Це обов'язково спричинить новий потік еміграції. У Грузії зараз уже рекордна еміграція. Торік з країни виїхали, за офіційними даними Грузинського бюро статистики, майже 165 тисяч людей. Це в основному працездатні чоловіки і жінки. Це ті люди, які необхідні нашій економіці. У нашій країні живе всього 3,5 мільйона людей. Такі цифри для Грузії не є підйомними. Нагадаю, у 2022 році поїхали понад 120 тисяч.
Разом з усім буде погіршуватися економіка, тому що санкції — і персональні, і ні, і спроби Іванішвілі відмивати якісь брудні свої чи чужі гроші — це обов'язково спричинить порушення фінансової системи.
Це означає, що з нами перестануть торгувати наші партнери. Зараз у Грузії є угода про торгівлю з Євросоюзом, яка полегшує продаж наших товарів на Захід. І вона може бути переглянута, і наші товари буде складніше експортувати. А це все залишає нам тільки один шлях, куди продавати.
Існує лише один ринок, куди нам буде зручно все доставляти і який все це купить, тому що вони самі під санкціями. Це російський ринок. Ми прив'яжемо нашу країну ще більше до російської економіки
Вона і так сильно прив'язана. Але це буде просто єдиний вихід. Отже, це (ухвалення законопроєкту про іноагентів. — Авт.) позначитися і на економіці, і на населенні, і на демографії, якщо не говорити про демократію і про демократичні процеси — вони всі просто зупиняться.
Як ухвалення законопроєкту про «іноземних агентів» може вплинути на відносини Грузії зі США?
Усе те саме саме. Європа просто ближча, ми з нею посилено інтегруємося. Але Сполучені Штати фінансують тут величезну кількість проєктів.
Це не обов'язково проєкти з посилення громадянського суспільства чи щось на кшталт того. Ні, це проєкти і з розвитку сільського господарства, освітні, з обміну студентів, це пряма допомога, вкладена в якісь інфраструктурні проєкти. Найімовірніше, цього не буде.
Якщо ми говоримо про інтеграцію в НАТО, що прописано в нашій Конституції, то ця інтеграція теж загальмується. А це вже вплине на нашу безпеку, тому що нашу армію озброює, зокрема, і США. Це позначиться на нашій обороноздатності. Не кажучи вже про те, що ми просто будемо виглядати такими собі дурниками перед нормальними західними політиками.
Тут є, щоправда, один нюанс, на що, як багато наших політологів і спостерігачів кажуть, «Грузинська мрія» може зробити ставку. Це перемога Трампа на виборах президента у Сполучених Штатах.
У нашої владної партії, начебто, є надія, що якщо Трамп переможе, то вони зможуть знайти з ним спільну мову, як на це сподівається, наприклад, Орбан в Угорщині
Все, що буде далі — доволі складно прогнозувати. Я лише сподіваюся, що до цього не дійде. Я сподіваюся, що в жовтні цього року грузини все-таки оберуть собі інший уряд. І на цьому етапі вже, напевно, не важливо, який саме. Головне, щоб не цей.
Even though the Parliament's Russian Dream party adopted Russian law in the third hearing, there is a veto ahead - and this image of people pushing police back is truly a masterpiece: light vs dark, democracy vs autocracy, the FREE people of Georgia against Russian law. pic.twitter.com/Vdl1LcyCyV
— George Melashvili 🇺🇦🇬🇪 (@geomel_ge) May 14, 2024
Законопроєкт ухвалено, але не підписано. Президентка Грузії Саломе Зурабішвілі обіцяла накласти вето на цю законодавчу ініціативу, а втім, голосів у владної більшості достатньо, щоб обійти рішення глави держави. Чи є ще якісь механізми, які можливо застосувати у цьому випадку?
Крім цього, закон пересилається до Венеційської комісії (консультативний орган із конституційного права, створений при Раді Європи. — Авт.). Коли Грузія почала активно інтегруватися в європейські структури, ми добровільно зголосилися надсилати наші закони до Венеційської комісії, яка б оцінювала відповідність цих законів до європейських норм. На жаль, ця комісія не має права на якісь санкції.
Вони можуть просто дати рекомендацію, чи відповідає цей закон європейським нормам, чи ні. Найімовірніше, Венеційська комісія скаже, що він не відповідає, але це не зобов'язує Грузію не ухвалювати цей закон
У президентки є 2 тижні на те, щоб підписати цей закон. Цікаво, що зараз прем'єр країни Кобахідзе і деякі інші політики почали вкидати інформацію, що протягом цього періоду до законопроєкту можуть внести зміни, ініційовані главою держави. Отже, чинна влада хоче трошки пом'якшити цей закон, найімовірніше, щоб пом'якшити, скасувати, або взагалі уникнути санкцій щодо пана Іванішвілі. Ще один варіант — вони просто намагаються зберегти цивілізоване обличчя перед Заходом.
Влада вже занадто далеко зайшла. На жаль, я не думаю, що в цей законопроєкт внесуть якісь суттєві правки. А втім, у президентки є 2 тижні, вона вже сказала, що накладе вето але парламент його без проблем подолає.
Щодо ситуації на вулицях Тбілісі. Акції непокори тривають. Які панують настрої у зв'язку з ухваленням законопроєкту?
Це наймасштабніші акції за всю історію незалежної Грузії. Така кількість людей ніколи не виходила в Грузії на вулиці ні проти чого. Тому важливо розуміти, які настрої панують зараз. І не тільки в Тбілісі, а й в інших великих містах.
На жаль, одночасно з цим ідуть і репресії. Репресії йдуть проти всіх, починаючи від звичайних студентів, закінчуючи політиками. Влада наймає тітушок, які б'ють критиків законопроєкту і протестувальників біля під'їздів.
Нещодавно побили 73-річного батька однієї відомої громадської активістки, щоб її залякати. Також відомо, що з одного з великих університетів звільнили декана факультету економіки Сосо Берікашвілі, який висловився проти закону про «іноагентів» і критикував пана Іванішвілі. Ректор університету йому безпосередньо сказав, що йому зателефонували зі служби держбезпеки і попросили звільнити.
На професорів, ректорів і деканів тиснуть, щоб вони вплинули на студентів на тлі протестів. Величезна кількість молодих людей перестала ходити на лекції, і багато професорів виходять разом із ними на акції.
Студенти зараз — рушійна сила всіх наших мітингів. Влада цього боїться. Пан Іванішвілі відомий тим, що він дуже не любить масові виступи. Ми очікуємо, що протести триватимуть, і реакція поліції на них жорстка
Грузинів продовжують залякувати за так званим «українським сценарієм», але водночас вони забувають, що «український сценарій» трапився у 2013-2014 роках — через дії уряду Януковича. Він тоді теж вирішив повернути в бік Росії і застосував силу проти демонстрантів. Це призвело до того, що акція на Майдані, яка вже слабшала, перетворилася на багатотисячну, а потім і сотні тисяч вийшли на вулиці і змінили цей уряд.
То чи може наша влада вивчати історичні приклади сусідніх держав? Я думаю, що вони неспроможні засвоювати історичні уроки.
Як залякування, погрози, затримання та фізична розправа впливають на грузинський протестний рух?
Більше людей приходить — так само, як і в інших країнах. Коли ти застосовуєш силу, особливо проти молоді, особливо проти жінок — на акції приходить ще більше людей.
Так, звичайно, хтось боїться, але хтось — ні. При цьому Грузія — маленька країна з населенням 3,5 мільйона. Тбілісі — маленьке місто, де живе півтора мільйона людей. Поліцейські приходять додому, їх знають їхні сусіди, у них є свої діти. І дуже часто буває так, що в одній і тій самій сім'ї дитина ходить на протести, а мама й тато намагаються її не пускати, бо батьки працюють на держслужбі, або в лікарні, або ще де-небудь. Тому це все викликає ще й напруження в грузинських родинах.
Насправді це страшний процес, коли частина населення залякана, а друга частина, молодша, навпаки, мотивована тим, що в країні панує насильство, і вони хочуть зупинити його.
Таке в нас зачароване коло. Але я не бачу поки що, щоб акції слабшали, навпаки, туди приходить більше людей
Але якщо вам хто-небудь із Грузії скаже, що у нас буде через тиждень, знайте, що вам брешуть. Ми не можемо передбачити розвиток цієї ситуації практично ніяк, просто можемо стежити і робити все від нас залежне, щоб домогтися якогось позитивного результату.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Консульські послуги не для всіх: тимчасове рішення для чоловіків 18-60 років
Марія Гурська: Хотілось би почати нашу розмову з дуже важливої теми — припинення надання за кордоном консульських послуг чоловікам від 18 років. Яким буде очікуваний ефект від цього рішення МЗС? І чого чекати після 18 травня — після вступу у дію закону про мобілізацію?
Василь Зварич: Це був вимушений крок — тимчасово призупинити приймання заявок, щоб вони не накопичувались. Нам потрібно трохи часу, щоб технічно підготуватися до того, як 18 травня запрацює закон про мобілізацію, щоб підтягнути всі алгоритми взаємодії міжвідомчих інформаційних систем, бо прийняття і опрацювання заявок відбувається в електронному режимі. Міністерства повинні відпрацювати цей алгоритм — і ми все відновимо дуже швидко. Призупинення надання консульських послуг можна порівняти із дорогою, яку тимчасово закрили на ремонт. Спочатку, так би мовити, вибачте за незручності. А потім, коли її відремонтують, вона буде гладенька, то всім це буде пасувати. Тобто зараз ми готуємось до технічно правильної формули опрацювання таких заявок в майбутньому.
Давайте детальніше про це: хто зараз зможе отримати консульські послуги у консульських установах?
Давайте спочатку розшифруємо, що таке консульські послуги. Бо коли говорять, що тимчасово призупинили всі консульські послуги, то це неправда. Їх дуже багато.
Тимчасово призупинили лише прийняття заявок від чоловіків призовного віку
Але якщо громадянин України потрапляє в якусь халепу і потребує консульської підтримки, то, звісно, таку допомогу ми надаємо, незалежно від того, цей чоловік призовного віку чи ні. Призупинення прийняття заявок — це більше технічний процес, ми повинні були до цього вдатись, щоб не накопичувались заявки.
Тобто після 18 травня видача паспортів буде, але не для всіх категорій громадян?
Усі заявки, які були подані до 23 квітня до наших консульських установ, у тому числі на отримання паспорта, опрацьовуються і паспорти будуть видані. Варто сказати, що видача оформлених паспортів в консульських установах не припинялась. Щоб тут не було спекуляцій навколо цього. По-друге, треба чітко розрізняти консульські установи від філій ДП «Документ», яке підпорядковане безпосередньо Державній міграційній службі України і жодного відношення до консульських установ чи до МЗС не має. Тому, коли показують черги незадоволених громадян, це не біля консульських установ, це у цих філіях ДП «Документ». У нас, на щастя, жодного ажіотажу не було.
Після 18 травня заявки будуть прийматись у всіх категорій чоловіків. Але, очевидно, будуть якісь додаткові вимоги, які заявник, згідно із законом, повинен виконати, щоб отримати відповідну консульську послугу
Тобто заявник має мати одну з необхідних умов для того, щоб легально перебувати за кордоном, а не стати до лав ЗСУ — наприклад, бути багатодітним батьком і так далі за списком.
Закон України єдиний для всіх — і для чоловіків, які проживають в Україні, і для тих громадян України, які проживають за кордоном. Звичайно, в кожному випадку є свої винятки, які чітко передбачені законом. Але передусім тут йдеться про те, щоб кожен громадянин України, чоловік призовного віку, мав можливість верифікувати свої дані в реєстрах військовозобов'язаних. Зараз, власне, створюється такий механізм, щоб кожен громадянин, який проживає за кордоном, мав можливість зробити це онлайн, без необхідності їхати для цього в Україну.
Паралельно із тим, як відбувається дискусія всередині нашої країни, ми бачимо, як реагують на нововведення наші європейські партнери і сусіди, зокрема Польща. Спочатку міністр оборони Косіняк-Камиш говорить про готовність допомогти з поверненням призовників. Потім міністр внутрішніх справ Кервінський заявляє зворотне, наголошуючи, що відсутність чинного паспорта не буде підставою для позбавлення тимчасового захисту. Якою тут є позиція української дипломатії й уряду? Чого ми очікуємо насправді від наших європейських партнерів, зокрема Польщі, у сприянні мобілізації в Україні?
Передусім, це наше внутрішнє питання. Ми поки не ставимо питання очікувань від наших партнерів. Нам потрібно зробити свою внутрішню роботу, створити можливості для наших громадян, щоб вони могли верифікувати й актуалізувати свої дані в реєстрах. А далі вже будемо дивитися, з якою кількістю таких громадян ми маємо справу. Бо, чесно кажучи, станом на сьогодні ми не маємо точної цифри, скільки чоловіків призовного віку перебуває за кордоном. Всі вони є дуже приблизні. Верифікація цих даних дозволить нам зрозуміти, про яку кількість громадян ми говоримо.
Ми офіційно не звертались ані до польської сторони, ані до будь-кого з партнерів, щоб якимось чином нам сприяли, допомагали у питанні повернення наших громадян в Україну. Бо це дійсно дуже особливе питання
Ми повинні сфокусувати всю увагу на тому, щоб ретельно підготуватися до початку імплементації закону про мобілізацію, щоб для кожного громадянина створити можливості для верифікації своїх даних. І вже відштовхуючись від загальної кількості, будемо продумувати наступні кроки. Але я не хотів би, щоб цю всю тему ми звели до питання якогось примусу чи якихось непопулярних дій.
Передусім ми повинні зробити все для того, щоб кожен громадянин усвідомив свою відповідальність перед своєю батьківщиною, незалежно від місця свого проживання
Звісно, ми розуміємо всі нюанси, всі обставини. Але принцип справедливості діє і повинен бути застосований. Ми повинні думати в першу чергу про наших військових, які перебувають в окопах, наражаючи своє життя, захищаючи батьківщину. Ми повинні брати з них приклад і намагатися донести нашим громадянам, що виїхавши за межі України, це не означає, що ти перестав бути українцем чи громадянином України. Ти, звісно, можеш перестати ним бути, якщо це твоє бажання і твоє право. Але якщо ти залишаєшся громадянином України, ти повинен розуміти, що, окрім прав, у тебе є певні обов'язки.
Європейське бачення щодо сприяння мобілізації в Україні є насправді неоднозначним. Ми бачимо суттєву різницю у підході з боку країн Західної і Східної Європи. Спочатку у Польщі та Литви ми чули про можливі інструменти сприяння. Аж тут лунає заява Німеччини, що вона прийматиме навіть прострочені українські паспорти. І поляки, і литовці були змушені продублювати цей підхід, аби українці, які шукають прихистку в цих країнах, не виїхали до лояльнішої Німеччини на роботу. Але ж справа не в робочій силі, а в тому, що ми стоїмо перед загрозою великої війни в Європі і розуміємо, що після Другої світової війни не було ще такого конфлікту, як зараз. Реагувати треба зараз, часи змінюються, Європейський Союз мусить виробити якийсь єдиний підхід для того, щоб не Німеччина або країни Західної Європи диктували іншим певні рішення, але й країни Східної Європи, які більше відчувають російську загрозу, також були почуті. Як, на вашу думку, тут потрібно діяти?
Потрібно діяти розумно. Країни Європейського Союзу розуміють, що насамперед має бути відповідний запит з боку української влади. Всі зараз очікують на формування позиції з боку української держави і вже після цього будуть реагувати певним чином в рамках свого законодавства і законодавства Європейського Союзу. Ми всі живемо в умовах війни, розуміємо, наскільки Україні зараз складно. І те, що ми зараз спостерігаємо і бачимо, це відкритість наших закордонних партнерів, які готові нас слухати, готові нас почути і готові реагувати відповідно до наших потреб.
Тому ми будемо далі дуже чітко артикулювати ці свої потреби — і наші партнери відповідним чином будуть на це реагувати
Давайте не будемо драматизувати. Давайте краще фокусуватися на тому, як підтримати наших військових на фронті і як зробити все для того, щоб зберегти українську державу. Якщо не буде української держави, то громадянами якої країни будуть всі ті, хто виїхав за межі країни? Ми повинні так ставити перед собою це питання, а не шукати якісь можливості для того, щоб ухилитися від своїх обов’язків.
Вертаючись до призупинення консульських послуг для чоловіків 18+, у цій категорії, зокрема, студенти, які не мають зараз підлягати мобілізації — 18-25 років. За словами міністра освіти Польщі Вєчорека, таких 50 тисяч. Коли вони приїхали до Польщі, всі мали паспорти, студентські візи, посвідки на проживання в Польщі тощо. Як бути з українськими студентами в Польщі? Яка позиція української влади відносно них?
Ви виокремлюєте із загального контексту певні категорії громадян. Ми говоримо про всіх громадян і про те, щоб створити їм ще більше можливостей, як не порушувати закон про мобілізацію. Ніхто ж не зобов'язує зараз студентів все кидати і їхати, наприклад, в Україну, щоб отримати послуги, надання яких в консульських установах наразі призупинено. Йдеться про те, щоб той же ж студент отримав можливість верифікувати свої дані у реєстрах військовозобов'язаних.
У нас студенти не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, ніхто їх не змусить припинити навчання за кордоном тільки тому, що вступив у дію закон про мобілізацію
Це трішки такі наративи, які може використати для себе російська пропаганда, але які не будуть на руку тим же студентам. Навіщо створювати серед них паніку? Ніхто не хоче зробити українським студентам гірше. Закон сформований таким чином, що нам потрібно просто зрозуміти і верифікувати дані. Це обов'язок кожного громадянина України. Тут немає ніяких проблем. Ми всі через це пройдемо.
Ми не повинні ділити українське суспільство на тих, хто живе в Україні, і на тих, хто живе за кордоном. Закон один для всіх. Тому кожному громадянину України потрібно шукати можливість, як цей закон виконати
Яка робота ведеться, щоб молоді українські чоловіки хотіли повертатися і ставати до лав оборони української держави?
Це дуже складне питання. Ми спостерігали ще до початку повномасштабної агресії тенденцію, коли невеличкий відсоток громадян, які виїхали, хотіли повертатися в Україну. Зараз в умовах війни ми повинні докласти ще більше зусиль, щоб достукатись до свідомості цих громадян України. Треба не лише здобути перемогу, але й потім відбудовувати цю державу для своїх дітей, онуків.
Ми всі дорослі люди. І якщо в когось свідомість сформована таким чином, що він тікає від української держави, то які б зусилля ви не докладали, ви його назад не повернете. І, можливо, це й добре
Нам потрібно концентрувати свою увагу на тих, хто все ж таки мріють повернутися в Україну, і всіляко заохочувати їх до цього.
Українські діти у польських школах: основні проблеми
Редакція Sestry запустила великий проєкт, присвячений українським дітям у польських школах — тим проблемам, з якими стикаються маленькі українці, шляхам їхнього вирішення. Як консульська служба регулює питання з українськими дітьми в польських школах? Як працює з інформацією про такі явища як булінг, відсутність психологічної підтримки при адаптації? Чи ведеться певна робота за цим напрямком?
Реальною проблемою є відсутність українських дітей у будь-якій системі шкільної освіти. Є приблизно 200 тисяч українських дітей, які навчаються в польських школах. Умовно кажучи, вони охоплені системою освіти. Натомість є значна частина дітей, їхня кількість невідома, яка або навчається онлайн в системі української освіти, або взагалі ніде не навчається. Це питання, з яким ми намагаємося якось впоратись, аби в першу чергу ставити на перше місце інтерес дитини, а з іншого боку, щоб батьки цих дітей відчували, що держава поруч, що їхні діти не втратять зв'язок з українською системою освіти, що вони будуть нормально розвиватися в дитячому соціумі, спілкуючись зі своїми ровесниками. Тож як варіант — віддати свою дитину навчатися до польської школи і в цих польських школах мали б бути створені умови для збереження дітьми своєї української ідентичності.
Міністерства освіти двох країн зараз працюють над тим, щоб у польських шкільних програмах дати можливість українським дітям навчатися української мови, літератури
І це дуже важливо — і для дитини, бо вона не буде ізольована від суспільства, в якому проживає, а також не буде втрачений зв'язок з українськими мовою, традиціями і культурою. Ця дитина, коли повернеться в Україну, буде більш пристосована для навчання в українській системі освіти. Крім того, ми зараз працюємо над тим, щоб розширити трішки і географічну присутність, і компетенції Міжнародної української школи, яка працює на засадах дистанційного навчання. І мені здається, що потенціал цієї школи далеко не вичерпаний.
Чи реально задіяти всі ці програми вже з вересня, коли українські діти, згідно з рішенням польського уряду, мають обов'язково відвідувати польські школи? Яке місце в цій системі займуть українські школи у Польщі, в яких, власне, сьогодні навчається значна кількість українських дітей? Чи вони будуть змушені змінити навчальні заклади?
Основоположний принцип в цьому процесі — щоб кожна дитина мала можливість реалізувати своє право на навчання. І ми дуже вдячні українським школам, створеним у Польщі, бо вони взяли на себе левову частину у вихованні наших дітей. Я впевнений, що цей формат залишиться, тому що ми не можемо погоджуватись на будь-які зміни у цьому контексті, передусім, щоб не травмувати наших дітей. Ми будемо створювати можливість для того, щоб кожна дитина отримала шанс на навчання — або в українських школах, або через Міжнародну українську школу, допомагаючи їй зайти на польський освітній майданчик і реалізовувати право дітей на навчання, або через польську систему освіти, але з урахуванням певного українського компоненту. Звісно, це певний процес. І для того, щоб і польська система освіти змогла адаптуватися до цього, їм потрібні певні ресурси, їм потрібні люди, їм потрібні відповідні критерії, за якими працювати і навчати українських дітей у своїх школах.
Впевнений, що шляхом діалогу між фахівцями, між міністерствами освіти вдасться знайти такий механізм, який би дозволив з користю для кожної дитини реалізовувати право на навчання
Я так розумію, що зараз Міністерство освіти, уряд України працює над тим, щоб з вересня в тих польських школах, куди підуть українські діти, вони мали можливість вивчення української мови та літератури?
Хоча б частково. З польської сторони ми чуємо, що є певні технічні та законодавчі труднощі, але якщо буде політична воля з обох сторін, можемо вийти на якийсь результат вже з вересня.
Яка доля українських переселенців у Польщі?
Польща є однією з країн, яка тривалий час не дає однозначної відповіді щодо майбутнього українських переселенців. Чого очікувати українцям з тимчасовим захистом після червня, коли добігає термін чергового перегляду статусу біженців у Польщі?
Частково на це вплинула зміна влади в Польщі. Попри це, ніхто з польського боку не залишить поза своєю опікою українських громадян. Ми знаємо, що термін захисту продовжили до 30 червня цього року, але вже є зміни до відповідного закону Республіки Польща, згідно з якими термін буде продовжено до 30 вересня 2025 року. Зараз цей закон уже на завершальній стадії опрацювання.
Я думаю, що найближчими днями його буде ухвалено — і буде ясність щонайменше до 30 вересня 2025 року. І це досить таки серйозний термін, як на мене
Блокада: хто виграв?
Блокада на польсько українському кордоні боляче вдарила по наших країнах і завдала значних збитків. Хто в цій ситуації виграв? Яку роль відіграла у цій блокаді Росія? Чого очікувати далі?
Росія завжди користується суперечками між Україною і Польщею, розганяє ще більше пропаганди, показує, як все погано між українцями і поляками. Насправді не все так погано між українцями і поляками.
Більше того, мабуть, немає ближчих між собою двох народів, ніж українці і поляки, які досконало розуміють одне одного. І цей фундамент міжлюдської співпраці є надзвичайно потужним і міцним
Те, що відбувалося на кордоні, звісно, завдало не тільки економічної, але й такої іміджевої шкоди. Бо світ побачив, що між Україною і Польщею є якісь суперечки. Насправді сьогодні ми вже з вами спілкуємося в умовах, коли кордон повністю розблокований. Жоден пункт пропуску протестувальниками не блокується. І це теж демонструє мудрість наших народів. Дуже ефективним був діалог — і він продовжується на рівні міністерств сільського господарства. Крім того, з ініціативи української сторони ми в цей діалог включили людей, які щодня займаються сільським господарством, — українські і польські асоціації фермерів з різних галузей. І це показує, наскільки ми можемо порозумітися, коли говоримо мовою аргументів і цифр, а не використовуємо популістські наративи, які, можливо, хтось нав'язує нам ззовні.
Це був для нас, скажімо так, ще один тест на міцність. Україна і Польща, два великих стратегічних партнери, успішно пройшли його
Це був урок для всіх і навіть для тих, хто протестував і блокував кордони. Вони теж зрозуміли, що це шлях в нікуди, що блокадою ми нічого не вирішимо, тільки, навпаки, зашкодимо. А в ситуації, коли Україна стікає кров'ю і щодня зазнає ударів наша інфраструктура і економіка, не кажучи вже про людські життя, блокувати кордон, навіть з точки зору моральності, є досить неправильним. Добре, що станом на зараз є розуміння, куди нам далі рухатись і як нам далі співпрацювати. І найголовніше, щоб ми знайшли в собі сили дивитися одне на одного не як на взаємну загрозу, а як на сторони, які мають величезні можливості та потенціал для співпраці.
Шлях до ЄС
Нещодавно почала працювати Рада з питань співпраці з Україною, яка займатиметься, у тому числі, відновленням нашої держави. Розкажіть детальніше, що відомо про роботу, проєкти цього органу?
Я вдячний польському Уряду і Прем'єр-міністрові Дональду Туску за те, що було ухвалено таке рішення. Рада з питань співпраці з Україною — це така досить масштабна інституція, яку очолює Голова комітету у закордонних справах Сейму Польщі Павел Коваль. Фокус діяльності цієї структури спрямований не лише на конкретну тему відбудови, вона охоплюватиме загалом весь комплекс українсько-польських відносин, нашу взаємодію в питаннях різних глобальних процесів, зокрема, діяльності Групи семи і залучення безпосередньо неурядового сектору, бізнесу. До складу цієї ради буде входити громадська рада — представники і бізнесу, й експертних кіл, і неурядових організацій, і органів місцевого самоврядування.
Ми всі знаємо, наскільки важливим для України є досвід Польщі у реформуванні системи органів місцевого самоврядування. Це буде величезний прорив у розвитку співпраці на рівні органів місцевого самоврядування
Протидія ворогу
У ніч на 27 квітня російська ракета впала за п’ятнадцять кілометрів від польського кордону. Це не вперше така ситуація загрози польському повітряному простору з боку РФ. Які можуть бути варіанти реагування з боку польської влади? Чи може йтися, наприклад, про часткове закриття неба?
Ми не можемо вирішувати за польську державу. Єдине, на чому я постійно наголошую, це те, що такий справжній антиракетний щит зараз розташований в Україні. І наші міжнародні партнери з Європи та світу повинні зробити все, щоб максимально зміцнити його. Саме тому і Президент, і уряд України, дуже активно ведуть роботу над зміцненням системи протиракетної оборони України, над збільшенням кількості систем Patriot для оборони повітряного простору. І це буде оборона і захист не тільки повітряного простору України, але також і Польщі. Вважаю, що ефективна робота систем Patriot в Україні не допустила б, щоб російська ракета влетіла в повітряний простір Польщі.
Україна отримала довгоочікуваний пакет допомоги від США у майже 61 млрд доларів. Який тут внесок польської дипломатії у прийняття в цілому цього позитивного рішення Конгресу в наданні Україні допомоги?
Ми всі були з вами свідками того, наскільки активно включився весь польський істеблішмент у лобіювання ухвалення рішення про цю допомогу. Ми всі були свідками спільного візиту Президента і прем'єр-міністра Республіки Польща до США. Крім того, дуже активно включився так званий десант з польських політиків, депутатів Сейму і сенаторів, які днювали і ночували в Сполучених Штатах, розмовляли з усіма політиками з різних політичних таборів. І це теж дало свій ефект. Вашингтон побачив, що це не лише питання України, це питання всієї Європи. Ми вдячні Сполученим Штатам за те, що врешті це рішення ухвалено, а польським колегам та друзям за те, що вони проявили свою активність.
В одному із звернень Президент України Володимир Зеленський заявив, що хоче отримати запрошення України в НАТО під час саміту Північноатлантичного альянсу в Вашингтоні. Чи зможуть Польща та Україна спільно вже вдруге вибороти вашингтонське диво для України?
Безперечно, членство України в НАТО відповідає також інтересам Польщі, тому що це найкраща гарантія безпеки не лише для України, але і для всього нашого регіону і всього євроатлантичного простору. Тому ми бачимо, що Польща теж дуже активно лобіює нас і в цьому питанні.
Ми ставимо перед собою завдання бути запрошеними до членства в НАТО уже під час липневого саміту Альянсу у Вашингтоні. І мені здається, що це завдання є цілком виправданим і цілком реальним. Потрібна політична воля для цього всіх країн-членів НАТО
У першу чергу, вона повинна базуватися на прагматизмі і на тому, що уже ми бачимо як доконаний факт — з військової точки зору Україна уже себе веде як член НАТО. Ми оволоділи і західними зразками озброєння, ми показали, що цінності, на яких сформоване НАТО, для нас не є порожнім словом, що ми не тільки про них говоримо, але і готові відстоювати їх ціною власного життя. Членство України в Альянсі тільки зміцнить цю структуру і стане значною мірою додатковим стимулом для багатьох інших країн-членів Альянсу посилити свої військові спроможності.
А як щодо безпекової співпраці саме Польщі та України? Наскільки значним є обсяг допомоги, наданої Польщею Україні за ці два роки, зокрема військової допомоги? І чи очікувати створення спільних оборонних підприємств?
Польща одна з перших протягнула руку допомоги Україні. Польща одна з перших надала Україні військову підтримку, такі довгоочікувані танки Леопард, вона бере участь у міжнародних коаліціях, які створені для зміцнення обороноздатності України. І роль Польщі у захисті української держави від російського агресора є величезною.
Варшава зацікавлена в перемозі України, тому що повна справедлива перемога України, яка полягатиме у витісненні російських військ з усієї території України, в тому числі з Криму і з Донбасу, це є теж додатковою гарантією безпеки для Польщі
Усвідомлюючи це, Польща декларує і не тільки словом, але і своїми практичними діями робить все для зміцнення оборонного потенціалу України, постачання зброї і амуніції триває.
Велика угода між Польщею та Україною: коли може бути підписаний цей документ?
У нас всі угоди між Україною і Польщею великі. У нас немає маленьких договорів, тому що всі вони дуже важливі. І якщо ви говорите про цей основоположний договір від 1992 року, який ми хочемо видозмінити трішки до існуючих реалій, то робота над цим документом дуже копітка і вона триває. Станом на зараз вона опрацьовується з польського боку. Але ми також багато уваги приділяємо підготовці договору про безпекові гарантії. Польща приєдналася до декларації Групи семи, яка була ухвалена торік під час Вільнюського саміту НАТО. Одним з положень цієї декларації є власне укладення двосторонніх угод про гарантії безпеки. Ми з Польщею працюємо над таким договором, який чітко окреслить завдання і дії Польщі та України із зміцнення безпеки. Ми сподіваємось, що робота над цим документом буде завершена максимально швидко, тому що це документ про те, що турбує нас всіх уже сьогодні і зараз.
«Ми не звертались ані до польської сторони, ані до будь-кого з партнерів, щоб якимось чином нам допомагали у питанні повернення наших громадян в Україну», — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Польщі Василь Зварич в ексклюзивному інтерв’ю головній редакторці Sestry Марії Гурській
Консульські послуги не для всіх: тимчасове рішення для чоловіків 18-60 років
Марія Гурська: Хотілось би почати нашу розмову з дуже важливої теми — припинення надання за кордоном консульських послуг чоловікам від 18 років. Яким буде очікуваний ефект від цього рішення МЗС? І чого чекати після 18 травня — після вступу у дію закону про мобілізацію?
Василь Зварич: Це був вимушений крок — тимчасово призупинити приймання заявок, щоб вони не накопичувались. Нам потрібно трохи часу, щоб технічно підготуватися до того, як 18 травня запрацює закон про мобілізацію, щоб підтягнути всі алгоритми взаємодії міжвідомчих інформаційних систем, бо прийняття і опрацювання заявок відбувається в електронному режимі. Міністерства повинні відпрацювати цей алгоритм — і ми все відновимо дуже швидко. Призупинення надання консульських послуг можна порівняти із дорогою, яку тимчасово закрили на ремонт. Спочатку, так би мовити, вибачте за незручності. А потім, коли її відремонтують, вона буде гладенька, то всім це буде пасувати. Тобто зараз ми готуємось до технічно правильної формули опрацювання таких заявок в майбутньому.
Давайте детальніше про це: хто зараз зможе отримати консульські послуги у консульських установах?
Давайте спочатку розшифруємо, що таке консульські послуги. Бо коли говорять, що тимчасово призупинили всі консульські послуги, то це неправда. Їх дуже багато.
Тимчасово призупинили лише прийняття заявок від чоловіків призовного віку
Але якщо громадянин України потрапляє в якусь халепу і потребує консульської підтримки, то, звісно, таку допомогу ми надаємо, незалежно від того, цей чоловік призовного віку чи ні. Призупинення прийняття заявок — це більше технічний процес, ми повинні були до цього вдатись, щоб не накопичувались заявки.
Тобто після 18 травня видача паспортів буде, але не для всіх категорій громадян?
Усі заявки, які були подані до 23 квітня до наших консульських установ, у тому числі на отримання паспорта, опрацьовуються і паспорти будуть видані. Варто сказати, що видача оформлених паспортів в консульських установах не припинялась. Щоб тут не було спекуляцій навколо цього. По-друге, треба чітко розрізняти консульські установи від філій ДП «Документ», яке підпорядковане безпосередньо Державній міграційній службі України і жодного відношення до консульських установ чи до МЗС не має. Тому, коли показують черги незадоволених громадян, це не біля консульських установ, це у цих філіях ДП «Документ». У нас, на щастя, жодного ажіотажу не було.
Після 18 травня заявки будуть прийматись у всіх категорій чоловіків. Але, очевидно, будуть якісь додаткові вимоги, які заявник, згідно із законом, повинен виконати, щоб отримати відповідну консульську послугу
Тобто заявник має мати одну з необхідних умов для того, щоб легально перебувати за кордоном, а не стати до лав ЗСУ — наприклад, бути багатодітним батьком і так далі за списком.
Закон України єдиний для всіх — і для чоловіків, які проживають в Україні, і для тих громадян України, які проживають за кордоном. Звичайно, в кожному випадку є свої винятки, які чітко передбачені законом. Але передусім тут йдеться про те, щоб кожен громадянин України, чоловік призовного віку, мав можливість верифікувати свої дані в реєстрах військовозобов'язаних. Зараз, власне, створюється такий механізм, щоб кожен громадянин, який проживає за кордоном, мав можливість зробити це онлайн, без необхідності їхати для цього в Україну.
Паралельно із тим, як відбувається дискусія всередині нашої країни, ми бачимо, як реагують на нововведення наші європейські партнери і сусіди, зокрема Польща. Спочатку міністр оборони Косіняк-Камиш говорить про готовність допомогти з поверненням призовників. Потім міністр внутрішніх справ Кервінський заявляє зворотне, наголошуючи, що відсутність чинного паспорта не буде підставою для позбавлення тимчасового захисту. Якою тут є позиція української дипломатії й уряду? Чого ми очікуємо насправді від наших європейських партнерів, зокрема Польщі, у сприянні мобілізації в Україні?
Передусім, це наше внутрішнє питання. Ми поки не ставимо питання очікувань від наших партнерів. Нам потрібно зробити свою внутрішню роботу, створити можливості для наших громадян, щоб вони могли верифікувати й актуалізувати свої дані в реєстрах. А далі вже будемо дивитися, з якою кількістю таких громадян ми маємо справу. Бо, чесно кажучи, станом на сьогодні ми не маємо точної цифри, скільки чоловіків призовного віку перебуває за кордоном. Всі вони є дуже приблизні. Верифікація цих даних дозволить нам зрозуміти, про яку кількість громадян ми говоримо.
Ми офіційно не звертались ані до польської сторони, ані до будь-кого з партнерів, щоб якимось чином нам сприяли, допомагали у питанні повернення наших громадян в Україну. Бо це дійсно дуже особливе питання
Ми повинні сфокусувати всю увагу на тому, щоб ретельно підготуватися до початку імплементації закону про мобілізацію, щоб для кожного громадянина створити можливості для верифікації своїх даних. І вже відштовхуючись від загальної кількості, будемо продумувати наступні кроки. Але я не хотів би, щоб цю всю тему ми звели до питання якогось примусу чи якихось непопулярних дій.
Передусім ми повинні зробити все для того, щоб кожен громадянин усвідомив свою відповідальність перед своєю батьківщиною, незалежно від місця свого проживання
Звісно, ми розуміємо всі нюанси, всі обставини. Але принцип справедливості діє і повинен бути застосований. Ми повинні думати в першу чергу про наших військових, які перебувають в окопах, наражаючи своє життя, захищаючи батьківщину. Ми повинні брати з них приклад і намагатися донести нашим громадянам, що виїхавши за межі України, це не означає, що ти перестав бути українцем чи громадянином України. Ти, звісно, можеш перестати ним бути, якщо це твоє бажання і твоє право. Але якщо ти залишаєшся громадянином України, ти повинен розуміти, що, окрім прав, у тебе є певні обов'язки.
Європейське бачення щодо сприяння мобілізації в Україні є насправді неоднозначним. Ми бачимо суттєву різницю у підході з боку країн Західної і Східної Європи. Спочатку у Польщі та Литви ми чули про можливі інструменти сприяння. Аж тут лунає заява Німеччини, що вона прийматиме навіть прострочені українські паспорти. І поляки, і литовці були змушені продублювати цей підхід, аби українці, які шукають прихистку в цих країнах, не виїхали до лояльнішої Німеччини на роботу. Але ж справа не в робочій силі, а в тому, що ми стоїмо перед загрозою великої війни в Європі і розуміємо, що після Другої світової війни не було ще такого конфлікту, як зараз. Реагувати треба зараз, часи змінюються, Європейський Союз мусить виробити якийсь єдиний підхід для того, щоб не Німеччина або країни Західної Європи диктували іншим певні рішення, але й країни Східної Європи, які більше відчувають російську загрозу, також були почуті. Як, на вашу думку, тут потрібно діяти?
Потрібно діяти розумно. Країни Європейського Союзу розуміють, що насамперед має бути відповідний запит з боку української влади. Всі зараз очікують на формування позиції з боку української держави і вже після цього будуть реагувати певним чином в рамках свого законодавства і законодавства Європейського Союзу. Ми всі живемо в умовах війни, розуміємо, наскільки Україні зараз складно. І те, що ми зараз спостерігаємо і бачимо, це відкритість наших закордонних партнерів, які готові нас слухати, готові нас почути і готові реагувати відповідно до наших потреб.
Тому ми будемо далі дуже чітко артикулювати ці свої потреби — і наші партнери відповідним чином будуть на це реагувати
Давайте не будемо драматизувати. Давайте краще фокусуватися на тому, як підтримати наших військових на фронті і як зробити все для того, щоб зберегти українську державу. Якщо не буде української держави, то громадянами якої країни будуть всі ті, хто виїхав за межі країни? Ми повинні так ставити перед собою це питання, а не шукати якісь можливості для того, щоб ухилитися від своїх обов’язків.
Вертаючись до призупинення консульських послуг для чоловіків 18+, у цій категорії, зокрема, студенти, які не мають зараз підлягати мобілізації — 18-25 років. За словами міністра освіти Польщі Вєчорека, таких 50 тисяч. Коли вони приїхали до Польщі, всі мали паспорти, студентські візи, посвідки на проживання в Польщі тощо. Як бути з українськими студентами в Польщі? Яка позиція української влади відносно них?
Ви виокремлюєте із загального контексту певні категорії громадян. Ми говоримо про всіх громадян і про те, щоб створити їм ще більше можливостей, як не порушувати закон про мобілізацію. Ніхто ж не зобов'язує зараз студентів все кидати і їхати, наприклад, в Україну, щоб отримати послуги, надання яких в консульських установах наразі призупинено. Йдеться про те, щоб той же ж студент отримав можливість верифікувати свої дані у реєстрах військовозобов'язаних.
У нас студенти не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, ніхто їх не змусить припинити навчання за кордоном тільки тому, що вступив у дію закон про мобілізацію
Це трішки такі наративи, які може використати для себе російська пропаганда, але які не будуть на руку тим же студентам. Навіщо створювати серед них паніку? Ніхто не хоче зробити українським студентам гірше. Закон сформований таким чином, що нам потрібно просто зрозуміти і верифікувати дані. Це обов'язок кожного громадянина України. Тут немає ніяких проблем. Ми всі через це пройдемо.
Ми не повинні ділити українське суспільство на тих, хто живе в Україні, і на тих, хто живе за кордоном. Закон один для всіх. Тому кожному громадянину України потрібно шукати можливість, як цей закон виконати
Яка робота ведеться, щоб молоді українські чоловіки хотіли повертатися і ставати до лав оборони української держави?
Це дуже складне питання. Ми спостерігали ще до початку повномасштабної агресії тенденцію, коли невеличкий відсоток громадян, які виїхали, хотіли повертатися в Україну. Зараз в умовах війни ми повинні докласти ще більше зусиль, щоб достукатись до свідомості цих громадян України. Треба не лише здобути перемогу, але й потім відбудовувати цю державу для своїх дітей, онуків.
Ми всі дорослі люди. І якщо в когось свідомість сформована таким чином, що він тікає від української держави, то які б зусилля ви не докладали, ви його назад не повернете. І, можливо, це й добре
Нам потрібно концентрувати свою увагу на тих, хто все ж таки мріють повернутися в Україну, і всіляко заохочувати їх до цього.
Українські діти у польських школах: основні проблеми
Редакція Sestry запустила великий проєкт, присвячений українським дітям у польських школах — тим проблемам, з якими стикаються маленькі українці, шляхам їхнього вирішення. Як консульська служба регулює питання з українськими дітьми в польських школах? Як працює з інформацією про такі явища як булінг, відсутність психологічної підтримки при адаптації? Чи ведеться певна робота за цим напрямком?
Реальною проблемою є відсутність українських дітей у будь-якій системі шкільної освіти. Є приблизно 200 тисяч українських дітей, які навчаються в польських школах. Умовно кажучи, вони охоплені системою освіти. Натомість є значна частина дітей, їхня кількість невідома, яка або навчається онлайн в системі української освіти, або взагалі ніде не навчається. Це питання, з яким ми намагаємося якось впоратись, аби в першу чергу ставити на перше місце інтерес дитини, а з іншого боку, щоб батьки цих дітей відчували, що держава поруч, що їхні діти не втратять зв'язок з українською системою освіти, що вони будуть нормально розвиватися в дитячому соціумі, спілкуючись зі своїми ровесниками. Тож як варіант — віддати свою дитину навчатися до польської школи і в цих польських школах мали б бути створені умови для збереження дітьми своєї української ідентичності.
Міністерства освіти двох країн зараз працюють над тим, щоб у польських шкільних програмах дати можливість українським дітям навчатися української мови, літератури
І це дуже важливо — і для дитини, бо вона не буде ізольована від суспільства, в якому проживає, а також не буде втрачений зв'язок з українськими мовою, традиціями і культурою. Ця дитина, коли повернеться в Україну, буде більш пристосована для навчання в українській системі освіти. Крім того, ми зараз працюємо над тим, щоб розширити трішки і географічну присутність, і компетенції Міжнародної української школи, яка працює на засадах дистанційного навчання. І мені здається, що потенціал цієї школи далеко не вичерпаний.
Чи реально задіяти всі ці програми вже з вересня, коли українські діти, згідно з рішенням польського уряду, мають обов'язково відвідувати польські школи? Яке місце в цій системі займуть українські школи у Польщі, в яких, власне, сьогодні навчається значна кількість українських дітей? Чи вони будуть змушені змінити навчальні заклади?
Основоположний принцип в цьому процесі — щоб кожна дитина мала можливість реалізувати своє право на навчання. І ми дуже вдячні українським школам, створеним у Польщі, бо вони взяли на себе левову частину у вихованні наших дітей. Я впевнений, що цей формат залишиться, тому що ми не можемо погоджуватись на будь-які зміни у цьому контексті, передусім, щоб не травмувати наших дітей. Ми будемо створювати можливість для того, щоб кожна дитина отримала шанс на навчання — або в українських школах, або через Міжнародну українську школу, допомагаючи їй зайти на польський освітній майданчик і реалізовувати право дітей на навчання, або через польську систему освіти, але з урахуванням певного українського компоненту. Звісно, це певний процес. І для того, щоб і польська система освіти змогла адаптуватися до цього, їм потрібні певні ресурси, їм потрібні люди, їм потрібні відповідні критерії, за якими працювати і навчати українських дітей у своїх школах.
Впевнений, що шляхом діалогу між фахівцями, між міністерствами освіти вдасться знайти такий механізм, який би дозволив з користю для кожної дитини реалізовувати право на навчання
Я так розумію, що зараз Міністерство освіти, уряд України працює над тим, щоб з вересня в тих польських школах, куди підуть українські діти, вони мали можливість вивчення української мови та літератури?
Хоча б частково. З польської сторони ми чуємо, що є певні технічні та законодавчі труднощі, але якщо буде політична воля з обох сторін, можемо вийти на якийсь результат вже з вересня.
Яка доля українських переселенців у Польщі?
Польща є однією з країн, яка тривалий час не дає однозначної відповіді щодо майбутнього українських переселенців. Чого очікувати українцям з тимчасовим захистом після червня, коли добігає термін чергового перегляду статусу біженців у Польщі?
Частково на це вплинула зміна влади в Польщі. Попри це, ніхто з польського боку не залишить поза своєю опікою українських громадян. Ми знаємо, що термін захисту продовжили до 30 червня цього року, але вже є зміни до відповідного закону Республіки Польща, згідно з якими термін буде продовжено до 30 вересня 2025 року. Зараз цей закон уже на завершальній стадії опрацювання.
Я думаю, що найближчими днями його буде ухвалено — і буде ясність щонайменше до 30 вересня 2025 року. І це досить таки серйозний термін, як на мене
Блокада: хто виграв?
Блокада на польсько українському кордоні боляче вдарила по наших країнах і завдала значних збитків. Хто в цій ситуації виграв? Яку роль відіграла у цій блокаді Росія? Чого очікувати далі?
Росія завжди користується суперечками між Україною і Польщею, розганяє ще більше пропаганди, показує, як все погано між українцями і поляками. Насправді не все так погано між українцями і поляками.
Більше того, мабуть, немає ближчих між собою двох народів, ніж українці і поляки, які досконало розуміють одне одного. І цей фундамент міжлюдської співпраці є надзвичайно потужним і міцним
Те, що відбувалося на кордоні, звісно, завдало не тільки економічної, але й такої іміджевої шкоди. Бо світ побачив, що між Україною і Польщею є якісь суперечки. Насправді сьогодні ми вже з вами спілкуємося в умовах, коли кордон повністю розблокований. Жоден пункт пропуску протестувальниками не блокується. І це теж демонструє мудрість наших народів. Дуже ефективним був діалог — і він продовжується на рівні міністерств сільського господарства. Крім того, з ініціативи української сторони ми в цей діалог включили людей, які щодня займаються сільським господарством, — українські і польські асоціації фермерів з різних галузей. І це показує, наскільки ми можемо порозумітися, коли говоримо мовою аргументів і цифр, а не використовуємо популістські наративи, які, можливо, хтось нав'язує нам ззовні.
Це був для нас, скажімо так, ще один тест на міцність. Україна і Польща, два великих стратегічних партнери, успішно пройшли його
Це був урок для всіх і навіть для тих, хто протестував і блокував кордони. Вони теж зрозуміли, що це шлях в нікуди, що блокадою ми нічого не вирішимо, тільки, навпаки, зашкодимо. А в ситуації, коли Україна стікає кров'ю і щодня зазнає ударів наша інфраструктура і економіка, не кажучи вже про людські життя, блокувати кордон, навіть з точки зору моральності, є досить неправильним. Добре, що станом на зараз є розуміння, куди нам далі рухатись і як нам далі співпрацювати. І найголовніше, щоб ми знайшли в собі сили дивитися одне на одного не як на взаємну загрозу, а як на сторони, які мають величезні можливості та потенціал для співпраці.
Шлях до ЄС
Нещодавно почала працювати Рада з питань співпраці з Україною, яка займатиметься, у тому числі, відновленням нашої держави. Розкажіть детальніше, що відомо про роботу, проєкти цього органу?
Я вдячний польському Уряду і Прем'єр-міністрові Дональду Туску за те, що було ухвалено таке рішення. Рада з питань співпраці з Україною — це така досить масштабна інституція, яку очолює Голова комітету у закордонних справах Сейму Польщі Павел Коваль. Фокус діяльності цієї структури спрямований не лише на конкретну тему відбудови, вона охоплюватиме загалом весь комплекс українсько-польських відносин, нашу взаємодію в питаннях різних глобальних процесів, зокрема, діяльності Групи семи і залучення безпосередньо неурядового сектору, бізнесу. До складу цієї ради буде входити громадська рада — представники і бізнесу, й експертних кіл, і неурядових організацій, і органів місцевого самоврядування.
Ми всі знаємо, наскільки важливим для України є досвід Польщі у реформуванні системи органів місцевого самоврядування. Це буде величезний прорив у розвитку співпраці на рівні органів місцевого самоврядування
Протидія ворогу
У ніч на 27 квітня російська ракета впала за п’ятнадцять кілометрів від польського кордону. Це не вперше така ситуація загрози польському повітряному простору з боку РФ. Які можуть бути варіанти реагування з боку польської влади? Чи може йтися, наприклад, про часткове закриття неба?
Ми не можемо вирішувати за польську державу. Єдине, на чому я постійно наголошую, це те, що такий справжній антиракетний щит зараз розташований в Україні. І наші міжнародні партнери з Європи та світу повинні зробити все, щоб максимально зміцнити його. Саме тому і Президент, і уряд України, дуже активно ведуть роботу над зміцненням системи протиракетної оборони України, над збільшенням кількості систем Patriot для оборони повітряного простору. І це буде оборона і захист не тільки повітряного простору України, але також і Польщі. Вважаю, що ефективна робота систем Patriot в Україні не допустила б, щоб російська ракета влетіла в повітряний простір Польщі.
Україна отримала довгоочікуваний пакет допомоги від США у майже 61 млрд доларів. Який тут внесок польської дипломатії у прийняття в цілому цього позитивного рішення Конгресу в наданні Україні допомоги?
Ми всі були з вами свідками того, наскільки активно включився весь польський істеблішмент у лобіювання ухвалення рішення про цю допомогу. Ми всі були свідками спільного візиту Президента і прем'єр-міністра Республіки Польща до США. Крім того, дуже активно включився так званий десант з польських політиків, депутатів Сейму і сенаторів, які днювали і ночували в Сполучених Штатах, розмовляли з усіма політиками з різних політичних таборів. І це теж дало свій ефект. Вашингтон побачив, що це не лише питання України, це питання всієї Європи. Ми вдячні Сполученим Штатам за те, що врешті це рішення ухвалено, а польським колегам та друзям за те, що вони проявили свою активність.
В одному із звернень Президент України Володимир Зеленський заявив, що хоче отримати запрошення України в НАТО під час саміту Північноатлантичного альянсу в Вашингтоні. Чи зможуть Польща та Україна спільно вже вдруге вибороти вашингтонське диво для України?
Безперечно, членство України в НАТО відповідає також інтересам Польщі, тому що це найкраща гарантія безпеки не лише для України, але і для всього нашого регіону і всього євроатлантичного простору. Тому ми бачимо, що Польща теж дуже активно лобіює нас і в цьому питанні.
Ми ставимо перед собою завдання бути запрошеними до членства в НАТО уже під час липневого саміту Альянсу у Вашингтоні. І мені здається, що це завдання є цілком виправданим і цілком реальним. Потрібна політична воля для цього всіх країн-членів НАТО
У першу чергу, вона повинна базуватися на прагматизмі і на тому, що уже ми бачимо як доконаний факт — з військової точки зору Україна уже себе веде як член НАТО. Ми оволоділи і західними зразками озброєння, ми показали, що цінності, на яких сформоване НАТО, для нас не є порожнім словом, що ми не тільки про них говоримо, але і готові відстоювати їх ціною власного життя. Членство України в Альянсі тільки зміцнить цю структуру і стане значною мірою додатковим стимулом для багатьох інших країн-членів Альянсу посилити свої військові спроможності.
А як щодо безпекової співпраці саме Польщі та України? Наскільки значним є обсяг допомоги, наданої Польщею Україні за ці два роки, зокрема військової допомоги? І чи очікувати створення спільних оборонних підприємств?
Польща одна з перших протягнула руку допомоги Україні. Польща одна з перших надала Україні військову підтримку, такі довгоочікувані танки Леопард, вона бере участь у міжнародних коаліціях, які створені для зміцнення обороноздатності України. І роль Польщі у захисті української держави від російського агресора є величезною.
Варшава зацікавлена в перемозі України, тому що повна справедлива перемога України, яка полягатиме у витісненні російських військ з усієї території України, в тому числі з Криму і з Донбасу, це є теж додатковою гарантією безпеки для Польщі
Усвідомлюючи це, Польща декларує і не тільки словом, але і своїми практичними діями робить все для зміцнення оборонного потенціалу України, постачання зброї і амуніції триває.
Велика угода між Польщею та Україною: коли може бути підписаний цей документ?
У нас всі угоди між Україною і Польщею великі. У нас немає маленьких договорів, тому що всі вони дуже важливі. І якщо ви говорите про цей основоположний договір від 1992 року, який ми хочемо видозмінити трішки до існуючих реалій, то робота над цим документом дуже копітка і вона триває. Станом на зараз вона опрацьовується з польського боку. Але ми також багато уваги приділяємо підготовці договору про безпекові гарантії. Польща приєдналася до декларації Групи семи, яка була ухвалена торік під час Вільнюського саміту НАТО. Одним з положень цієї декларації є власне укладення двосторонніх угод про гарантії безпеки. Ми з Польщею працюємо над таким договором, який чітко окреслить завдання і дії Польщі та України із зміцнення безпеки. Ми сподіваємось, що робота над цим документом буде завершена максимально швидко, тому що це документ про те, що турбує нас всіх уже сьогодні і зараз.
Спочатку Ярослав воював у складі 241-ої бригади тероборони Києва, зараз — у батальйоні БПЛА. Про те, як йому вдається поєднувати фронт та фермерство, про моменти між життям та смертю та справжню дружбу на війні військовий розповів Sestry.
Лохина для ЗСУ
— Розмови з мамою з фронту про добрива для кущів вже стали для мене звичною справою, — каже Ярослав. — Коли 25 лютого 2022 року я пішов на війну, то залишив свою ягідну ферму «Озеряна» у Житомирській області на батьків. Наприкінці 2022 року помер батько, і мамі довелося дуже непросто. Ось я і намагаюся брати участь у всіх процесах на відстані. Попри все ферма жива.
Ми навіть проводили акцію «Підвісити» ящик ягід для ЗСУ» (підвісити — оплатити послугу, щоб нею міг скористатися хтось інший). Пропонували покупцям сплатити кілограм лохини або більше, додавали таку саму суму від себе — і передавали військовим. До акції приєдналося чимало людей, навіть клієнти, які виїхали з країни. Потім ми ще почали возити нашу лохину у військовий шпиталь.
На власному прикладі переконуюсь, що цілком можливо одночасно стояти і на економічному фронті (як багато хто любить говорити) і водночас бути на фронті справжньому, де зараз потрібні люди.
До 24 лютого я зовсім нічого не знав про військову справу. Війна заскочила мене у Києві, на Новобіличах — неподалік Гостомелю, де намагався висадитися ворожий десант. Вже наступного дня записався до тероборони Шевченківського району.
— Якось ви зізналися, що думали про те, кому дістанеться ферма у випадку вашої загибелі.
— Це було, коли ми були в селі Горенка біля Гостомелю, і противник крив нас «Градами». Небезпека «Града» в тому, що на відміну від міномета, ти не чуєш його роботу. Тобто почути можна лише за півтори секунди до «прильоту». Тоді справді заявлялися різні думки…
Найстрашніше було під час першого бойового виходу у Горенці. На вулиці вибухи, ми з хлопцями стоїмо у напівзруйнованому темному підвалі, а нам треба виходити на позиції. Тих, хто вийшов раніше, вже заносять назад «двохсотими». Я дивлюся на цю апокаліптичну картину і розумію, що наступний вихід — мій. Побратим із позивним Доля хлопає мене по плечу: «Ну що, погнали?» У мене від страху навіть скрутило шлунок. Зараз трохи смішно згадувати, але ж тоді це було вперше, без жодної підготовки.
Страх на війні і потрібен, і ні. З одного боку, він заважає працювати. З іншого — може втримати від зайвого героїзму. Такий героїзм зазвичай буває лише до певного моменту. Коли на власні очі побачиш, як медики буквально збирають внутрішні органи когось із таких «героїв», то сам уже таким героєм бути не захочеш і як мінімум не будеш ігнорувати накази командира. На війні важливим є холодний розум і чіткий план дій.
«Що б не сталося, вони будуть поруч»
Хоча іноді невиправданий відповідно до інструкцій ризик може і врятувати життя. Так сталося зі мною. Взимку на десятиградусному морозі висидіти день в окопі неможливо. І ми з хлопцями по черзі грілися у невеликому кіоску поруч. Одного разу я був настільки втомленим, що там і заснув — мене просто вирубило. Аж тут почався обстріл.
Всі попадали на підлогу. Всі, крім мене — я чув вибухи, але через перевтому наче спрацювало внутрішнє гальмо, і я продовжив лежати на відключеній морозильній камері біля ролети. Дивний стан напівсну, коли здається, що все навколо відбувається не з тобою — і ти не можеш зреагувати. У цей момент побратим, який згідно з правилами, не мав права вставати під час обстрілу, підскочив та повалив мене на підлогу.
Коли закінчився обстріл, ми побачили, що місце, де я лежав, було прошите уламками. Якби побратим не порушив інструкцію, я б зараз з вами не розмовляв. Коли вставали, він зі своєю фірмовою посмішкою запитав: «Тебе наступного разу будити?» Він, до речі, відомий продюсер, має власну продакшн-студію.
У нас цікавий колектив: фермер, кінопродюсер, електрик, штукатур, безробітний та топ-менеджер компанії Glovo. Люди, які, напевно, ніколи не зійшлися б у цивільному житті.
— А зараз, припускаю, вже більше, ніж друзі…
— Ці люди мені рідніші і ближчі, ніж деякі з родичів. Що б не сталося, вони будуть поруч. У листопаді 2022 року в мене раптово помер батько. Пам'ятаю, сидимо з мамою після похорону і розуміємо, що дехто з родичів навіть не зателефонував. І тут дзвінок від побратима Долі: «Я біля твоєї хати». Привіз гроші, наша банда зібрала, щоб допомогти. Лис, Алекс, Вісімка й інші теж тут». Це безцінно.
Кава в турці як медитація
— Наші військові будні, жарти, рутина з ранковою кавою в турці на морозі — це те, що вже ніколи не забудеться. Кава в турці та трубка з тютюном — наша своєрідна медитація. Шматочок нормального життя в абсолютно ненормальних умовах.
Побут на війні — це вже випробування. Сидиш на холоді, по тобі стріляє ворог, немає ані електрики, ані гарячої їжі. Але пристосовуєшся. Наприклад, треба ночувати в лісі у посадці. Надворі мінус три, але так сиро, що холод пробирає наскрізь. Я збираю очерет, роблю імпровізоване ліжко, кладу на нього каремат, зверху спальник. Берці під голову, а на ноги та боки наклеюю хімічні грілки. І засинаю. Прокидаюся весь покритий інеєм. Але ота кава в турці і жарти побратимів повертають до життя, допомагають переживати дуже складні моменти.
— Можете розповісти, які саме моменти?
— Дуже важко, коли не можеш когось врятувати. Згадую, як наш парамедик із позивним Вжик, весь у крові побратимів, рятував цілий підрозділ після обстрілу. І як ми його у прямому сенсі тримали за руки, коли він хотів бігти ще до постраждалих цивільних після обстрілу. Він не мав права залишати пост. Деякі інструкції можуть виглядати деспотичними, але якщо у вас один медик, і він побіжить до цивільних, а в цей момент трапиться «приліт», то просто не буде кому рятувати поранених військових. А якщо допомога знадобиться єдиному саперу, без якого ми просто не вийдемо з цієї позиції? Загине сапер — загинуть усі.
І тут прибігає цивільний, який просить врятувати його маму. Аптечкою користуватися не вміє. І ми з хлопцями, роблячи вогневе прикриття, переводимо під обстрілом нашого медика, щоб він зміг надати допомогу. Повертаючись, отримуємо справедливу догану від командира.
Неможливо врятувати всіх, але ти все одно робитимеш усе, аби хоча б спробувати.
— Правда, що ви зіткнулися зі зрадою з боку командира?
— Це було ще на Київщині. Він просто втік. До цього довго розповідав, який він офіцер та професіонал. Привіз новобранців-добровольців до Гостомелю, а сам після першого ж «прильоту» сів у машину і поїхав. Наступного дня з'явився у штабі з документами про те, що у нього нібито двостороння пневмонія. Більше його ніхто не бачив. Після цього випадку командування нашою ротою взяв на себе полковник, справжній професіонал, якого ми дуже поважаємо. Армія — це зріз суспільства, тут є різні люди. І ти намагаєшся триматися тих, хто ближчий за духом тобі.
— У вас є світлина, де видно, як ви вирощуєте ягоди навіть у зоні бойових дій. Ви підписали фото: «Мене можна забрати з ферми, але ферму з мене — ніколи»…
— Це було один раз, і хлопці із задоволенням з'їли цю полуницю. Насправді, я зробив це з принципу. Мене обурила історія одного фермера зі Львівської області, який, користуючись тим, що колись воював у зоні АТО, регулярно просить донати «на підтримку свого бізнесу». Ми навіть дали йому прізвисько «Донателло».
І ось у 2022-му, коли до нього на Львівщину переїхала більша частина моїх київських клієнтів, він знову попросив у людей пів мільйона гривень, розповідаючи, що заморозки вбили його врожай. У фермерів, які подбали про те, щоб накрити поля агроволокном, цього не сталося — і лише нашому Донателло знову знадобилися гроші. Тож я вирішив довести, що навіть за несприятливих умов зможу виростити полуницю, бо вмію її доглядати. У ящиках з-під патронів кущі чудово розрослися, і ми з хлопцями зібрали врожай.
Фермерство — справа мого життя. Коли є можливість приїхати на вихідні чи ротацію, я багато часу проводжу на фермі, намагаюся контролювати усі процеси. І я дуже вдячний мамі, яка допомагає все це тягнути.
Зв’язок поколінь
— У вас є донька-школярка. Розмовляєте з нею про війну?
— Сашульці вісім років. На початку повномасштабної війни моя колишня дружина вивезла її з Києва, але пізніше вони повернулися. Нещодавно у школі їй сказали написати твір на тему «Моя мрія». Саша написала, що її мрія — «щоб на Червоній площі стався вибух, там нікого не залишилося, і тоді ми не матимемо повітряних тривог». Так мислить дитина, яка живе в реаліях війни. На день добровольця Саша подарувала мені набір пряників зі словами: «Я люблю тебе не тільки тому, що ти мій тато, а ще й тому, що ти доброволець». Вона — моя мотивація.
— А що ще мотивує вас продовжувати боротьбу?
— Я навчався у київській школі, яка зараз носить ім'я Василя Стуса. Мені було три роки, коли поета закатували у в'язниці. Я думаю про нього та інших людей, яких убили тільки за те, що вони — українці. А ще про свого прадіда-фермера, якого більшовики розкуркулили і відправили до Сибіру. Його життя зруйнували, а на місці його великого господарства зробили колгосп.
Я сам фермер, Україна — це моя земля, і я її захищатиму. Якби в такій ситуації опинився мій прадід, він точно пішов би на фронт. Як і тато. Коли почалося повномасштабне вторгнення, тато сказав, що якби не здоров'я, він би сам став до зброї.
І знаєте, в деякі моменти я впевнений, що вони — і батько, і прадід, і ті люди, котрі в різні часи загинули за свої переконання, — нам допомагають. Стільки було випадків, коли нас з хлопцями рятувало виключно везіння.
Наприклад, у даху будівлі, де ми знаходилися, застрягла міна і не розірвалася. Або на завданні, коли ситуація здається безвихідною, раптово все вирішується якнайкраще. Після смерті батько ще жодного разу не приходив до мене уві сні. А ось мамі нещодавно наснився — і був він у військовій формі. Я одразу згадав його слова, що буде війна і треба готуватись. І подумав, що, напевно, зараз він десь поруч зі мною…
«Навколо стрілянина, бої, «прильоти»… А ти сидиш у бліндажі й по телефону розповідаєш мамі, як розводити добрива для лохини, спостерігаєш через екран, як працюють системи поливу кущів. Так буває, коли ти — солдат і водночас фермер, який хоче зберегти сімейний бізнес»...
Спочатку Ярослав воював у складі 241-ої бригади тероборони Києва, зараз — у батальйоні БПЛА. Про те, як йому вдається поєднувати фронт та фермерство, про моменти між життям та смертю та справжню дружбу на війні військовий розповів Sestry.
Лохина для ЗСУ
— Розмови з мамою з фронту про добрива для кущів вже стали для мене звичною справою, — каже Ярослав. — Коли 25 лютого 2022 року я пішов на війну, то залишив свою ягідну ферму «Озеряна» у Житомирській області на батьків. Наприкінці 2022 року помер батько, і мамі довелося дуже непросто. Ось я і намагаюся брати участь у всіх процесах на відстані. Попри все ферма жива.
Ми навіть проводили акцію «Підвісити» ящик ягід для ЗСУ» (підвісити — оплатити послугу, щоб нею міг скористатися хтось інший). Пропонували покупцям сплатити кілограм лохини або більше, додавали таку саму суму від себе — і передавали військовим. До акції приєдналося чимало людей, навіть клієнти, які виїхали з країни. Потім ми ще почали возити нашу лохину у військовий шпиталь.
На власному прикладі переконуюсь, що цілком можливо одночасно стояти і на економічному фронті (як багато хто любить говорити) і водночас бути на фронті справжньому, де зараз потрібні люди.
До 24 лютого я зовсім нічого не знав про військову справу. Війна заскочила мене у Києві, на Новобіличах — неподалік Гостомелю, де намагався висадитися ворожий десант. Вже наступного дня записався до тероборони Шевченківського району.
— Якось ви зізналися, що думали про те, кому дістанеться ферма у випадку вашої загибелі.
— Це було, коли ми були в селі Горенка біля Гостомелю, і противник крив нас «Градами». Небезпека «Града» в тому, що на відміну від міномета, ти не чуєш його роботу. Тобто почути можна лише за півтори секунди до «прильоту». Тоді справді заявлялися різні думки…
Найстрашніше було під час першого бойового виходу у Горенці. На вулиці вибухи, ми з хлопцями стоїмо у напівзруйнованому темному підвалі, а нам треба виходити на позиції. Тих, хто вийшов раніше, вже заносять назад «двохсотими». Я дивлюся на цю апокаліптичну картину і розумію, що наступний вихід — мій. Побратим із позивним Доля хлопає мене по плечу: «Ну що, погнали?» У мене від страху навіть скрутило шлунок. Зараз трохи смішно згадувати, але ж тоді це було вперше, без жодної підготовки.
Страх на війні і потрібен, і ні. З одного боку, він заважає працювати. З іншого — може втримати від зайвого героїзму. Такий героїзм зазвичай буває лише до певного моменту. Коли на власні очі побачиш, як медики буквально збирають внутрішні органи когось із таких «героїв», то сам уже таким героєм бути не захочеш і як мінімум не будеш ігнорувати накази командира. На війні важливим є холодний розум і чіткий план дій.
«Що б не сталося, вони будуть поруч»
Хоча іноді невиправданий відповідно до інструкцій ризик може і врятувати життя. Так сталося зі мною. Взимку на десятиградусному морозі висидіти день в окопі неможливо. І ми з хлопцями по черзі грілися у невеликому кіоску поруч. Одного разу я був настільки втомленим, що там і заснув — мене просто вирубило. Аж тут почався обстріл.
Всі попадали на підлогу. Всі, крім мене — я чув вибухи, але через перевтому наче спрацювало внутрішнє гальмо, і я продовжив лежати на відключеній морозильній камері біля ролети. Дивний стан напівсну, коли здається, що все навколо відбувається не з тобою — і ти не можеш зреагувати. У цей момент побратим, який згідно з правилами, не мав права вставати під час обстрілу, підскочив та повалив мене на підлогу.
Коли закінчився обстріл, ми побачили, що місце, де я лежав, було прошите уламками. Якби побратим не порушив інструкцію, я б зараз з вами не розмовляв. Коли вставали, він зі своєю фірмовою посмішкою запитав: «Тебе наступного разу будити?» Він, до речі, відомий продюсер, має власну продакшн-студію.
У нас цікавий колектив: фермер, кінопродюсер, електрик, штукатур, безробітний та топ-менеджер компанії Glovo. Люди, які, напевно, ніколи не зійшлися б у цивільному житті.
— А зараз, припускаю, вже більше, ніж друзі…
— Ці люди мені рідніші і ближчі, ніж деякі з родичів. Що б не сталося, вони будуть поруч. У листопаді 2022 року в мене раптово помер батько. Пам'ятаю, сидимо з мамою після похорону і розуміємо, що дехто з родичів навіть не зателефонував. І тут дзвінок від побратима Долі: «Я біля твоєї хати». Привіз гроші, наша банда зібрала, щоб допомогти. Лис, Алекс, Вісімка й інші теж тут». Це безцінно.
Кава в турці як медитація
— Наші військові будні, жарти, рутина з ранковою кавою в турці на морозі — це те, що вже ніколи не забудеться. Кава в турці та трубка з тютюном — наша своєрідна медитація. Шматочок нормального життя в абсолютно ненормальних умовах.
Побут на війні — це вже випробування. Сидиш на холоді, по тобі стріляє ворог, немає ані електрики, ані гарячої їжі. Але пристосовуєшся. Наприклад, треба ночувати в лісі у посадці. Надворі мінус три, але так сиро, що холод пробирає наскрізь. Я збираю очерет, роблю імпровізоване ліжко, кладу на нього каремат, зверху спальник. Берці під голову, а на ноги та боки наклеюю хімічні грілки. І засинаю. Прокидаюся весь покритий інеєм. Але ота кава в турці і жарти побратимів повертають до життя, допомагають переживати дуже складні моменти.
— Можете розповісти, які саме моменти?
— Дуже важко, коли не можеш когось врятувати. Згадую, як наш парамедик із позивним Вжик, весь у крові побратимів, рятував цілий підрозділ після обстрілу. І як ми його у прямому сенсі тримали за руки, коли він хотів бігти ще до постраждалих цивільних після обстрілу. Він не мав права залишати пост. Деякі інструкції можуть виглядати деспотичними, але якщо у вас один медик, і він побіжить до цивільних, а в цей момент трапиться «приліт», то просто не буде кому рятувати поранених військових. А якщо допомога знадобиться єдиному саперу, без якого ми просто не вийдемо з цієї позиції? Загине сапер — загинуть усі.
І тут прибігає цивільний, який просить врятувати його маму. Аптечкою користуватися не вміє. І ми з хлопцями, роблячи вогневе прикриття, переводимо під обстрілом нашого медика, щоб він зміг надати допомогу. Повертаючись, отримуємо справедливу догану від командира.
Неможливо врятувати всіх, але ти все одно робитимеш усе, аби хоча б спробувати.
— Правда, що ви зіткнулися зі зрадою з боку командира?
— Це було ще на Київщині. Він просто втік. До цього довго розповідав, який він офіцер та професіонал. Привіз новобранців-добровольців до Гостомелю, а сам після першого ж «прильоту» сів у машину і поїхав. Наступного дня з'явився у штабі з документами про те, що у нього нібито двостороння пневмонія. Більше його ніхто не бачив. Після цього випадку командування нашою ротою взяв на себе полковник, справжній професіонал, якого ми дуже поважаємо. Армія — це зріз суспільства, тут є різні люди. І ти намагаєшся триматися тих, хто ближчий за духом тобі.
— У вас є світлина, де видно, як ви вирощуєте ягоди навіть у зоні бойових дій. Ви підписали фото: «Мене можна забрати з ферми, але ферму з мене — ніколи»…
— Це було один раз, і хлопці із задоволенням з'їли цю полуницю. Насправді, я зробив це з принципу. Мене обурила історія одного фермера зі Львівської області, який, користуючись тим, що колись воював у зоні АТО, регулярно просить донати «на підтримку свого бізнесу». Ми навіть дали йому прізвисько «Донателло».
І ось у 2022-му, коли до нього на Львівщину переїхала більша частина моїх київських клієнтів, він знову попросив у людей пів мільйона гривень, розповідаючи, що заморозки вбили його врожай. У фермерів, які подбали про те, щоб накрити поля агроволокном, цього не сталося — і лише нашому Донателло знову знадобилися гроші. Тож я вирішив довести, що навіть за несприятливих умов зможу виростити полуницю, бо вмію її доглядати. У ящиках з-під патронів кущі чудово розрослися, і ми з хлопцями зібрали врожай.
Фермерство — справа мого життя. Коли є можливість приїхати на вихідні чи ротацію, я багато часу проводжу на фермі, намагаюся контролювати усі процеси. І я дуже вдячний мамі, яка допомагає все це тягнути.
Зв’язок поколінь
— У вас є донька-школярка. Розмовляєте з нею про війну?
— Сашульці вісім років. На початку повномасштабної війни моя колишня дружина вивезла її з Києва, але пізніше вони повернулися. Нещодавно у школі їй сказали написати твір на тему «Моя мрія». Саша написала, що її мрія — «щоб на Червоній площі стався вибух, там нікого не залишилося, і тоді ми не матимемо повітряних тривог». Так мислить дитина, яка живе в реаліях війни. На день добровольця Саша подарувала мені набір пряників зі словами: «Я люблю тебе не тільки тому, що ти мій тато, а ще й тому, що ти доброволець». Вона — моя мотивація.
— А що ще мотивує вас продовжувати боротьбу?
— Я навчався у київській школі, яка зараз носить ім'я Василя Стуса. Мені було три роки, коли поета закатували у в'язниці. Я думаю про нього та інших людей, яких убили тільки за те, що вони — українці. А ще про свого прадіда-фермера, якого більшовики розкуркулили і відправили до Сибіру. Його життя зруйнували, а на місці його великого господарства зробили колгосп.
Я сам фермер, Україна — це моя земля, і я її захищатиму. Якби в такій ситуації опинився мій прадід, він точно пішов би на фронт. Як і тато. Коли почалося повномасштабне вторгнення, тато сказав, що якби не здоров'я, він би сам став до зброї.
І знаєте, в деякі моменти я впевнений, що вони — і батько, і прадід, і ті люди, котрі в різні часи загинули за свої переконання, — нам допомагають. Стільки було випадків, коли нас з хлопцями рятувало виключно везіння.
Наприклад, у даху будівлі, де ми знаходилися, застрягла міна і не розірвалася. Або на завданні, коли ситуація здається безвихідною, раптово все вирішується якнайкраще. Після смерті батько ще жодного разу не приходив до мене уві сні. А ось мамі нещодавно наснився — і був він у військовій формі. Я одразу згадав його слова, що буде війна і треба готуватись. І подумав, що, напевно, зараз він десь поруч зі мною…
Українка Анна Ставиченко — справжня амбасадорка української класичної музики в Європі. Вона — організаторка низки важливих ініціатив та численних концертів в Україні та за кордоном.
У 2022 році, наприклад, Анна організувала резиденцію у Варшаві для Kyiv Symphony Orchestra, провела тут Український вікенд в межах місцевого фестивалю, заснованому Sinfonia Varsovia. У другу річницю вторгнення організувала трансляцію концерту “Україна незламна” з Національної філармонії України на сайті Паризької філармонії. Запис і досі там у відкритому доступі.
Спільно з українськими музикантами в Парижі минулого року Анна започаткувала Проєкт 1991 — концерти камерної музики, які проходять у Франції щомісяця, іноді кілька разів на місяць. Серед них — Дні Сильвестрова у Парижі, виступ українського квартету Bleu et Or («Блакить і Золото») на фестивалі у Провансі, який грав твори українських композиторів.
Співорганізація концерту на першій в історії конференції з української авангардної музики в Сорбонні — теж плід діяльності Анни Ставиченко. А ще вона — керівниця української місії Паризької філармонії, в межах якої Франція допомагає українським музикантам прихистком, працевлаштуванням, музичними інструментами та іншими важливими речами.
Українська місія в Парижі: врятувати й повернути можливість грати музику
— У Париж я приїхала на запрошення Паризької філармонії, — розповідає Sestry Анна Ставиченко, — щоб керувати українською місією цієї інституції. Вона полягає в тому, щоб допомагати українським оркестровим музиканткам, які виїхали з України через повномасштабну війну, знаходити тимчасові контракти у французьких оркестрах, переважно національних. Завдяки цьому українські музикантки мають можливість продовжувати свій професійний шлях і тимчасово інтегруватися в найкращі французькі колективи.
А почалося все з проєкту зі збору та систематизації українських партитур. Який ми з колегами з Лятошинський клубу, Українським Інститутом, Львівським органним залом та Ukrainian Live започаткували після повномасштабного вторгнення. Аби по-перше, зберегти українські партитури від можливих наслідків війни. І по-друге, щоб мати цю онлайн-бібліотеку самим і надати доступ до неї світовим оркестрам та музичним інституціям. Щоб вони могли виконувати українську музику.
Ми почали збирати базу. Далі я стала зв’язуватися із західноєвропейськими музичними інституціями і пропонувати виконувати українську музику. І однією із цих інституцій була Паризька філармонія. Вони попросили мене скласти для Orchestre de Paris програму з українських творів. Що я і зробила.
Це проблема для іноземних оркестрів та інституцій: навіть якщо вони отримують доступ до української музики — на жаль, вони зовсім її не знають. Відповідно, для них зорієнтуватися, вибрати твори з величезного масиву українського репертуару — надскладне завдання.
І ми почали думати, як ще ми могли б співпрацювати, як ще ця провідна французька музична інституція могла б допомогти Україні. Так ми прийшли до ідеї української місії.
Я запропонувала допомагати українським оркестровим музикантам, які опинилися у скрутному становищі — в Україні чи вже за кордоном. Тим, хто втратив в Україні житло, виїхав, рятуючи дітей, пережив російську окупацію або ще знаходиться на окупованих територіях. І ми стали запорошувати до Франції українських музикантів. Для когось потрібно було організовувати цілі операції з виїзду. Або доставку до Франції інструментів, що залишилися в Україні, бо музиканти не ризикували брати їх з собою, боялися пошкодити. Паралельно ми знаходили українським музиканткам контракти у французьких оркестрах, допомагали з житлом, з усіма адміністративними процедурами. І ми продовжуємо ними опікуватися.
— Що за два роки змінилось у діяльності української місії Паризької філармонії?
— Спочатку це була гуманітарна місія: допомогти жінкам, їхнім сім’ям. Дати їм можливість десь жити і працювати. З часом місія стала трансформуватися. Ми продовжуємо допомагати музиканткам, але разом з цим стали думати і діяти ширше.
Так, минулого року ми започаткували збір та відправку музичних інструментів та обладнання в українські школи, які постраждали від війни.
У грудні минулого року ми відправили 165 музичних інструментів та одиниць професійного обладнання до 20 українських шкіл з 13 різних міст.
Разом з Балаклією Харківської області, Ірпенем, низкою шкіл у Сумській області. Тобто міст, які пережили страшні події.
Наприклад, під час окупації Балаклії росіяни базувалися саме в музичній школі. Де геть усе пограбували і знищили. Вкрали навіть електрочайники.
Півтора року школа не могла проводити навчання. Але у сезоні 2023/24 вона нарешті знову запрацювала, і тепер там є інструменти та обладнання від Паризької філармонії.
Також ми допомагаємо родинам, які виїхали з тимчасово окупованих територій і зараз перебувають в Одесі або Києві. Наприклад, передали скрипку сім’ї, яка втратила все у Сєвєродонецьку. Усі троє дітей у родині займаються музикою. Вони вже навіть не мріяли, що колись знову зможуть грати.
Місія зараз опікується і зовсім юними українськими музикантами, намагаючись допомогти їм продовжити свій шлях у класичній музиці і мати майбутнє у цій сфері. Придбання музичного інструменту — це завжди непросто для сім’ї, навіть у мирний час. Тому що це дорого. Цьому зазвичай передують кілька років накопичень. А зараз, якщо родина втратила будинок, виїхала, почала життя заново, про музичний інструмент вже взагалі не йдеться.
Серед моїх знайомих музикантів є ті, хто зараз на фронті. Є ті, які отримали важкі поранення, лікувалися і повернулися на фронт. Є ті, хто вже загинув...
У лютому ми організували трансляцію концерту з Національної філармонії України в Києві, яка здійснювалася на сайті Паризької філармонії. Ідея була така: надати цю платформу українцям, аби українську музику почули на весь світ, а ще — у такий спосіб згадати всіх музикантів, які воюють, і тих, хто загинув. Це була наша шана тим, хто вже не може вийти на сцену.
Поки що Європі українці більш цікаві як незламні борці, ніж як автори й виконавці класичної музики
— Скільки зараз українських музикантів у Франції?
— У цілому становище українських музикантів за кордоном вкрай неоднорідне. Комусь пощастило в професійному плані більше, зокрема музикантам з цієї місії. Вони мають можливість продовжувати працю в класичній музиці, до того ж на найвищому рівні. Ба більше — їм допомагають, їх підтримують. Але якщо говорити взагалі, то знайти українському музиканту роботу, інтегруватися дуже складно. Чимало чудових музикантів з усього світу їдуть у Париж, Берлін тощо, аби спробувати побудувати там кар’єру. Тому пробитися, особливо в стислі терміни, дуже непросто. Зазвичай на це йдуть роки. А українці зараз чекати не можуть: їм треба платити за житло, вивчати нову мову, працювати. Тому, на жаль, дуже багато музикантів з України зараз не мають можливості працювати за професією в Західній Європі.
— Зацікавленість в українській класичній музиці зросла?
— Однозначна ствердна відповідь була б ідеалізацією ситуації. Зріс інтерес, але це часто інтерес до нас як до людей, які опинилися у складній ситуації. Як до представників країни, що титанічно бореться на очах у всього світу.
А щоб це відбилося на зростанні інтересу до виконання української музики у сталій формі, то цього поки що не відбувається. Це довгий складний шлях, який ми тільки почали. Поки що виконання української музики у світі лежить переважно на плечах самих українських музикантів, продюсерів, менеджерів. Це ми власними силами намагаємося робити так, щоб ця музика звучала.
— На сьогоднішній день українська класична музика може конкурувати з російською?
— Ні. Це є результатом столітньої історії того, як Росія себе просувала. Потужно, іноді агресивно. Вкладаючи в це мільйони. Чого ми не можемо сказати про нашу ситуацію. І тому ми маємо зараз цей дисбаланс. Російська музика, російські музиканти скрізь. Як в оркестрах, так і солісти, диригенти, і що також показово — менеджери, агенти. І навіть ця страшна війна радикальним чином поки що цього не змінила, бо більшість європейців досі зачаровані брендом «велична російська культура» і не хочуть нічого змінювати.
Кожен європейський оркестр будь-якого рівня виконує російський репертуар.
— Ваше ставлення до бажання об’єднати українську і російську музику?
— На жаль, і на початку повномасштабної війни, і зараз існують спроби (часом успішні) об’єднувати українських та російських виконавців на одній сцені. Змішувати українську та російську музику в одних програмах.
Часто організатори, інституції приховують наявність російських імен у касті або програмі на етапі перемовин, іноді аж до моменту публікації афіш, я з цим неодноразово стикалася.
Або наївно не розуміючи, в чому проблема, або мотивуючи це легендою про росіян як «жертв режиму» і «трьох народів, що однаково страждають від цієї війни», або ж умисно інструменталізуючи українців як «індульгенцію» для того, щоб продовжувати співпрацювати з росіянами та робити business as usual. Треба бути дуже обережними і намагатися дізнаватися максимум інформації, і все одно не можна бути гарантовано застрахованим від подібних «сюрпризів».
Є також спеціальні гранти і резиденції, які даються виключно митцям і дослідникам з України, Білорусі та Росії — одним «блоком». У такій ситуації це стає особистим моральним вибором кожного. Або отримуєш грант чи запрошення від оперного театру або оркестру і погоджуєшся з такими умовами, або відмовляєшся, бо це проти твоїх принципів.
Ми бачимо результати такого підходу: світ мовчав, коли Росія анексувала Крим та вторглася на Донбас, світ проковтнув слова про те, що України ніколи не існувало. Бо при розмиванні меж між Україною та Росією дуже зручно заплющувати очі на ті злочини, які Росія чинить століттями щодо України та інших своїх сусідів. Ми бачимо, що це змішування стає смертельно небезпечним.
Коли я створила Проєкт 1991, що займається промоцією української музики у Франції, я неодноразово чула від іноземців питання: «А чому у ваших програмах ви не виконуєте російську музику поряд з українською?»
Це щоразу шокує, і мені доводится пояснювати, що грати зараз російський репертуар для нас є неприйнятним. Це внутрішній протест кожного свідомого українця, який не хоче мати нічого спільного з російським наративом.
— Які аргументи доводиться наводити французам?
— Я їм пояснюю так: ваше уявлення про світ дуже змінюється в залежності від того, чи летить у ваш дім російська ракета чи ні. Пропоную їм уявити власний дім під російським бомбардуванням і відчути, чи хотілося б їм у цей момент чути Чайковського.
— А в Києві ще досі не перейменували консерваторію його імені…
— Це катастрофа. Ми намагаємося — і ті українці, хто вдома, і ті, хто зараз на Заході — пояснювати світу, яка українська культура самобутня і що в нас є власні імена. А потім відправляємо свої резюме, в яких написано — випускник Національної Музичної Академії України імені Чайковського. Як після цього ми можемо гідно вести всі ці дискусії? Я у власній біографії пишу тепер просто НМАУ, без імені композитора.
— Чи можна вплинути на світогляд європейців? Адже в голові не вкладається, як на сцені Паризької опери, де колись виступав Василь Сліпак, цього року (навіть попри акції протесту українців) виступала Анна Нетребко.
— Це питання позиції керівництва музичних інституцій та совісті місцевої аудиторії. Звичайно, менеджмент Нетребко дуже активно відбілює її ім’я в медіа, щоб співачка знову без проблем виступала на найкращих сценах світу. Але її постать залишається контроверсійною через зв’язки з Путіним. Західна публіка робить свій особистий моральний вибір, чи купувати квиток на концерт Анни Нетребко або Теодора Курентзіса. Вдаючи, що вони не знають, що за ними стоїть, або просто відмахуючись, мовляв, «музика поза політикою».
— Що ж робити?
— Промоція, промоція і ще раз промоція української музики. Робити все можливе, щоб ця музика звучала. Організовувати події, працювати зі світовими інституціями та оркестрами, домовлятися про виконання та включення українських композиторів до репертуару. Це колосальна робота, яка має відбуватися на рівні інституцій, державних та приватних, а також індивідуальних ініціатив.
Важливо, щоб музика була представлена на гідному рівні. У хорошому виконанні, з професійно складеними програмами.
Бо час «знижок на війну» і «знижок на біженство», коли якийсь відсоток західних слухачів був готовий ходити на українські концерти будь-якої якості із солідарності, добігає кінця. Та й нам самим таке позиціонування не на користь.
Я час від часу отримую запити від французьких оркестрів або камерних колективів знайти партитури якогось конкретного українського твору. Або просто хочуть щось виконати українське і просять поради. Вже було кілька запитів на Другу симфонію Ревуцького. Часто раджу Лятошинського, адже сама дуже люблю його твори. І хоча це наразі поодинокі випадки, але це вже є. І це радує.
“Я запропонувала допомагати українським оркестровим музикантам — тим, хто втратив в Україні житло, виїхав, рятуючи дітей, пережив російську окупацію або знаходиться на окупованих територіях. І ми стали запорошувати музиканток до Франції. Для когось потрібно було організовувати цілі операції з виїзду. Ми знаходили музикантам житло, роботу, висилали їм музичні інструменти. І продовжуємо ними опікуватися”
Українка Анна Ставиченко — справжня амбасадорка української класичної музики в Європі. Вона — організаторка низки важливих ініціатив та численних концертів в Україні та за кордоном.
У 2022 році, наприклад, Анна організувала резиденцію у Варшаві для Kyiv Symphony Orchestra, провела тут Український вікенд в межах місцевого фестивалю, заснованому Sinfonia Varsovia. У другу річницю вторгнення організувала трансляцію концерту “Україна незламна” з Національної філармонії України на сайті Паризької філармонії. Запис і досі там у відкритому доступі.
Спільно з українськими музикантами в Парижі минулого року Анна започаткувала Проєкт 1991 — концерти камерної музики, які проходять у Франції щомісяця, іноді кілька разів на місяць. Серед них — Дні Сильвестрова у Парижі, виступ українського квартету Bleu et Or («Блакить і Золото») на фестивалі у Провансі, який грав твори українських композиторів.
Співорганізація концерту на першій в історії конференції з української авангардної музики в Сорбонні — теж плід діяльності Анни Ставиченко. А ще вона — керівниця української місії Паризької філармонії, в межах якої Франція допомагає українським музикантам прихистком, працевлаштуванням, музичними інструментами та іншими важливими речами.
Українська місія в Парижі: врятувати й повернути можливість грати музику
— У Париж я приїхала на запрошення Паризької філармонії, — розповідає Sestry Анна Ставиченко, — щоб керувати українською місією цієї інституції. Вона полягає в тому, щоб допомагати українським оркестровим музиканткам, які виїхали з України через повномасштабну війну, знаходити тимчасові контракти у французьких оркестрах, переважно національних. Завдяки цьому українські музикантки мають можливість продовжувати свій професійний шлях і тимчасово інтегруватися в найкращі французькі колективи.
А почалося все з проєкту зі збору та систематизації українських партитур. Який ми з колегами з Лятошинський клубу, Українським Інститутом, Львівським органним залом та Ukrainian Live започаткували після повномасштабного вторгнення. Аби по-перше, зберегти українські партитури від можливих наслідків війни. І по-друге, щоб мати цю онлайн-бібліотеку самим і надати доступ до неї світовим оркестрам та музичним інституціям. Щоб вони могли виконувати українську музику.
Ми почали збирати базу. Далі я стала зв’язуватися із західноєвропейськими музичними інституціями і пропонувати виконувати українську музику. І однією із цих інституцій була Паризька філармонія. Вони попросили мене скласти для Orchestre de Paris програму з українських творів. Що я і зробила.
Це проблема для іноземних оркестрів та інституцій: навіть якщо вони отримують доступ до української музики — на жаль, вони зовсім її не знають. Відповідно, для них зорієнтуватися, вибрати твори з величезного масиву українського репертуару — надскладне завдання.
І ми почали думати, як ще ми могли б співпрацювати, як ще ця провідна французька музична інституція могла б допомогти Україні. Так ми прийшли до ідеї української місії.
Я запропонувала допомагати українським оркестровим музикантам, які опинилися у скрутному становищі — в Україні чи вже за кордоном. Тим, хто втратив в Україні житло, виїхав, рятуючи дітей, пережив російську окупацію або ще знаходиться на окупованих територіях. І ми стали запорошувати до Франції українських музикантів. Для когось потрібно було організовувати цілі операції з виїзду. Або доставку до Франції інструментів, що залишилися в Україні, бо музиканти не ризикували брати їх з собою, боялися пошкодити. Паралельно ми знаходили українським музиканткам контракти у французьких оркестрах, допомагали з житлом, з усіма адміністративними процедурами. І ми продовжуємо ними опікуватися.
— Що за два роки змінилось у діяльності української місії Паризької філармонії?
— Спочатку це була гуманітарна місія: допомогти жінкам, їхнім сім’ям. Дати їм можливість десь жити і працювати. З часом місія стала трансформуватися. Ми продовжуємо допомагати музиканткам, але разом з цим стали думати і діяти ширше.
Так, минулого року ми започаткували збір та відправку музичних інструментів та обладнання в українські школи, які постраждали від війни.
У грудні минулого року ми відправили 165 музичних інструментів та одиниць професійного обладнання до 20 українських шкіл з 13 різних міст.
Разом з Балаклією Харківської області, Ірпенем, низкою шкіл у Сумській області. Тобто міст, які пережили страшні події.
Наприклад, під час окупації Балаклії росіяни базувалися саме в музичній школі. Де геть усе пограбували і знищили. Вкрали навіть електрочайники.
Півтора року школа не могла проводити навчання. Але у сезоні 2023/24 вона нарешті знову запрацювала, і тепер там є інструменти та обладнання від Паризької філармонії.
Також ми допомагаємо родинам, які виїхали з тимчасово окупованих територій і зараз перебувають в Одесі або Києві. Наприклад, передали скрипку сім’ї, яка втратила все у Сєвєродонецьку. Усі троє дітей у родині займаються музикою. Вони вже навіть не мріяли, що колись знову зможуть грати.
Місія зараз опікується і зовсім юними українськими музикантами, намагаючись допомогти їм продовжити свій шлях у класичній музиці і мати майбутнє у цій сфері. Придбання музичного інструменту — це завжди непросто для сім’ї, навіть у мирний час. Тому що це дорого. Цьому зазвичай передують кілька років накопичень. А зараз, якщо родина втратила будинок, виїхала, почала життя заново, про музичний інструмент вже взагалі не йдеться.
Серед моїх знайомих музикантів є ті, хто зараз на фронті. Є ті, які отримали важкі поранення, лікувалися і повернулися на фронт. Є ті, хто вже загинув...
У лютому ми організували трансляцію концерту з Національної філармонії України в Києві, яка здійснювалася на сайті Паризької філармонії. Ідея була така: надати цю платформу українцям, аби українську музику почули на весь світ, а ще — у такий спосіб згадати всіх музикантів, які воюють, і тих, хто загинув. Це була наша шана тим, хто вже не може вийти на сцену.
Поки що Європі українці більш цікаві як незламні борці, ніж як автори й виконавці класичної музики
— Скільки зараз українських музикантів у Франції?
— У цілому становище українських музикантів за кордоном вкрай неоднорідне. Комусь пощастило в професійному плані більше, зокрема музикантам з цієї місії. Вони мають можливість продовжувати працю в класичній музиці, до того ж на найвищому рівні. Ба більше — їм допомагають, їх підтримують. Але якщо говорити взагалі, то знайти українському музиканту роботу, інтегруватися дуже складно. Чимало чудових музикантів з усього світу їдуть у Париж, Берлін тощо, аби спробувати побудувати там кар’єру. Тому пробитися, особливо в стислі терміни, дуже непросто. Зазвичай на це йдуть роки. А українці зараз чекати не можуть: їм треба платити за житло, вивчати нову мову, працювати. Тому, на жаль, дуже багато музикантів з України зараз не мають можливості працювати за професією в Західній Європі.
— Зацікавленість в українській класичній музиці зросла?
— Однозначна ствердна відповідь була б ідеалізацією ситуації. Зріс інтерес, але це часто інтерес до нас як до людей, які опинилися у складній ситуації. Як до представників країни, що титанічно бореться на очах у всього світу.
А щоб це відбилося на зростанні інтересу до виконання української музики у сталій формі, то цього поки що не відбувається. Це довгий складний шлях, який ми тільки почали. Поки що виконання української музики у світі лежить переважно на плечах самих українських музикантів, продюсерів, менеджерів. Це ми власними силами намагаємося робити так, щоб ця музика звучала.
— На сьогоднішній день українська класична музика може конкурувати з російською?
— Ні. Це є результатом столітньої історії того, як Росія себе просувала. Потужно, іноді агресивно. Вкладаючи в це мільйони. Чого ми не можемо сказати про нашу ситуацію. І тому ми маємо зараз цей дисбаланс. Російська музика, російські музиканти скрізь. Як в оркестрах, так і солісти, диригенти, і що також показово — менеджери, агенти. І навіть ця страшна війна радикальним чином поки що цього не змінила, бо більшість європейців досі зачаровані брендом «велична російська культура» і не хочуть нічого змінювати.
Кожен європейський оркестр будь-якого рівня виконує російський репертуар.
— Ваше ставлення до бажання об’єднати українську і російську музику?
— На жаль, і на початку повномасштабної війни, і зараз існують спроби (часом успішні) об’єднувати українських та російських виконавців на одній сцені. Змішувати українську та російську музику в одних програмах.
Часто організатори, інституції приховують наявність російських імен у касті або програмі на етапі перемовин, іноді аж до моменту публікації афіш, я з цим неодноразово стикалася.
Або наївно не розуміючи, в чому проблема, або мотивуючи це легендою про росіян як «жертв режиму» і «трьох народів, що однаково страждають від цієї війни», або ж умисно інструменталізуючи українців як «індульгенцію» для того, щоб продовжувати співпрацювати з росіянами та робити business as usual. Треба бути дуже обережними і намагатися дізнаватися максимум інформації, і все одно не можна бути гарантовано застрахованим від подібних «сюрпризів».
Є також спеціальні гранти і резиденції, які даються виключно митцям і дослідникам з України, Білорусі та Росії — одним «блоком». У такій ситуації це стає особистим моральним вибором кожного. Або отримуєш грант чи запрошення від оперного театру або оркестру і погоджуєшся з такими умовами, або відмовляєшся, бо це проти твоїх принципів.
Ми бачимо результати такого підходу: світ мовчав, коли Росія анексувала Крим та вторглася на Донбас, світ проковтнув слова про те, що України ніколи не існувало. Бо при розмиванні меж між Україною та Росією дуже зручно заплющувати очі на ті злочини, які Росія чинить століттями щодо України та інших своїх сусідів. Ми бачимо, що це змішування стає смертельно небезпечним.
Коли я створила Проєкт 1991, що займається промоцією української музики у Франції, я неодноразово чула від іноземців питання: «А чому у ваших програмах ви не виконуєте російську музику поряд з українською?»
Це щоразу шокує, і мені доводится пояснювати, що грати зараз російський репертуар для нас є неприйнятним. Це внутрішній протест кожного свідомого українця, який не хоче мати нічого спільного з російським наративом.
— Які аргументи доводиться наводити французам?
— Я їм пояснюю так: ваше уявлення про світ дуже змінюється в залежності від того, чи летить у ваш дім російська ракета чи ні. Пропоную їм уявити власний дім під російським бомбардуванням і відчути, чи хотілося б їм у цей момент чути Чайковського.
— А в Києві ще досі не перейменували консерваторію його імені…
— Це катастрофа. Ми намагаємося — і ті українці, хто вдома, і ті, хто зараз на Заході — пояснювати світу, яка українська культура самобутня і що в нас є власні імена. А потім відправляємо свої резюме, в яких написано — випускник Національної Музичної Академії України імені Чайковського. Як після цього ми можемо гідно вести всі ці дискусії? Я у власній біографії пишу тепер просто НМАУ, без імені композитора.
— Чи можна вплинути на світогляд європейців? Адже в голові не вкладається, як на сцені Паризької опери, де колись виступав Василь Сліпак, цього року (навіть попри акції протесту українців) виступала Анна Нетребко.
— Це питання позиції керівництва музичних інституцій та совісті місцевої аудиторії. Звичайно, менеджмент Нетребко дуже активно відбілює її ім’я в медіа, щоб співачка знову без проблем виступала на найкращих сценах світу. Але її постать залишається контроверсійною через зв’язки з Путіним. Західна публіка робить свій особистий моральний вибір, чи купувати квиток на концерт Анни Нетребко або Теодора Курентзіса. Вдаючи, що вони не знають, що за ними стоїть, або просто відмахуючись, мовляв, «музика поза політикою».
— Що ж робити?
— Промоція, промоція і ще раз промоція української музики. Робити все можливе, щоб ця музика звучала. Організовувати події, працювати зі світовими інституціями та оркестрами, домовлятися про виконання та включення українських композиторів до репертуару. Це колосальна робота, яка має відбуватися на рівні інституцій, державних та приватних, а також індивідуальних ініціатив.
Важливо, щоб музика була представлена на гідному рівні. У хорошому виконанні, з професійно складеними програмами.
Бо час «знижок на війну» і «знижок на біженство», коли якийсь відсоток західних слухачів був готовий ходити на українські концерти будь-якої якості із солідарності, добігає кінця. Та й нам самим таке позиціонування не на користь.
Я час від часу отримую запити від французьких оркестрів або камерних колективів знайти партитури якогось конкретного українського твору. Або просто хочуть щось виконати українське і просять поради. Вже було кілька запитів на Другу симфонію Ревуцького. Часто раджу Лятошинського, адже сама дуже люблю його твори. І хоча це наразі поодинокі випадки, але це вже є. І це радує.
Висновки зі звіту Польського економічного інституту «Становище жінок у Польщі з соціально-економічної точки зору», з одного боку, наповнюють оптимізмом, показуючи, як багато змінилося у сприйнятті та участі жінок, зокрема, в економіці за останні 20 років, а з іншого — змушують замислитися і діяти. Хоча участь жінок на ринку праці зростає, а розрив у заробітній платі скорочується, ми все ще далекі від повної рівності, про що свідчать, наприклад, показники участі жінок в економіці та їхня заробітна плата.
Звіт проливає нове світло на становище всіх жінок у Польщі, включно з жінками-мігрантами та біженками, яким зі зрозумілих причин доводиться важче, ніж тим жінкам, які походять з Польщі і живуть тут. Наприклад, через мовний бар'єр, а у випадку жінок, які приїхали до Польщі з дітьми після агресії Росії проти України, також через те, що працевлаштування заважатиме догляду за дітьми, особливо молодшими за три роки. Вони часто вказують на цю причину своєї бездіяльності.
Вони приїхали сюди зі своїми дітьми, часто змушені були погоджуватися на роботу, яка не відповідала їхній кваліфікації та очікуванням, насамперед через мовний бар'єр, але також з однією основною мотивацією: забезпечити себе і своїх дітей. Саме тому багато хто з них, особливо ті, хто працює в неформальному секторі економіки, не повідомляють про неналежне, дискримінаційне ставлення з боку роботодавців. Вони бояться втратити роботу.
Більше половини всіх іноземців
У 2021 році українці та українки становили 57% усіх іноземців, які оселилися в Польщі. Кількість громадян України та громадян з дійсними дозволами на проживання в Польщі на той час становила 300 тисяч. Одних лише жінок було 138 000 — вони становили 46% цієї багатотисячної групи. Наразі 443 000 жінок віком від 18 років мають статус UKR через конфлікт в Україні, згідно з даними за квітень 2023 року, наведеними у звіті. Серед них 384 000 жінок у віці 19-64 років.
Дані Інституту соціального страхування показують, що 347 000 жінок застраховані, більшість з них у віці 35-39 і 40-44 років
«Слід зазначити, що ми не можемо визначити рівень зайнятості українських жінок-біженок на основі цих даних. По-перше, дані ZUS включають як жінок-біженців, так і тих українок, які тривалий час проживають у Польщі. А по-друге, вони не включають всі види зайнятості, в тому числі роботу в сільському господарстві», — підкреслюють автори та упорядники звіту.
Дискримінація та насильство
На противагу цьому, за даними CASE та CARE International, у Польщі понад 100 000 жінок-мігранток та біженок доглядають за польськими домівками. Вони доглядають за дітьми, людьми похилого віку, готують їжу, прибирають, перуть і прасують. Переважна більшість працює «нелегально», а це означає не лише відсутність страхування, але й незнання своїх прав. Понад 60 відсотків українських жінок, які працюють у польських будинках, визнали, що зазнавали жорстокого поводження, дискримінації та насильства. Зазвичай вони не повідомляють про ці випадки — бояться втратити роботу, часто єдине джерело доходу для всієї родини, але також не знають, де можна отримати допомогу.
Серед тих жінок, які працюють легально, більшість працевлаштовані в адміністративному секторі та у сфері підтримки. Це понад 340 000 жінок
Інші галузі, де багато жінок знайшли роботу: переробна промисловість — 63 тис.; оптова та роздрібна торгівля і ремонт автотранспортних засобів — 34 тис.; діяльність з тимчасового розміщування й організації харчування — 33 тис.; діяльність у сфері надання послуг харчування — 33 тис.
Жінки-підприємниці
У 2022 році українки заснували понад 6 500 ФОПів, що становить 41% новостворених суб'єктів господарювання цього типу в Україні. Зазвичай вони відкривають бізнес у сфері «іншої діяльності у сфері послуг». Цілих 89% з них — це перукарні та інші послуги у сфері краси. Ще однією популярною галуззю є інформація та комунікації; вони переважно займаються розробкою програмного забезпечення та ІТ-консалтингом. Майже 10 відсотків підприємств, створених жінками, займаються адміністративною та допоміжною діяльністю. У цьому секторі майже кожна третя компанія (30%) займається неспеціалізованим прибиранням будівель і промислових об'єктів. Ще однією галуззю, на яку припадає понад 7% частки підприємств, заснованих українськими жінками, є діяльність у сфері тимчасового розміщування й організації харчування, причому тут українки переважно засновують компанії, пов'язані з громадським харчуванням. 7% компаній, заснованих українськими жінками, займаються професійною, науковою та технічною діяльністю.
Податки більше, ніж допомога
Звіт компанії Deloitte, підготовлений на замовлення та за фінансової підтримки УВКБ ООН, показує, що українські мігранти та біженці внесли 0,7-1,1 відсотка ВВП в економіку країни у 2023 році. «Останні два роки показали, що біженці багато в чому можуть зробити позитивний внесок у суспільство, якщо їм дати шанс. В Європейському Союзі біженці з України мають доступ до соціальної підтримки, а також до ринку праці. Особливо позитивно виділяється Польща. Позитивний досвід, отриманий тут, може слугувати прикладом для багатьох інших ситуацій з біженцями», — Юлія Паторська з Deloitte прокоментувала результати дослідження.
Біженці з України, які залишилися в Польщі як працівники, підприємці, споживачі та платники податків, внесли 0,7-1,1% ВВП у польську економіку в 2023 році
«Податки, сплачені біженцями, досягли 10-14 мільярдів злотих у 2022 році і ще 15-20 мільярдів злотих у 2023 році, що перевищує початкові витрати держави на допомогу» — зазначає Рафал Тшечаковський, старший консультант.
Кожна друга працює
Ці цифри збігаються з висновками іншого звіту, підготовленого Міждисциплінарною лабораторією вивчення війни в Україні при Університеті Національної комісії освіти в Кракові. Дослідження за жовтень-листопад 2023 року показує, що лише кожна друга українка в Польщі працює. 63% — в Польщі, 23% — віддалено в Україні, а 8% — в іншій країні. Лише третина опитаних жінок мають роботу, яка відповідає їхній кваліфікації. 16% зазначили, що не влаштувалися на роботу через необхідність догляду за малолітніми дітьми. При пошуку роботи найбільшими проблемами є мовні проблеми (77%), низька заробітна плата, невизнання диплому та необхідність працювати за нижчою кваліфікацією. 45% опитаних дослідниками жінок розмовляють польською мовою, тоді як 20% розуміють мову, але не можуть спілкуватися.
Але, як зазначив в інтерв'ю керівник дослідницької групи доктор UKEN професор Пьотр Длугош, «з часу проведення попереднього дослідження жінки-біженки стали більш незалежними, живуть в орендованому житлі, краще володіють польською мовою і працюють, а також більш активно борються з психічними проблемами, які часто виникають».
Важливий аспект підкреслила Єва Гавлік, експерт з питань ринку праці, в інтерв'ю Польському радіо: «Ще до початку війни Польща була країною першого вибору для українців, коли йшлося про пошук роботи. У той час до нас приходили люди, які хотіли заробити трохи грошей, щоб потім або повернутися до сім'ї, або зняти квартиру і привезти різних. Це були дуже відповідальні працівники, тому що вони дбали про заробіток. Інша справа люди, які були змушені покинути країну через війну. Вони приїхали до нас і працюють тут, бо не мають іншого вибору. Для деяких з них робота, яку вони виконують, є принизливою і часто нижче їх компетенції та освіти», — прокоментувала вона, мимохідь підкресливши, що люди з України є «хорошими працівниками, відданими і виконують доручені їм завдання». Вони підкреслюють, що «серед них є видатні професіонали, які займають високі посади в різних галузях Польщі».
Деякий час тому розговорилася з українським таксистом в Польщі, який розповів сумну історію свого життя. Виявилося, що чоловік приїхав до Польщі перед війною — продав все, що мав в Україні, зокрема, власний бізнес, будинок, і переїхав будувати нове життя в сусідній країні. Однак все, за що бралася родина — ‹«прогорало». Спочатку вони відкрили майстерню з ремонту автомобілів, яка закрилася через брак клієнтів. Потім був сервіс з надання послуг дрібного ремонту. Зараз родина вклала свої останні заощадження в цех з ремонту одягу, але й він не дуже прибутковий.
Чоловік змушений працювати в таксі, аби утримувати родину з трьома дітьми, орендувати квартиру та сплачувати податки.
Ця ситуація підштовхнула проаналізувати, чому в одних виходить збудувати успішний бізнес в Польщі, а в інших — ні. За порадами звернулася до Ірини Кім, яка вже понад вісім років очолює Клуб українських бізнесменів у Кракові. До Польщі вона приїхала з Донецької області, є еміґранткою першої повоєнної хвилі. Експертка допомогла багатьом українцям запустити свій бізнес, а також проаналізувати причини провалу їхньої справи.
Варто пам’ятати про культурні відмінності
Багатьом підприємцям-початківцям здається, що Україна та Польща — це ідентичні країни, зі схожою мовою, культурою, традиціями. Однак ця уявна подібність багатьох вводить в оману. Люди не враховують культурні відмінності, відкриваючи свій бізнес в Польщі.
Українці роблять дві помилки: або орієнтуються виключно на українську спільноту, або вже на самому початку творять рекламну кампанію незрозумілу для місцевих, –— каже Ірина Кім
Обидві стратегії є програшними. По-перше, українці, особливо, біженці, дуже нестійка спільнота для сфери послуг. Сьогодні вони живуть в одному місті, потім зірвалися та переїхали в інше, або ж повернулися в Україну, або поїхали далі на захід Європи, в Канаду, в США.
— Українці не можуть бути для вас цільовою аудиторією, — переконана Ірина Кім, — вони лише одна з груп, на яку може орієнтуватися ваш бізнес. Основна аудиторія — це місцеві мешканці, яких значно більше, вони тут постійно проживають.
Як звернути увагу цих людей на свій бізнес? Ваші повідомлення мають врахувати особливості польської культури. Елементарний приклад, в Польщі послуги дрібного ремонту рекламують через слоган «золоті руки, якісний дрібний ремонт», в Україні «чоловік на годину». Місцеві просто не зрозуміють, що ви їм пропонуєте, прочитавши таке оголошення.
Відкриваючи студію художньої гімнастики, не варто очікувати, що батьки понесуть купу грошей на придбання вартісних костюмів, на організацію різноманітних конкурсів, змагань. Якщо ці доходи були частиною стратегії вашого прибутку, то ви нічого там не заробите
— Ми переважно працюємо з українськими дітьми, — каже українка Оксана, власниця однієї зі студії з позашкільної активності у місті Ґлівіце, — але я бачу різницю у ставленні до занять між нашими мамами та польськими. Наші батьки хочуть перемог, участі в конкурсах, ідеальних образів, медалей. І вони готові за це платити. Польські мами хочуть, щоб діти гарно проводили час, знайшли хобі. Тут навіть дуже важко знайти якісь конкурси, програми, де б студія могла взяти участь.
У нас різний підхід до краси та кухні
Дуже багато українок зі сфери б’юті-послуг, які відкрили свої салони в Польщі, швидко повернулися до одноосібної роботи вдома через те, що не зрозуміли різницю у підходах до краси.
— Мене часто запрошують прочитати лекцію на різноманітних інтеграційних курсах для біженок, і весь час я стикаюсь із ситуацією, що жінки навіть слухати не хочуть про цю різницю, — каже експертка, — вони говорять, що покажуть місцевим полькам таку якість, що вони всі будуть вражені. Питання лише: чи потрібно це польським жінкам? У них інші пріоритети та інші стандарти краси.
Польська жінка швидше поїде десь у подорож, ніж заплатить 600 злотих за фарбування волосся, навіть якщо ці гроші у неї є
Більшість з них не звернуть увагу на ваші дипломи, нагороди, приставки «VIP, ексклюзив, супер». Багато хто ходить у перукарню, яка знаходиться найближче до дому, до роботи, бо там працює знайома людина, з якою можна щиро поговорити.
— До мене зверталось багато жінок-підприємниць, які хотіли збільшити чеки на послуги, але не знали, як це зробити. До їхніх салонів приходили жінки з серйозними посадами, високого достатку, які хотіли постригтися, пофарбувати волосся, їх не цікавили ніякі інші додаткові процедури.
У Польщі взагалі інший підхід до багатьох сфер, де українки непогано заробляли вдома. Набагато меншою популярністю користуються різноманітні «ін'єкції краси». Одна з таких підприємниць, Вікторія, поділилася:
— У Вінниці в мене був свій кабінет, тут відкрила майже одразу після приїзду, вклала досить серйозну для мене суму, але виявилося, що мої послуги майже нікому не потрібні. Польки не хочуть робити такі процедури, в українок на це теж менше грошей, ніж вдома.
Схожі історії з відкриттям закладів громадського харчування. Люди вкладають гроші, хоча не вивчили ринок, смаки. Відкриваються не в «прохідних місцях», або готують страви, які орієнтовані на задоволення «смакової ностальгії» українців.
У Глівіце так з’явилася пиріжкова. І закрилася менше, ніж за пів року. Українці швидко втамували ностальгію, а поляки не наважувалися купувати страву з інтенсивним запахом та досить масну.
Польська мова — ключ до успіху
Ірина Кім розповідає, що коли почала працювати на польському ринку, то одразу взяла собі помічницю польку, яка вичитувала всі оголошення, листи, повідомлення.
— Вони були написані грамотно, — зауважує експертка, — але моя колежанка часто мені говорила: «у нас так не кажуть». Тексти з помилками, або тексти, які написані не автентично польською, дуже відштовхують потенційних партнерів, замовників. Тому одна з головних порад — не економте на гарному перекладі ваших оголошень грамотними носіями мови. І не шкодуйте грошей на рекламу.
Чомусь в Україні склалася тенденція, що бізнес може вкласти тисячі доларів у дороге обладнання, але робить рекламу самостійно, або винаймає початківця-тарґетолога. Рекламу постять в групи, де спілкуються суто українці, ігноруючи канали комунікації, які цікаві полякам: місцеві ЗМІ, дошки оголошень, локальні польськомовні групи, польськомовні блогери, друкована роздаткова реклама тощо.
Якщо мова йде про бізнес, де потрібне пряме спілкування із замовниками, там взагалі справа приречена на провал без польськомовного співробітника, який / яка будуть орієнтуватися в місцевих реаліях
— Я мала такий кейс на консультації, коли українці відкрили фірму з прибирання, вони якісно працювали, але кількість замовлень неухильно падала, — говорить Ірина, — ефективним рішенням для них було взяти адміністраторкою дівчину-польку, яка вела всю комунікацію з клієнтами. У фірми виросли замовлення, вона досі успішно працює на ринку.
Питання не в якійсь упередженості до українців, каже Ірина. Просто, як українцям простіше говорити рідною мовою, так і полякам простіше порозумітися з польськомовними людьми. Власники великого бізнесу в Польщі підтверджують це спостереження.
Борис Чеханський, який релокував виробництво з Харкова до польського міста Челядзь, говорить, що одним із перших рішень було взяти на роботу поляка в якості торгового представника. Це дуже допомогло налагодити контакти з місцевими ґуртовими покупцями та швидко запустити продажі.
Шукайте «порожні місця» та будьте в своїй справі профі
Якщо ви пройдетесь місцевими кав’ярнями, цукернями, перукарнями, то зверніть увагу на старі фотографії цього місця, або навіть на дату відкриття. Кожен місцевий бізнес підкреслюватиме, що це місце з історією. Вони завжди будуть користуватися більшою популярністю серед місцевих.
— Коли я їхав до Польщі, то мав список з двадцятьма можливими бізнесами, — розповідає український підприємець Вадим Петренко, який відкрив «Антикав’ярню» в центрі Катовіце, — спочатку була ідея кави на винос. Однак помітив, що це тут не користується таким попитом, як в Україні. Кава на винос є у кожній «Жабці». Також тут інша культура пиття кави. Людина скоріше вип'є каву в кав'ярні, ніж буде купувати на винос. Тоді я почав аналізувати, чого тут немає, що я можу відкрити нового.
Це добра стратегія — не конкурувати з існуючим бізнесом, а запропонувати щось своє, нове. Для цього треба ретельно вивчити ринок перед тим, як вкладати кошти, запевняє експертка Ірина Кім
— Вийдіть на вулицю, оцініть кількість салонів краси, перукарень, магазинів — і тоді відкривайте бізнес, якщо там є для вас місце, — переконує вона, — а ще варто бути в цій справі профі не лише як майстер, насамперед як менеджер. Маю приклади, коли люди просто хотіли вкласти кудись гроші — і «прогорали».
Наприклад, жінка гарно робила манікюр, відкрила салон, але не змогла вести справу, бо не залучила клієнтів, створила дуже негативну атмосферу серед працівників. Або людина ніколи не працювала в сфері громадського харчування, відкрила піцерію, яка дуже швидко зачинилася через брак клієнтів.
— Велика помилка починаючих у бізнесі думати, що можна покласти обов'язки на менеджера, — говорить Ірина Кім, — треба самому досконало орієнтуватись у справі .
Наостанок попереджає, що польське слово “powoli” (повільно) стосується й бізнесу. Треба запастися терпінням. Швидких прибутків тут не буде, особливо, якщо це сфера послуг, сервіс, де найчастіше працюють українські підприємниці.
— Перший рік піде лише на знайомство ринку з вашою справою, другий — на те, щоб завести постійних клієнтів, тільки на третьому ви нарешті почнете щось заробляти, коригувати роботу відповідно до потреб ваших покупців та споживачів. Це гра в довгу. До цього варто бути готовими і морально, і фінансово, — каже експертка, — але я не хочу, щоб мої поради сприймалися якось песимістично. Бо якщо ви все зробите правильно, то це варто того. Власна справа дасть вам відчуття незалежності, самостійності та впевненості у завтрашньому дні. Бо тут бізнес будується на десятиліття.
Весна 2022 року. На вокзал у Павлограді приїхала велика 5-тонна вантажівка, з якої почали вивантажувати коробки, ящики, обладнання — й потім складали все це у вантажний вагон. Деревообробні станки, дитячі ліжечка і шафки прямували з Краматорська до Коломиї. Так місцева підприємиця Ганна Ощепкова перевозила свій бізнес за більш ніж тисячу кілометрів від дому, де стало занадто небезпечно.
Перший заклад відкрили після окупації
Власну справу Ганна почала 10 років тому, а до того, фінансистка за фахом, встигла попрацювати в банках, ломбардах, на виробничому підприємстві — директоркою з економіки. Але якось вирішила, що треба почати робити щось своє.
Однією з бізнес-ідей став центр розвитку дитини, ділиться жінка:
— Ми підрахували майбутні витрати на оренду, обладнання, зарплату персоналу. На той момент ця ідея дуже спрацювала, бо це була вільна ніша, конкуренції практично не було. Та й ідея виникла радше тому, що власних дітей не було куди водити — возили в інший район. Та й якість послуг мене не влаштовувала. Так і почалась історія нашої «Планети знань».
У січні 2014-го Ганна почала працювати над втіленням ідеї, взяли в оренду приміщення, розпочали ремонт, аж тут Краматорськ опинився в окупації (бойові дії в Краматорську тривали з 12 квітня по 5 липня 2014 року. — Авт.):
— Те, що було в Краматорську в 2014 році, можна назвати «генеральною репетицією». Тоді воно якось не сприймалося як справжня війна. Було багато місцевих, які стояли на блокпостах. Поки одні ходили по місту з триколорною ганчіркою на рукаві, інші ночами збирали продукти і возили на гору Карачун, аби передати нашим військовим (гора Карачун — стратегічна висота на Донеччині, де тривали запеклі кровопролитні бої у травні-липні 2014 року. — Авт.).
На початку літа родина евакуювала дітей у Гурзуф, тоді ще була така можливість.
— 5 липня 2014 року Краматорськ звільнили, у серпні ми вже відкрили свій перший заклад, а у вересні мали повне завантаження — у нашому центрі займалось майже 100 дітей. Ми займалися підготовкою до школи, вивченням англійської мови. А паралельно почали шукати методику для занять з дітьми — і зрештою відкрили методику японського професора Шічіди.
У закладі навчали ментальній арифметиці, швидкочитанню, були курси з розвитку інтелекту. Всі методики допрацьовували самостійно, ділиться Ганна Ощепкова:
— Згідно із даними Шічіди, до трьох років у дитини розвивається права півкуля мозку, яка відповідає за фотографічну пам'ять, математичні, музичні і мовні здібності, інтуїція і навіть телепатія. А уже після трьох років починає розвиватися ліва півкуля, вмикається логіка, критичне мислення. І ось ці знання, закладені в основу цієї методики, ми почали використовувати для студій раннього розвитку.
Один бізнес відкрив нові горизонти для іншої діяльності
Однак постала проблема: спеціальне обладнання, необхідне для занять за системою Шічіди, або практично відсутнє на ринку, або дуже низької якості. Тож чоловік Ганни організував майстерню, де виготовляв дерев’яні іграшки. Згодом майстерня розрослась. Тут почали виготовляти ліжечка Монтесорі та інше дерев’яне обладнання для дитячих закладів.
У 2021 році, використовуючи всі напрацювання, Ганна відкрила в Краматорську перший садочок, де діти перебували цілий день і де застосовувалися методики Монтесорі та Шічіди. На початок повномасштабного вторгнення в Краматорську вже діяло 4 філії «Планети знань». В одній з них був садочок, де займалися 30 дітей, а на початок березня 2022 року планувалось відкриття ще одного — на 60 дітей. Також хотіли набрати два класи початкової школи, бо запит на приватні школи вже був сформований у місті. Бізнес не тільки окупився, а й цілком стабільно розвивався.
Лінія фронту наближалась дуже швидко
— Наш бізнес припинив роботу буквально миттєво. 24 лютого 2022-го року вже ніхто не привів дітей, ніхто не вийшов на роботу. Ми вдарилися у волонтерство — почали допомагати нашим Збройним силам. Було незрозуміло, що робити, чи треба знову готуватися до нової окупації. Про бізнес тоді ніхто не думав — люди вивозили дітей, виїжджали самі, і місто стрімко стихало.
Ми закрили заклади, розпустили працівників, виплатили їм зарплату — і все завмерло. А 18 березня у наше найбільше приміщення влучила ракета
Багато оргтехніки, літератури, обладнання було знищено. Ганна почала звозити все, що залишилося в інших вцілілих приміщеннях, додому. Але й тоді виїжджати родина не збиралась.
— Ми відправили старшу доньку з родичами до Німеччини, а самі мешкали в передмісті Краматорська у приватному будинку, куди все й звозили. Потім лінія фронту почала стрімко наближатися до міста. Уже Святогірськ і Богородичне були окуповані, а від Краматорська до Богородичного — півгодини автівкою.
Чоловік тоді сказав Ганні, щоб вона виїжджала з міста:
— Я забрала сина, маму, кота, сіла в автівку і поїхала в Дніпро до колеги. Тоді дуже багато людей виїжджало і, якщо в звичайному режимі режимі дорога займала 4-4,5 години, тоді ми їхали майже 12. У Дніпрі я мала купити гіпсові бинти і передати до Краматорська. 8 квітня я назбирала цілий ящик, подзвонила до начальника охорони здоров’я спитати, куди відправляти. А той мені каже: «Вибач, не можу говорити — у нас тут купа поранених».
Того дня прилетіла ракета на залізничний вокзал. І ті бинти пішли на потреби цивільних, які були поранені внаслідок атаки
Перевезти садочок за понад тисячу кілометрів
Кілька днів по тому Ганна з сім’єю переїхала до Коломиї — у колеги саме звільнилась квартира, тож було де жити. Їхали на захід країни майже добу:
— Ми виїжджали, маючи мінімум речей: якісь джинси, декілька футболок. Певно, у кішки було речей більше, ніж у нас разом. Ми все сиділи чекали, коли ж нарешті завершаться ці «2-3 тижні» (йдеться про заяву ексрадника Офісу президента Олексія Арестовича про те, що війна завершиться через 2-3 тижні, яка стала мемом. — Авт.). Але коли через місяць ми зрозуміли, що в нас скоро закінчаться гроші і не буде за що купити поїсти, почали міркувати, чим нам тут займатися. Одна колега запропонувала разом відкрити такий приватний садочок, який був у нас в Краматорську. У неї у Коломиї вже був такий розвитковий центр, а садочок вона все не наважувалась відкрити, хоч вже кілька років про це думала.
На той момент я ніяких фінансових вкладень не могла зробити, але в Краматорську в нас залишилось наше обладнання. Ми домовилися, що фінансову частину закриває вона, а я вкладаю обладнанням — меблями, оргтехнікою, посібниками, іграшками
План був дуже крихкий. Від Коломиї до Краматорська — 1200 кілометрів. Пальне в дефіциті, ціни на нього підскочили в рази. Якщо й хтось брався за гроші перевезти все, то правив за послугу космічну ціну — десь 60 тисяч гривень. Тому вирішили, що будуть вивозити все майно до Павлограда чи Дніпра, а звідти пересилати Новою поштою на Прикарпаття.
— Ми вже їхали в Краматорськ, коли я прочитала у фейсбуці про програму релокації й подала заявку. Чесно кажучи, я не дуже розраховувала на якийсь результат, бо у нас все ж таки не завод, не щось таке масштабне, а просто дитячий садочок: ліжечка, шафки. Але буквально щойно я сіла в потяг, як мені зателефонували з Івано-Франківської ВЦА, розпитали хто ми, звідки, яка нам треба допомога, і сказали, що взяли в роботу. А вже наступного дня надійшов дзвінок з Укрзалізниці і запропонували надати нам цілий вантажний вагон, аби вивезти речі. Єдине — ми мали доправити все до Покровська, бо після прильоту на Краматорськ потяги вже туди не ходили.
Тоді й вирішили, що забиратимемо все по-максимуму, у тому числі й деревообробні станки. Тож ми найняли 5-тонну вантажівку і завантажили її на повну
Поки вантажний вагон їхав до Коломиї, Ганна шукала приміщення. Власник, який погодився його надати, пішов на зустріч — виставив прийнятну ціну, навіть зробив мінімальний ремонт власним коштом. Уже незабаром садочок у Коломиї відкрився — і вже за тиждень сюди прийшли перші діти.
— Місцеві до нас, звичайно, спочатку приглядалися. Тож перші наші вихованці — діти вимушених переселенців. Нині ж ситуація змінилась — у нас вже більше місцевих дітей, нам довіряють і до нас йдуть коломияни.
У Коломиї відновило роботу й виробництво, розповідає Ганна:
— Ми спочатку не планували його запускати. Однак згодом, коли відкривали свій перший центр, то стикнулись із ситуацією, що нам потрібно 8-10 однакових іграшок, а їх немає на ринку. От я шукала картинку в гуглі, йшла до чоловіка, просила зробити щось подібне. Так ми спершу виготовляли речі на власні заклади, а потім в нас почали замовляти дитячі центри з різних регіонів. Щоправда довго шукали тих, хто буде шити текстиль для ліжечок Монтесорі, які ми теж виготовляємо. Зрештою знайшли — взялися майстри з Краматорська, які переїхали до Дніпра. Також завдяки грантам ми придбали два лазерних верстати.
Переїзд стимулював розширення мережі
У січні 2023-го Ганна відкрила такий же навчальний заклад у Калуші. У серпні родина переїхала жити до Івано-Франківська — і там теж відкрили один клас початкової школи. Поки що, каже Ганна, це перша спроба, але тут вже займається 5 дітей. У планах підприємиці — розвивати цей напрям, адже нині є величезний запит на приватні навчальні заклади, особливо на такі, які використовують нестандартну методику.
До слова, одна із філій «Планети знань» Ганни Ощепкової у Краматорську відновила роботу з листопада 2023-го. Оскільки тут є сертифіковане укриття, то з дітьми займаються підготовкою до школи і діє міні-садочок. Щоправда більшість працівників виїхали, тож довелося набирати нових та заново всіх навчати.
Сама ж Ганна Ощепкова жартує, що вимушена евакуація спонукала її до розширення. Раніше вона міркувала над тим, щоб відкривати нові філії в інших регіонах, але все ніяк до цього не доходили руки. Тепер же нову географію закладів довелось вимальовувати через вимушену евакуацію. «Мрійте обережніше, так би мовити», — жартує вона. Жінка чесно зізнається , що, хоч у Краматорську і є власний будинок, та вона не знає, чи повернеться в рідне місто жити:
— Заклади працюють, сподіваюсь, що все буде добре, і вони будуть далі працювати. А чи буду я повертатися? Чесно, не знаю. Бо чим більше часу минає з того моменту, як ми виїхали, тим більше доведеться все починати з нуля після повернення.
А сюди вже вкладено стільки сили та енергії для відновлення роботи в іншому місті, що я і справді не знаю, чи вистачить в мене сил, щоб знову там почати все заново
Разом з обладнанням вивезли колекцію української вишивки
Серед речей, які вантажним вагоном вивезла родина, — коробки з українськими строями, які збирала колишня колега Ганни — вчителька української мови Оксана Проселкова. Жінка їздила в експедиції своїм регіоном, збирала вишиванки, рушники, вишиті ікони, записувала історії старожилів. Після подій 2014-го року деякі з експонатів колекції прислали з окупованих територій — сім повних строїв, причому два з них — з однієї скрині, що взагалі є дуже рідкісним, близько сотні вишитих рушників. Власниця колекції виїхала з донькою до Польщі, а коли фронт наближався, Оксана попросила Ганну забрати і сховати всі артефакти на випадок окупації:
— Ми ту колекцію забрали, сховали у себе вдома, запакували і поїхали. А потім, коли вивозили своє обладнання, то забрали цю колекцію, замість того, щоб везти щось своє.
Так склалось, що по сусідству з садочком в Коломиї, який відкривала Ганна, розташований місцевий музей з укриттям. Познайомилась із директором, розповіла про колекцію. Так вдалося організувати виставку національних строїв Слобожанщини на Івано-Франківщині:
— Потім колекція перезимувала в нас на складі в коробках, а мені ледь не щоночі снилися жахіття, що з нею щось сталося, бо на Прикарпатті дуже велика вологість — я переживала, щоб ці речі не пошкодилися. Тож коли ми відкрили наш заклад в Калуші, то я запропонувала там теж провести виставку, щоб і людям показати і «провітрити» так би мовити.
Згідом колекція експонувалась в Галичі та Бережанах. Наразі вона виставляється у місті Долина.
Ми хотіли показати, що Донбас — це невід’ємна частина України, яка теж берегла українські традиції, попри всі намагання нас розділити
Кожен день Ганни Довженко розпочинається о 6:30 ранку. Жінка годує перепілок, збирає яйця, сортує, пакує, відправляє, готує корм, прибирає — і так до вечора. Ганна Довженко — родом з Харкова, але мешкає нині у Пустомитах на Львівщині, куди переїхала після лютого 2022 року. Вибрала це місце не випадково — була знайома з цим регіоном раніше, бо працювала у Львові.
Усе життя присвятила роботі у сфері фінансів — цифри, звіти, бухгалтерія, кризовий менеджмент. Але понад рік тому з нуля відкрила перепелину ферму, яку назвала «Чудова перепілка», виграла два гранти, подалась на третій і планує розширювати свій бізнес та збільшувати асортимент.
Повертатися нікуди
— Останні роки ми з сім'єю жили, так би мовити, на два міста. Поки діти вчилися в школі, то мешкали у Львові, а на літо переїжджали у Харків. У 2022 році навіть планували зовсім повернутися до рідного міста, але тепер нам нема куди їхати. Квартира є, будинок стоїть, але там постійні обстріли. У нашому домі вже пішли тріщини, був частково пошкоджений дах, рік тому там ще й прорвали труби і затопило будинок. Одним словом, повертатися немає куди, — розповідає Ганна Довженко.
Родина Довженків орендували будинок у Пустомитах. Після 24 лютого жінці знадобилось півроку, аби оговтатися та вийти зі стресового стану. Родина Ганни на власні очі бачила, як ворог руйнує їхнє місто, знищує будинки, вбиває людей.
Крім постійного страху за своє життя у зв'язку з постійними ракетними обстрілами, додалися розмови про небезпеку радіації, захоплення Запорізької АЕС, ділиться Ганна:
— Я почала вивчати, як захистити родину від радіації. Почитала, що перепелині яйця в Японії використовувалися для виведення радіації з організму, дехто розповідав, що після аварії на Чорнобильській АЕС вживав перепелині яйця — і так позбувся шкідливого впливу. А м'ясо перепілок дуже цінувалось в древньому Єгипті й Китаї. Тож вирішила, що ми будемо вирощувати перепілок.
Більш того, перепелині яйця дуже корисні для організму, містять необхідні нашому організму мікроелементи, амінокислоти, покращують самопочуття, гіпоалергенні
А ще, додає жінка, перепілки — емпати, вони дуже відчувають настрій людини і самі дарують спокій та позитивні емоції. Тож таким чином в родини зʼявився і домашній антистрес. А за щоденними клопотами часу дивитися новини взагалі не залишилось.
Почати все з нуля
Підприємиця зізнається: раніше перепілок бачила хіба що на картинці. Вперше вживу «познайомилась» з цими пташками, коли вони вилупилися у неї. У жовтні 2022 року Ганна придбала 200 яєць, помістила їх в інкубатор. Із двох сотень вилупилось 170 перепілок. Нині ж жінка вирощує більше 1800 особин:
— Десь у січні 2023-го року, через три місяці після початку своєї справи, в мене вже було щодня по 40-50 яєць. Тоді ж я подала заявку на грант від посольства США і виграла професійний інкубатор. Потім я ще подавала заявки, постійно вчилась, цікавилась новими можливостями, новою інформацією. Я загалом дуже швидко вчуся, люблю пізнавати нове.
Завдяки другому виграному гранту придбали ще обладнання. Все розмістили на території обійстя, де мешкають. Зараз Ганна Довженко вчиться робити копчені яйця, для чого освоїла роботу на коптильні. А ще жінка тестує рецепти маринованих яєць і переконує: це дуже смачно і незвично. Загалом така страва популярна в Британії. Яйця заливають маринадом, до якого додають оцет, іноді — сік з буряка. Після того, як мине процес ферментації, оригінальна закуска готова до споживання.
Перепелина ферма — сімейний бізнес, до якого залучені всі члени родини. Самостійно виготовляли клітки, встановлювали вентиляцію. Що не знали — читали чи дивились в інтернеті. Сама ж Ганна багато читала додаткової літератури, заглиблювалась в наукові монографії і вивела найоптимальніший корм, до якого не додає жодної хімії, антибіотиків:
— У мене абсолютно чистий продукт без всього шкідливого. І мені б дуже хотілося змінити культуру споживання. Бо зараз для нас перепелині яйця це якась «святкова» страва. Це має бути в раціоні кожного українця. Бо крім радіації, цей продукт виводить важкі метали, що, своєю чергою, добре впливає на серцево-судинну систему, імунітет, нервову систему.
Тому я свій продукт позиціоную як «капсулу здоровʼя»
Хочеш вижити — вмій працювати руками
Нині на продукцію ферми сформувалась навіть черга. Тож Ганна міркує про збільшення поголів'я, однак, якщо сильно розширюватися, то треба напрацювати надійні канали збуту на ці обсяги. 10-15% своєї продукції з ферми щомісяця передають вимушеним переселенцям і до дитячого будинку, розповідає жінка:
— І в мене такі принципи, і я вчу дітей цьому, і друзі мої живуть за принципом: «Якщо ти хочеш щось отримати в цьому житті, то треба щось віддати». Наприклад, якщо ти хочеш, щоб тебе любили, треба інших любити.
А якщо я хочу, щоб в життя щось прийшло, — треба щось віддати. Тим більше є люди, яким потрібна допомога, і які не можуть собі щось дозволити
Починати все з нуля, ще й в агробізнесі — непросто. Адже крім започаткування нової справи, доводилось шукати точки збуту. Спершу продавали самі свою продукцію на Краківському ринку у Львові. Потім познайомились з продавчинею, яка торгувала курячими яйцями і була готова реалізовувати їхню продукцію. Тепер же ця продавчиня торгує виключно перепелиними яйцями з ферми Ганни. Паралельно родина Довженків домовилася ще з кількома торговими точками про співпрацю.
— З супермаркетом поки не хочу співпрацювати, тому що там працює інша схема: ти віддаєш на реалізацію і тобі дають гроші тоді, коли це продається. Цей варіант нам зараз не підходить, ми ж всі виручені кошти пускаємо далі в розвиток, купуємо постійно корм, за перепілками треба постійно доглядати, лікувати їх. Тому я шукаю шляхи продажу продукції, щоб отримати гроші вже. Наприклад, сьогодні їздили на ярмарок, куди запросили крафтових виробників. Ми трошки пізніше приїхали, і, знаєте, було приємно, коли нам сказали, що про нас уже запитували, цікавились, чи ми будемо, — розповідає фермерка.
Дехто з клієнтів замовляє яйця поштою. Загалом за день реалізовують більше тисячі штук. Тож продукція не залежується.
Наразі Ганна планує зареєструвати власну торгову марку, адже це тривалий процес, і рухатися в напрямку розвитку. З літа 2023 року вона розширила свій бізнес — почала продавати не лише перепелині яйця, а й м’ясо перепілок. Нині в асортименті є і копчене, і свіже. Продає його теж в основному через соцмережі та тим, хто постійно купує у неї яйця. Наразі на місяць вдається реалізовувати близько 35 кілограмів перепелиного м’яса.
— Я наполягаю на тому, що люди мають вміти працювати руками. Зараз багато бухгалтерів, коучів, юристів. Але коли йдеться про виживання, маєш вміти працювати фізично, — наголошує жінка.
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Говорити з рідними про секс дуже важко, але важливо
«Добре, що ви є, Сестри. У мене проблема, про яку я не хочу говорити з друзями. Написати про це легше, до того ж ви обов'язково допоможете. Минулого тижня я закладала одяг у пральну машину. Як завжди, перевірила всі кишені і в одній з них, у штанях мого 15-річного сина, знайшла презерватив. Не буду вдавати, що мене це не схвилювало.
Я була в шоці. Я не очікувала, що мій син-підліток вже займається сексом. Я навіть не знала, що він з кимось зустрічається чи має дівчину. Я ніколи не говорила з сином про «ці речі» і навіть не знаю, як це робити. Як почати таку розмову, щоб його не збентежити? Чи захоче він поговорити про це? Він, напевно, знає більше з інтернету, ніж може розповісти йому мама.
Я від початку виховувала його одна. І тут виникає друга проблема, точніше серйозне занепокоєння. Я завагітніла, коли мені виповнилося 17. Для мого на рік старшого хлопця, батька нашої дитини, це також був перший секс. Спочатку він радів, що у нас буде дитина, але батьки швидко відмовили його від створення сім’ї. На жаль, під їхнім впливом він дійшов висновку, що занадто молодий, аби бути батьком. Так я залишилася сама.
Я люблю сина і не можу уявити своє життя без нього. Але побачивши цей презерватив, я згадала про свою ситуацію і не хотіла б, щоб жодна дівчина страждала через мого сина. Він не знає деталей моїх стосунків з його батьком. Він знає лише те, що я мати-одиначка, а його тато не хотів піклуватися про нас. Може, мені варто розповісти йому про те, що колись зі мною сталося? Може, тоді він буде уважнішим до дівчат?
Будь ласка, допоможіть. Для мене це важливо».
Агнешка Ботта, клінічний психолог на Avigon.pl
Шановна читачко, батькам завжди нелегко прийняти думку, що їх дитина займається сексом. Скільки б не було вашому синові — для вас він завжди буде дитиною і вам може бути важко змиритися з тим, що син дорослішає і в нього з'являється особисте життя.
Той факт, що він носить презерватив у кишені, свідчить про його обізнаність про різні небезпеки
У наш час віковий поріг перших статевих стосунків підлітків значно знизився. За статистикою, молоді люди отримують перший сексуальний досвід у віці 15-16 років, а іноді навіть раніше. На жаль, фізична зрілість не завжди означає емоційну зрілість, тому роль батьків є дуже важливою.
Раджу почати розмову зі своїм сином з похвали за те, що він стежить за собою і усвідомлює не тільки ризик завагітніти під час статевого акту, але й ризик зараження хворобами, що передаються статевим шляхом.
Будь ласка, не бійтеся зізнатися, що ви знайшли презерватив у пральні. Той факт, що у сина в кишені був презерватив, свідчить про те, що він усвідомлює різні небезпеки. Вашого сина треба похвалити та показати, що він робить правильні речі.
Молоді хлопці дійсно можуть сприймати секс і жінок як розвагу
Важливо продемонструвати, що тема сексу є чимось нормальним, природним аспектом життя і нема чого соромитися. Навіть якщо ви думаєте, що син може дізнатися більше з інтернету, завжди варто згадати, що він може поговорити з вами на будь-яку тему.
Я розумію, що ви хочете, щоб син ніколи не кривдив жодної дівчини і усвідомлював, що секс — це не тільки задоволення, але й великий ризик і відповідальність. Якщо ви поділитеся історією зі своєї юності, це може позитивно змінити точку зору сина. Адже молоді хлопці і взагалі чоловіки дійсно мають схильність сприймати секс і жінок як розвагу та задоволення і не завжди усвідомлюють усі наслідки сексу.
Я думаю, що розповідь вашої історії може навчити сина аспекту відповідальності щодо використання контрацепції, а також відповідального ставлення до жінок, яке не завдає болю. До того ж якщо ви поділитеся з ним своєю історією, це може вас зблизити. Зміцнити ваші стосунки та довіру.
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Найважливіше — зрозуміти причини, аби не нашкодити
«Читаю листи, які пишуть вам мої землячки. Особливо цікаво читати про проблеми тих, хто має дітей. У мене теж є питання, яке потребує розв'язання.
Я приїхала до Польщі разом з 12-річним сином на початку війни. Чоловік покинув нас, коли синові було три роки. Мій хлопчик добре вчиться у польській школі, вже дуже добре розмовляє польською — краще за мене, хоча моїх перших польських слів навчила мене ще моя прабабуся.
Проблема виникла у вересні, з початком нового навчального року. Я помітила, що з мого гаманця зникає дріб’язок — монети в 2 чи 5 злотих. Спочатку я не звернула на це особливої уваги. Думала, що, може, поклала дрібні гроші до кишені чи витратила їх на квиток і забула. Але ситуація стала повторюватися.
Тоді до мене дійшло, що це робить мій син. І — аби пересвідчитися — одного вечора я навмисне залишила в сумочці гаманець взагалі без готівки — тільки з карткою. Вранці до мене прийшов мій син і запитав, чи можу я дати йому 10 злотих, тому що після школи він з друзями ходить їсти хот-доги. Я дала йому гроші. І зрозуміла, що зникнення грошей — таки справа його рук, а не моя розсіяність.
Я розумію, що у 12-річної дитини є свої потреби, зокрема фінансові. Даю синові 100 злотих кишенькових грошей на місяць, але, як бачите, йому цього замало. І зараз я просто можу не тримати готівку в своєму гаманці, і тоді він буде просити у мене підтримки, але, на мій погляд, в основі сімейних стосунків має лежати довіра.
Ми одне в одного єдині на цілому світі. І я хочу, аби він був зі мною чесним і знав, що завжди може на мене розраховувати. Мій син — хороша дитина. Він добре вчиться, допомагає мені вдома, поважає мене. Але це захоплення моєю готівкою мене дуже турбує.
Мені потрібно з ним поговорити, але я не знаю, як почати, щоб не зіпсувати зв’язок між нами. Крадіжка є крадіжка. Навіть якщо це лише кілька злотих із маминого гаманця. Будь ласка, допоможіть».
Тетяна Ричко, лайф-коуч на Avigon.pl:
Шановна пані, я розумію стурбованість тим, що ваш син забирає дрібні гроші з вашого гаманця. Дійсно дуже важливо поговорити з ним про це.
Невідомо, чи пов'язана така поведінка з дорослішанням хлопчика і його підвищеними потребами, чи, може, щось недобре відбувається в його оточенні і син «мусить» красти гроші, але він не хоче або соромиться про це розповідати.
Навіть неприродний рух голови або очей може бути сигналом для вас, що щось відбувається
Розумію, чому ви не хочете починати розмову ні з того ні з сього, тому варто підлаштувати ситуацію. Ви можете залишити кілька монет у місці, яке не викличе підозр у вашого сина — наприклад, поруч з ключами чи іншими дрібницями в коридорі. Якщо бодай одна з монет зникне (ймовірно, не всі, щоб ви не помітили), це і стане приводом почати розмову.
Запитайте свого сина, чи знає він, що сталося з грошима, які ви підготували для сусіда (наприклад). І далі уважно спостерігайте, як він відреагує. Ви його добре знаєте, тому навіть неприродний рух вашої голови або очей може бути сигналом, що щось відбувається.
Така розмова буде важливою для хлопця, адже він побачить вашу підтримку
Якщо ваш син стане заперечувати, що причетний до зникнення грошей — шукайте іншу можливість. Не засуджуйте його, адже невідомо, що стало причиною його поведінки. Варто поставитися до нього ніжно, але серйозно. Ви можете розповісти йому, як важко заробляти гроші на повсякденні потреби, пояснити, що людина не може собі все дозволити, але ви докладаєте максимум зусиль, щоб забезпечити його гідним життям.
Є сенс звернути увагу на цінність грошей. Що інколи треба вміти сказати друзям, що у вас немає грошей — і це не соромно. Така розмова, безумовно, буде важливою для хлопця, тому що він побачить вашу підтримку і водночас дізнається, що ви не згодні на його зраду. Якщо ж раптом виявиться, що проблема глибша, у вас принаймні вже буде підстава для подальших дій.
Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.
У стосунках з батьками чоловіка головне — повага, а не любов
«Шановні Sestry, насамперед я хочу подякувати вам за те, що ви є! Адже завдяки вам я можу читати про життя моїх співвітчизниць у Польщі. Це шматочок світу, куди ви запрошуєте разом нас і наших польських сестер (хоча також і братів). Мені подобається читати листи, які ви отримуєте, і відповіді психологів, які — наче цілющий пластир для наших травмованих життів.
Тепер я знаю, що це було попередження
Я теж маю проблему, якою хочу поділитися. Я переїхала до Польщі давно — за три роки до війни. Тут я познайомилася з місцевим хлопцем, і три роки тому ми одружилися.
Це була любов з першого погляду. Він працював на рецепції в компанії, куди я прийшла на співбесіду. Коли після зустрічі я виходила, він попросив мій номер телефону на випадок, якщо я раптом не отримаю цю роботу. На щастя, мене прийняли, і відтоді ми нерозлучні.
Марек із багатодітної родини. У нього є троє братів і три сестри. Вони мають близькі стосунки, часто зустрічаються і допомагають у біді. Мене дуже швидко познайомили з родиною. Його батькам уже за 70. Мама народила Марка, коли їй було за 40. Він завжди був для неї дорогим, як зіниця ока. Я почула це від його братів і сестер, коли ми вперше зустрілися. Тоді не звернула на це уваги, але тепер розумію, що це було попередженням.
У мене враження, що свекруха мене просто терпить. Перший приклад. Благословення батьків перед походом до церкви на вінчання. Мама благословляла тільки його, наче мене й не було, наче я не стояла біля нього на колінах. Так само під час кожного сімейного заходу. Вона вітається тільки з Марком, питає його, чи подобається йому те, що вона приготувала. Я ж для неї не існую.
Я хотіла їй якось догодити і під час однієї зустрічі почала допомагати їй на кухні, носити тарілки і подавати на стіл. І їй сподобалось. Вона з усіма сиділа за столом і наказувала мені, що робити. Звела мене до ролі офіціантки, і, мабуть, це єдина роль, яку вона знає у своїй родині.
Я б хотіла, щоб моя свекруха змінила своє ставлення до мене
Коли я поскаржилася Марку, він сказав, що поговорить зі своєю мамою. І, мабуть, він це зробив, тому що під час наступної зустрічі вона вже не бажала моєї допомоги, але її ставлення до мене не змінилося. На щастя, ми живемо окремо.
Я рада, що у мене є люблячий чоловік, який навіть запропонував перестати відвідувати своїх батьків разом, якщо мені це незручно. Я знаю, що сім'я для нього дуже важлива, і знаю, як багато для нього означає такий жест. Я не хочу, щоб він почувався погано, але я б хотіла, щоб моя свекруха змінила своє ставлення до мене.
Не маю сміливості поговорити з нею сама, бо паралізована страхом. Я боюся, що почую слова, які розділять нас назавжди. Що я можу зробити, щоб переконати її? Я впевнена, що будь-яка інша жінка на моєму місці поводилася б так само. Мені здається, що через стільки часу моя свекруха вже має зрозуміти, що Марек налагодив своє життя і щасливий зі мною. Що з нею не так? Чи, може, я забагато прошу?»
Яна Малицька, дитячий та підлітковий психолог на Avigon.pl:
Шановна читачко, що таке шлюб?
Союз між двома особами протилежної статі, укладений відповідно до чинного законодавства, що передбачає певні взаємні права та обов'язки, встановлені правилами та звичаями. Повторюсь — «між двома», без мами, тата, тільки ви і він.
Не можна налаштовувати чоловіка проти матері
З ваших слів я бачу, що сварки між вами з чоловіком немає, у вас все гаразд. У сім'ї панує любов. Це найголовніше. Ще одна дуже важлива перевага — ви живете окремо, вам не потрібно зустрічатися щодня у побуті.
Ви пишете, що вашій свекрусі вже за 70. Людину такого віку важко переконати змінити свою точку зору. Справа не тільки в тому, що ваш чоловік — улюблений син вашої свекрухи, але також в тому, що він з нею поряд вже понад 30 років.
Якщо ви хочете, щоб у вашій родині все було добре, не можна негативно налаштовувати чоловіка на його матір. Намагайтеся на сімейних зустрічах завжди показувати себе з кращого боку. Тільки так ви зможете бути найкращою невісткою і найкращою дружиною для свого чоловіка.
Натомість тільки-но ви почнете негативно говорити про свою свекруху, все може обернутися проти вас. Це може змусити вашого чоловіка задуматися про ваші стосунки. У цій ситуації потрібно діяти тільки з любов'ю, тільки з добрими словами і намірами. Тоді правда буде на вашому боці. Ви маєте бути мудрою, аби зберегти свою сім'ю.
Свекруха не зобов'язана любити всіх навколо
Що з нею не так? На таке запитання немає відповіді. У кожного з нас є свої переваги і недоліки. Вона любить своїх дітей більше за життя і не зобов'язана любити всіх навколо.
Те саме можна сказати про вас. Ви дуже любите свого чоловіка, але не зобов'язані любити його матір. З вашого боку має бути тільки повага до його матері, адже вона його народила, виховала і тепер у вас такий чудовий чоловік. Людину неможливо змусити поважати когось, як неможливо нав'язати їй інші почуття. Ким би ця людина не була.
1. Вхід до польського парламенту без реєстрації, але з картою побиту
Час: 19:00 — 01:00
Адреса: ul. Wiejska 6/8
Простим громадянам подивитися серце польської демократії, Сейм та Сенат, випадає нагода лише двічі на рік: на День Незалежності Польщі 11 листопада та в Ніч музеїв. Цьогоріч для відвідувачів проведуть екскурсії, в межах яких можна буде побачити зали і кабінети, де працюють 460 депутатів нижньої палати, а також головну залу, залу пленарних засідань та коридор судових приставів. Для відвідувачів верхньої палати буде доступна зала, де відбуваються засідання Сенату, фойє, де відпочивають сенатори, а також зали для прес-конференцій та засідань сенатських комітетів.
І хоча попередня реєстрація не потрібна, для відвідувачів обов'язковою є наявність картки побиту чи паспорта.
Увійти до будівлі можна через відділ видачі перепусток на вулиці Wiejska. Співробітники служби безпеки Парламенту проведуть огляд особистих речей.
2. Резиденція президента на Belwederska для всіх і кожного
Час: 17:00 — 23:00
Адреса: Belwederska 54/56
Якщо немає карти побиту, але подивитися на кабінети можновладців хочеться, то для вас відкриє двері Belweder, що поряд з Łazienki Królewskie. Цей палац XIX стоіття сьогодні виконує функції резиденції президента. Відвідувачам покажуть Мармуровий, Дзеркальний та Помпейський зали, а також реконструйований кабінет маршала Юзефа Пілсудського. Для відвідування достатньо будь-якого документа, що засвідчує особу, з фотографією.
3. Музей історії польських євреїв POLIN проведе екскурсії українською мовою
У Ніч музеїв ви зможете потрапити до зазвичай недоступних для широкого загалу локацій музею. Відвідувачам дозвоять зазирнути до підземель музею, концертного залу, технічних та виробничих приміщень. Також можна буде потрапити до кулінарної студії. Під час вечірніх майстер-класів діти зможуть познайомитись зі світом маленького містечка. З малюками тут будуть робити пін-апі, рухомі фігурки маленького Маєра та глиняних равликів. Музей обіцяє, що чимало екскурсій буде доступно українською мовою.
4. Momento mori, або екскурсії до похоронного бюро
Час: 18:00 — 01:00 (екскурсії кожні 30 хвилин)
Адреса: ul. Fosa 19A, Ursynów
Жителі Варшави можуть полоскотаи собі нерви у Dom Pogrzebowy Służew. Під час екскурсії ви зможете дізнатися про роботу конферансьє, побачити місця, де прощаються з покійними та дізнатися, як відбувається підготовка до церемонії прощання. Також відвідувачам зіграють невеликий концерт жалобної музики.
5. Закриті сховища найбільшої бібліотеки воєводства
Час: 18:00 — 23:00
Адреса: ul. Koszykowa 26/28
Зазвичай це місце теж закрите для публічного відвідування. Максимум дозволено замовити та взяти книгу зі сховища та почитати її у невеликій читальній залі. У Ніч музеїв є можливість поблукати сховищем. Остання екскурсія розпочнеться о 21:30. Окрім сховища, будуть екскурсії до залів Mazowieckiej Biblioteki Cyfrowej. Вона знаходиться у цьому ж будинку. Там відвідувачам покажуть повний цикл процесу оцифровування книг. У бібліотеці пройдуть майстер-класи з палітурки та створення полиць з книгами. Запис на всі екскурсії є обов'язковим за адресою wydarzenia@koszykowa.pl із позначкою «Noc Muzeów 2024» у темі листа. Потрібно вказати також кількість осіб та прізвища.
6. Великий концерт у Opera Narodowa
Час: 19:30 — 01:00
Адреса: pl. Teatralny 1
Квитки сюди розкуплені за пів року. Але у Ніч музеїв хіти у виконанні оперних виконавців головної сцени можна буде послухати без піврічного очікування. Партії з «Кармен», «Чарівної флейти» та «Скотного двору» доступні з 23:00. А з 19:30 відкриються 2 виставки у нижньому фойє, а з 22:30 ще дві у залі Redutowe та у фойє театру (на виставки можна увійти до 00:30). Вхід до опери через каси передпродажу за пам'ятником Станіславу Монюшку.
7. Розваги просто неба для всієї родини
Час: 19:00 — 01:00
Безпрограшний варіант для тих, хто хоче вирушити на Ніч музеїв всією родиною.
Отже, Лазєнки Королівські підготували чимало розваг для дітей. Особливо яскравим стане шоу в стилі японського вуличного театру (камісібай).
Ботанічний сад Варшавського університету покаже гру оркестру просто неба. А фасад Варшавського музею на Ринковій площі прикрасить інсталяція Ядвіги Савицької «Rzeczy, ludzie, duchy» з музичним супроводом. Відвідувачам запропонують написати колективний вірш на довгому столі перед будинком музею.
На Defilad, 1 заплановано парад ретро-автобусів та інтерактивну інсталяцію на тему сучасного мистецтва.
8. Найдорожчий музей Варшави Melt Muzeum покаже штучні сни
Час: 18:00 — 03:00
Адреса: pl. Powstańców Warszawy 2A
Це виставка-перфоманс, де представлені роботи, створені за допомогою штучного інтелекту. Художники, які створили Artificial Dreams, працювали з Disney, Netflix і Versace. Пускатимуть у музей у порядку живої черги.
Melt Muzeum — це іммерсивний музей світла, який реагує на людську присутність. Величезний простір заповнений великомасштабними проекціями, інтерактивними мультимедійними інсталяціями та концептуальними тематичними просторами, що супроводжується світловими ефектами та унікальним аудіорядом.
9. Столітня каналізація відкриється для усіх бажаючих
Час: 17:00 — 22:00
Адреса: Sieć kanalizacyjna, róg ul. Jagiellońskiej i Ratuszowej, Warszawa Praga-Północ
Wodociągi Warszawskie покажуть історичну зливову мережу каналізацій на Празі. Ливнівка була побудована в 1908 році, а два роки тому вона була відкрита під час попередньої Ночі музеїв. Сама камера обладнана спеціальними дверцятами, які зачиняються і відчиняються спеціальним гвинтом. Можна спостерігати, як працюють переливна та каналізаційна системи у місті та дізнатися все про роботу водопровідника. Нагадаємо, загальна довжина столичних гідровузлів становить понад 4,5 тис. км, каналізація — понад 4,4 тис. км. У будь-які інші дні це місце закрите для відвідувачів та потрапити туди неможливо.
10. Пішохідні маршрути відомими місцями Варшави
Якщо ви не хочете чекати в черзі, щоб переглянути музейні експозиції, немає нічого кращого за нічну прогулянку знаменитими варшавськими місцями. З нагоди ночі музеїв їх розробили для вас гіди. Доступність — до ранку. І ось найцікавіші:
• Прогулянка від Варшавської школи економіки до Патентного відомства (бл. 2,3 км.)
• Площа Defilad — де історія зустрічається з майбутнім (бл. 2,5 км)
• Навколо площі na Rozdrożu (близько 3,1 км.)
• Прогулянка від Банковій площі до Музею історії польських євреїв (бл. 1,7 км)
• Прогулянка від Повісли пішохідним мостом до Праги — частина I (2,4 км)
• Прогулянка від Повісли пішохідно-велосипедним мостом до Праги — частина II ( 2,6 км)
• Прогулянка слідами Варшавського повстання.
Повний список заходів "Ніч музеїв" у Варшаві доступний за посиланням
Ліміт Нацбанку України на зняття готівки з гривневих платіжних карток за кордоном становить 50 тис гривень на місяць. Зняти ці гроші за один раз не можна: на тиждень з усіх своїх гривневих рахунків власник може зняти не більше 12,5 тис. грн. А ось щомісячний ліміт на безготівкові розрахунки за кордоном вищий — 100 тис. грн в еквіваленті. Це стосується умов українських банків, але є ще нюанси у Польщі, які варто враховувати.
Де зняти гроші без комісії?
У більшості банкоматів на території РП встановлено українську мову, і на початку війни більшість банків скасовували комісію за зняття готівки для наших громадян. Але ситуація давно змінилася.
Без комісій з боку власника банкомата сьогодні можна зняти в Pekao, Millennium, Citibank, Bank BPS. Але український банк нараховує свою комісію за операцію. Наприклад, в Монобанку або Приватбанку це 2% від суми. В інших мережах банкоматів доведеться заплатити не тільки ці 2%, а ще й комісію польському банку від 17,90 до 19,85 злотих за одне зняття готівки — незалежно від суми.
«Я знімала 1000 злотих з української картки тиждень тому в банкоматі PKO. Заплатила 201,64 грн комісії своєму банку і 17,9 злотих польському. Це ще пощастило, що банкомат одразу видав тисячу злотих. Адже часто в банкоматах Польщі не вдається зняти більше 500-800 злотих. А якщо я маю зняти двічі по 500, то і польську комісію я теж сплачу двічі», — ділиться своїм досвідом читачка Sestry Марина Андрусенко.
Подвійна конвертація
Ще один момент при знятті готівки — проблема подвійної конвертації. Найчастіше з такою проблемою стикаються у банкоматах мережі Euronet. Коли гривні не можуть бути обмінені на злоті безпосередньо, а українську валюту спочатку переводять у євро або долари, а вже потім міняють на злоті. І це робить операцію суттєво дорожчою. А є лайфхак: від конвертації можна відмовитися і зекономити, просто не всі про це знають.
Незважаючи на те, що українською карткою можна розраховуватись у польських магазинах, тут теж можуть бути сюрпризи. На відміну від наших банків, де курс гривні фіксується раз на добу, у Польщі курс динамічний. Тому ви можете купити один і той самий продукт вранці і ввечері за різною ціною. Адже курс буде відрізнятися.
Не поспішайте вірити банківському маркетингу
Іноді можна побачити пропозиції банків щодо акції на зняття готівки. Найчастіше це дуже низький або нульовий відсоток. Такі програми майже ніколи не бувають вигідними. Найчастіше за ними намагаються сховати вкрай низький і не вигідний курс обміну, тому потрібно заздалегідь дізнаватися про всі нюанси операції.
Українці завжди знайдуть вихід
У групах ФБ можна зустріти пропозиції обміняти українську гривню на польський злотий безготівково. Звучить спокусливо, але немає жодних гарантій, що вам не трапиться шахрай.
«Оплачую покупки знайомим, щоб отримати готівку в злотих»
«Я працюю онлайн в Україні, і майже весь свій дохід отримую на гривневу картку. За квартиру плачу готівкою в злотих. І якщо знімати потрібну суму в банкоматі, то я переплачую. Але за два роки в Польщі у мене вже стільки знайомих, що я постійно комусь пропоную оплатити їхні покупки або замовлення в інтернеті українською карткою, а мені віддають за це злоті. І це набагато вигідніше», — діліться своїм лайфгаком українка Марія Чубарова.
Варто хоч раз поринути у нічну музейну атмосферу, аби стати прихильником і завсідником цієї щорічної акції. Її формат цікавий не лише тому, що в музеї можна потрапити безкоштовно або за символічний 1 злотий. Фішка Ночі музеїв у тому, що тільки цього вечора і ночі відвідувачам показують те, що зазвичай зачинене чи сховане від очей.
Перша Ніч музеїв пройшла в Берліні в 1997 році, і з того часу прикладу німців послідували більш ніж у 120 містах Європи.
У 2024 році Ніч музеїв у Польщі пройде 17-18 травня у Кракові і 18-19 травня у Варшаві й інших польських містах. Що цікавого вони підготували?
Офіс мера Варшави та музей, який ще не відкрився
У Варшаві в ніч з 18 на 19 травня буде відкрито 312 різних майданчиків, і близько 40 з них — уперше. Бажаючі зможуть побачити потаємні куточки Міністерства юстиції, відділ старих медичних книг у Головній медичній бібліотеці, канцелярію прем'єр-міністра та залу засідань кабінету міністрів на Уяздівському проспекті, професійну студію запису аудіокниг, а також офіс мера Варшави. Вперше можна буде потрапити до будівлі Музею сучасного мистецтва на площі Defilad, хоча його офіційне відкриття заплановано аж на жовтень.
Міський транспорт цієї ночі ходитиме до 2:30 ночі.
У Вроцлаві можна буде побувати в будівлі Нотр-Дам на Тумському острові й у крихітній церкві св. Кшиштофа — зазвичай туди нікого не пускають. А відвідувачі Tarczynski Arena дізнаються подробиці життя видатних футболістів, побачать герби Сілезії та стадіони, на яких навчалися спортсмени.
Лодзь впустить у робочі будиночки музею текстилю
У Лодзів ніч з 18 на 19 травня участь у музейній феєрії візьмуть Центральний музей текстилю (Centralne Muzeum Włókiennictwa), Муніципальна художня галерея (Miejska Galeria Sztuki), Музей міста (Muzeum Miasta Łodzi) та багато інших науково-культурних центрів.
Центральний музей текстилю неймовірно пізнавальний та цікавий. Тут збереглася промислова архітектура XIV століття. У самій будівлі Білої фабрики залишилися дерев'яні перекриття та ковані двері тих часів, а на першому поверсі виставлені різні ткацькі верстати. Поруч із фабрикою дерев'яні будинки робітників, і можна переглянути їх побут початку XX століття, а також дізнатися правила внутрішнього розпорядку фабрики.
Познань покаже, де рятується верхівка влади
Познань готова відчинити двері сховища для міської влади на випадок катастроф, а також Галерею плакатів соціалістичного періоду (Przeciwatomowy schron dla władz miasta Poznania oraz Galeria Plakatu z okresu socjalizmu). Найвідоміше бомбосховище міста довгий час було засекреченим. Також в Аптечному музеї (Muzeum Farmacji) можна буде дізнатися, як лікувалися люди кілька століть тому.
Краків кличе вночі у планетарій
Краків — єдине польське місто, де Ніч музеїв пройде 17-18 травня. Список учасників тут величезний.
Як і щороку, Краківський музей запрошує відвідати окремі свої філії. Для любителів «Ночі музеїв» тут: Палац Кшиштофорів, Барбакан, Підземна ринкова площа, Оборонні мури, Ратушна вежа, Будинок Хреста, Стара синагога, Музей Подгуже, Аптека Орла та Фабрика емалі Оскара Шиндлера.
Також варто відвідати Сад вражень імені Станіслава Лема. У Планетарії буде аж 4 сеанси – сферичний кінотеатр і два унікальних покази «Імплозія бочки». Відвідувачі також можуть здійснити атмосферну прогулянку в темряві.
Види бізнесу, які найчастіше відкривають іноземці в Польщі
Найбільша кількість українських приватних підприємств працює в галузі будівництва (24%). Такі фірми відкривають переважно чоловіки. Ще вони реєструють бізнеси, пов'язані з транспортом, інтернет-послугами, сільським господарством і промисловою переробкою. Українські жінки найчастіше ведуть діяльність у сфері послуг. Бізнес, який ведуть українці в Польщі, відповідає потребам місцевого ринку і заповнює його прогалини.
За словами Володимира Шевякова з компанії Shevyakov Consult, найчастіше українці відкривають автомайстерні, кафе і ресторани, готелі і хостели, агентства нерухомості та салони краси.
Види бізнесу, які українцям в Польщі відкривати невигідно
Дослідження показують, що погано справи йдуть у роздрібній торгівлі. Найпростіший спосіб збанкрутувати — відкрити кіоск на ринку або невеликий магазинчик. У Польщі торгівля жваво йде в тих точках, які існують вже багато років.
Чому? Тому що українці здебільшого люблять нове, а поляки — добре знайоме і перевірене. Особливо мешканці маленьких міст і сіл довго звикають до місця, продавчині, асортименту.
Кав'ярні — нерентабельний бізнес, якщо йдеться про продаж лише кави. Мінус відкриття кафе, хостелів та готелів у тому, що їх багато.
У будівельному секторі в Польщі теж непросто досягти успіху з нуля. За інформацією Shevyakov Consult, щоб завоювати довіру підрядників, потрібна хороша репутація, рекомендації попередніх клієнтів. Але достатньо успішно стартують українські будівельні компанії, які переносять свій бізнес з України або розширюють його за кордоном. У таких фірм вже є злагоджений колектив спеціалістів (тобто не виникає проблем з кадрами) і є обладнання, купівля або оренда якого зазвичай коштує дорого.
Є правило: якщо ваш бізнес може бути цікавий великій аудиторії, відкривайте його у малих містах. А якщо він оригінальний, вузькоспеціалізований — у великих. У мегаполісах сильна конкуренція, там дійсно треба виділятися.
Види бізнесу, які українцям вигідно відкривати в Польщі
Салони краси та косметологія. Українські манікюрниці, бровістки, спеціалістки з уколів краси та перукарки здебільшого мають високий рівень майстерності і можуть легко конкурувати на ринку.
Вантажні перевезення й усі інші послуги, повʼязані з логістикою — експедитори, консультанти тощо — захоплюють польський ринок.
Няні, аніматори, фотографи, івент-бізнес тощо — дуже популярні та приносять хороший чистий прибуток. Цьому виду діяльності притаманні велика маржа, відсутність постійних витрат, легкі вхід та вихід з ринку, майже відсутня сезонність. Великим плюсом для українців тут є великий ринок серед україномовних і російськомовних іноземців, на яких часто направлена реклама. У польських компаній цього немає.
Історія дня вдячності матері сягає давніх часів, коли вшановували богинь родючості. Тоді як у сучасній історії все почалось 12 травня 1907 року. Анна Джарвіс із Філадельфії організувала церковну службу на честь своєї померлої матері — активістки і захисниці прав жінок. Джарвіс багато років докладала зусиль, щоб свято стало масовим, і в 1914 році воно зрештою отримало статус державного за наказом президента Вудро Вільсона.
В Україні День матері відзначають у другу неділю травня. Цього року свято припадає на 12 травня. Традицію святкування заклав Союз українок Канади у 1928 році. Наступного року це свято відзначалося вже й у Львові. 1939 року День матері заборонила радянська влада, і тільки 1999 року зусиллями громадських організацій свято повернулося до України.
У Польщі День матері (Dzien Matki) завжди відзначають 26 травня. Вперше це сталося в 1923 році — тобто 110 років тому. Свято не є вихідним днем, проте його дуже люблять люди.
У місцевих дитячих садках та школах проходять тематичні вистави, діти влаштовують концерти та дякують своїм матусям. У торгових мережах напередодні свята з'являються різноманітні тематичні сувеніри. А деякі ресторани дають відвідувачам знижки, якщо ті приходять з матусею.
Що подарувати мамі?
1. Обов’язково — букет квітів, які мама любить. Підказка: не всі жінки люблять ромашки і орхідеї. Але великий букет троянд, тюльпанів чи бузку — безпрограшний варіант.
2. Як банально б це не звучало, але щось, зроблене власноруч. Бо для мами це означає, що ви витратили свій дорогоцінний час і старалися. Якщо ви “переросли цей вік”, то зробіть для мами альбом з фотоспогадами. Підберіть світлини, підпишіть їх у стилі, який любить ваша мама.
3. Турботу та улюблені смаколики. Так, дбати про маму потрібно не лише на свята, але якщо в цей день самому прибрати в домі або замовити клінінг, організувати вечерю чи доставку смачної їжі, мама точно не залишиться байдужою.
4. Враження та емоції: квиток на концерт, в кіно чи в театр. Візит до ресторану, сертифікат до салону краси чи на масаж. А якщо це буде поїздка в інше місто? А якщо до моря?
5. Прикрасу чи інший аксесуар. Мама — це жінка, а яка жінка відмовиться від нових сережок, браслета чи намиста? А ще жінка завжди хоче нову стильну сумку. І радіє хустці з шовку.
6. Речі для її хобі. Ні, це не пательня для мами, яка любить готувати. Йдеться про нові фарби, якщо вона любить малювати; рідкісні цибулини чи цікаві горщики для квітів, якщо вона їх розводить; схеми для вишивки, а ще — нову книгу, адже вона напевно любить читати.
7. Новий гаджет. Смарт годинник, робот-пилосос, пауербанк, фен, планшет чи взагалі кавоварка — це те, що завжди актуально.
8. Затишок. І все, що допомагає його створити: пухнастий плед, крісло-гойдалку, нову постільну білизну високого гатунку тощо. Ну і якщо ви зробите щось таке власноруч — розпишете чашку, зліпите з глини вазу, пошиєте печворк-ковдру абощо, то ціни вам не буде!
Просити когось про допомогу не означає, що ви слабкі. Це означає, що ви не самі і можете розраховувати на підтримку. Нашою глобальною метою є створення мережі кореспонденток від Варшави до Лісабона, від Торонто до Вашингтона, щоб всі жінки, вигнані війною з України, мали правдиву інформацію в будь-якому куточку світу. Підтримайте нас і станьте частиною нашої спільної місії. Нам потрібні ви, наші патрони, читачі, автори, герої, сестри!